«24» червня 2021 року
м. Харків
справа № 629/3401/20
провадження № 22ц/818/2642/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Котелевець А.В., Хорошевського О.М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод»
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року в складі судді Попова О.Г.
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди, який в подальшому уточнив.
Позовна заява мотивована тим, що з 03 квітня 2013 року він працював у Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на посаді пожежного ВЧПО та за наказом № 349 від 03 червня 2020 року його звільнено з займаної посади за частиною 3 статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням адміністрацією умов колективного договору.
Зазначив, що заборгованість відповідача по заробітній платі станом на 21 жовтня 2020 року складає 15 333,89 грн, а сума невиплаченої вихідної допомоги - 16 135,05 грн.
Вказав, що його середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні станом на 28 жовтня 2020 року складає 37 313,76 грн, виходячи з середньо годинної заробітної плати в розмірі 42,02 грн та 888 годин (період затримки).
Вважав, що йому завдано моральну шкоду, яку оцінює в розмірі 10 000,00 грн.
Просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на його користь заборгованість із заробітної плати в розмірі 2275,95 грн, суму невиплаченої вихідної допомоги - 16 135,05 грн, середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні із розрахунку станом на день ухвалення рішення, моральну шкоду - 10 000,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу - 2200,00 грн.
Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в розмірі 2275,95 грн та суму невиплаченої вихідної допомоги - 16 135,05 грн з відрахуванням (утриманням) при виплаті податків, обов'язкових платежів та зборів, передбачених законодавством України; середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні -50 844,20 грн; моральну шкоду - 2000,00 грн; в іншій частині позовних вимог - відмовлено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 753,42 грн, витрати на професійну правничу допомогу - 2200,00 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь держави судовий збір в розмірі 840,80 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду Товариство з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати частково та ухвалити нове рішення в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки, зменшивши розмір стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь Ярового ВГ середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 1069,80 грн з утриманням з цієї суми відповідних податків та інших обов'язкових платежів, відмовити ОСОБА_1 у стягненні моральної шкоди повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні судового рішення суд першої інстанції не звернув увагу на те, що підприємство протягом усього часу з моменту звільнення позивача і до ухвалення рішення суду сплачував заробітну плату, погашав заборгованість по заробітній платі. Так, з 03 червня 2020 року по 12 січня 2021 року підприємством виплачено позивачу заборгованість по заробітній платі в сумі 26 906,70 грн і на час ухвалення рішення суду борг становив - 2275,95 грн. Вважав, що позивачем не доведено наявність підстав для стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку в розмірі 50 844,20 грн, а також не доведено, що відповідачем завдано позивачу моральну шкоду.
19 квітня 2021 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу - необґрунтованою. Зазначив, що судове рішення ухвалено на підставі повного і всебічного вивчення обставин даної справи, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Частинами 1, 3 статті 369 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Зі змісту апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» вбачається, що товариство оскаржує рішення лише в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та в частині стягнення моральної шкоди, в іншій частині рішення суду не оскаржується та не переглядається.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» необхідно задовольнити частково, рішення суду в оскаржуваній частині - змінити.
Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині мотивовано тим, що оскільки трудові права позивача порушено, вони підлягають захисту.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі наказу № 020413-к від 02 квітня 2013 року ОСОБА_1 прийнято на роботу до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на посаду пожежного ВЧПО з 03 квітня 2013 року.
Наказом № 349 від 03 червня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за частиною 3 статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням умов колективного трудового договору (а.с.8-10, 15-16 том 1).
На адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» ОСОБА_1 направляв заяви від 09 червня 2020 року та 24 червня 2020 року з проханням щодо здійснення із ним розрахунку при звільненні згідно норм чинного законодавства (а.с.11-12, 17-18).
Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» № 271 від 30 вересня 2019 року встановлено на підприємстві режим неповного робочого часу для працівників структурних підрозділів з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року, за вказаним у цьому наказі графіком роботи. З вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомився 08 жовтня 2019 року (а.с.126, 127 том 1).
Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» № 73 від 11 березня 2020 року призупинено дію наказу № 271 від 30 вересня 2019 року на квітень 2020 року для окремих працівників структурних підрозділів підприємства, встановивши для таких працівників в квітні 2020 року неповний робочий час з узгодженим графіком (додаток № 1 до цього наказу). Оплату праці особам, вказаним в пункті 1 даного наказу зазначено здійснювати за фактично відпрацьований час. Встановлено, що для перерахованих в додатку № 1 працівників, наказ № 271 від 30 вересня 2019 року, за виключенням квітня 2020 року, продовжує діяти.
Як вбачається з додатку № 1 до наказу № 73 від 11 березня 2020 року, ОСОБА_1 входить до цього додатку та ознайомлений 18 березня 2020 року.
Із списку працівників ВЧПО вбачається, що ОСОБА_1 надав згоду на призупинення наказу № 271 від 30 вересня 2019 року на квітень 2020 року. Також він був згодний працювати в квітні 2020 року неповний робочий час за наступним графіком: 3, 7, 11, 15, 19, 23, 27, 4, 8, 12, 16, 20, 24, 28 з 08-00 годин по 24-00 години, з 00-00 годин по 08-00 годин, 867 годин (а.с.160, 161, 162 том 1).
Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» № 98 від 14 квітня 2020 року призупинено дію наказу № 271 від 30 вересня 2019 року на травень 2020 року для окремих працівників структурних підрозділів підприємства, встановивши для таких працівників в травні 2020 року неповний робочий час за узгодженим графіком (додаток № 1 до цього наказу). Оплату праці особам, вказаним в пункті 1 даного наказу, зазначено здійснювати за фактично відпрацьований час. Встановлено, що для перерахованих в додатку № 1 працівників, наказ № 271 від 30 вересня 2019 року за виключенням травня 2020 року, продовжує діяти.
Як вбачається з додатку № 1 до наказу № 98 від 14 квітня 2020 року, ОСОБА_1 входить до цього додатку та ознайомлений 15 квітня 2020 року.
Із списку працівників ВЧПО вбачається, що ОСОБА_1 надав згоду на призупинення наказу № 271 від 30 вересня 2019 року на травень 2020 року та був згодний працювати в травні 2020 року неповний робочий час за наступним графіком: 1, 5, 9, 13, 17, 21, 25, 29, 2, 6, 10, 14, 18, 22, 26, 30 з 08-00 годин по 24-00 години, з 00-00 годин по 08-00 годин, 753 годин (а.с.163, 164, 165 том 1).
З табелю обліку використання робочого часу вбачається, що ОСОБА_1 у січні 2020 рок відпрацював 5 днів, 56 годин; у лютому 2020 року - 14 днів, 160 годин; у березні 2020 року - 16 днів, 168 годин; у квітні 2020 року - 14 днів, 167 годин; у травні 2020 року - 16 днів, 151 годин; у червні 2020 року - 2 дні 45 годин (а.с.169-180 том 1).
Аналогічне зазначено і в розрахункових листках за період з лютого 2020 року по червень 2020 року (а.с.53-55 том 1).
З розрахунку при звільненні № 00000000162 від 15 червня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 за квітень 2020 року нараховано дохід в розмірі 6 330,74 грн, відпрацьовано: 14 днів, 167 годин, 29 календарних днів; за травень 2020 року - 7 031,29 грн, відпрацьовано: 16 днів, 151 годину, 29 календарних днів, а всього дохід 13 362,03 грн, відпрацьовано: 30 днів, 318 годин, 58 календарних днів. Середньочасовий заробіток становить 42,02 грн (а.с.128 том 1).
Як вбачається з довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» від 11 січня 2021 року заборгованість підприємства по заробітній платі перед ОСОБА_1 станом на 11 січня 2021 року становить 2275,95 грн (а.с.207 том 1).
У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу вказано, що «за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним».
Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Тягар доказування відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, провадження № 61-23170сво18.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві ОСОБА_2 Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Зазначені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судова колегія виходить з наступного.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України від 08 лютого 1995 № 100 (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема, абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати).
Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»).
З розрахункових листів та розрахунку при звільненні № 00000000162 від 15 червня 2020 року вбачається, що розмір заробітної плати ОСОБА_1 за квітень 2020 року становив 6330,74 грн, за травень 2020 року - 7031,29 грн, а всього - 13 362,03 грн, відпрацьовано 30 днів, 318 годин.
Середньочасовий заробіток становить 42,02 грн, що сторонами не оспорюється (13362,03 грн/318 годин).
Як встановлено судом першої інстанції згідно копій табелів обліку використання робочого часу ОСОБА_1 працював у Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» з добовим режимом роботи з 07-30 години ранку до 07-30 годин ранку наступного дня, по 22 години за добу.
За період з 04 червня 2020 року по 11 січня 2021 року кількість робочих діб складає: червень - 6,5, липень - 7,5, серпень - 8, вересень - 7,5, жовтень - 7,5, листопад - 8, грудень - 7,5, січень - 2,5, всього 55 робочих діб.
Виходячи з наведеного, середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 складає 50 844,20 грн (55 діб х 22 години х 42,02 грн = 50844,20 грн), який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Таким чином, розмір середнього заробітку обчислений судом першої інстанції правильно за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Враховуючи , що при звільненні ОСОБА_1 не було виплачено всіх сум, що належать йому від Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» у день звільнення, він має право на отримання середнього заробітку, що є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника та відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).
Підстав для зменшення такої суми, виходячи з критеріїв, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18, судова колегія з урахування обставин даної справи не вбачає.
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 2000,00 грн, виходячи з наступного.
У пунктах 3, 4, 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди тощо.
Частиною першою статті 1 КЗпП України передбачено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма права містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок з відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а статтею 237-1 цього Кодексу передбачено право працівника на відшкодування моральної шкоди у порядку, визначеному законодавством
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем доведено факт заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди.
На підставі викладених норм права, враховуючи зібрані у справі докази, колегія суддів дійшла висновку, що підтверджено факт порушення законних прав позивача на отримання належних йому сум, що призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої (частина перша та пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд першої інстанції врахував обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер майнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, а тому дійшов мотивованого висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 2000,00 грн.
Проте, колегія суддів зазначає, що відповідно до абзацу першого пункту 3 розділу ІІІ постанови Кабінету Міністрів України від 05 лютого 1995 року № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками - почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі (абзац третій пункту 3 розділу ІІІ постанови Кабінету Міністрів України від 05 лютого 1995 року № 100).
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обчислюються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні судового рішення та, відповідно, відрахуванню при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Крім того, відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не погіршує становище працівника, оскільки за цей період, в разі перебування на посаді, працівник отримав би заробітну плату, з якої також відраховувалися б податки і збори.
Відповідно до підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді: а) процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України; б) доходів від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до розташованих в Україні портів; в) доходів від продажу рухомого та нерухомого майна, доходів від відчуження корпоративних прав, цінних паперів, у тому числі акцій українських емітентів; г) доходів, отриманих у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України; ґ) доходів страховиків - резидентів від страхування ризиків страхувальників -резидентів за межами України; д) інших доходів від діяльності, у тому числі пов'язаних з повною або частковою переуступкою прав та обов'язків за угодами про розподіл продукції на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем контролюючих органів (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо); е) спадщини, подарунків, виграшів, призів; є) заробітної плати, інших виплат та винагород, виплачених відповідно до умов трудового та цивільно-правового договору; ж) доходів від зайняття підприємницькою та незалежною професійною діяльністю.
Підпунктом «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров'ю.
При цьому відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
Подібні за змістом висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах були викладені у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 401/1813/16-ц (провадження № 61-29744св18), від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 (провадження № 61-10657св20).
За змістом частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції помилково в резолютивній частині рішення в оскаржуваній частині не зазначив про те, що зі стягнутої суми середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, а також із стягнутої суми моральної шкоди підлягає утриманню відповідні податки та інші обов'язкові платежі, хоча в мотивувальній частині вказав про це лише щодо суми середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне доповнити рішення суду вказівкою щодо того, що з стягнутої середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 50 844,20 грн та стягнутої моральної шкоди в розмірі 2000,00 грн підлягає утриманню відповідні податки та інші обов'язкові платежі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає зміні доповнивши, що з стягнутої середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 50 844,20 грн та стягнутої моральної шкоди в розмірі 2000,00 грн підлягає утриманню відповідні податки та інші обов'язкові платежі, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалося та не переглядалося.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» по суті залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» -задовольнити частково.
Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 12 січня 2021 року в оскаржуваній частині - змінити, виклавши пункти 2, 3 абзацу другого його резолютивної частини в наступній редакції.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лозівський ковальсько-механічний завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні в сумі 50 844,20 грн та моральну шкоду - 2000,00 грн з відрахуванням відповідних податків та інших обов'язкових платежів.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалося та не переглядалося.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді А.В. Котелевець
О.М. Хорошевський
Повний текст постанови складено 24 червня 2021 року.