Справа № 620/6130/20 Суддя (судді) першої інстанції: Житняк Л.О.
23 червня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Безименної Н.В., Кучми А.Ю.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 р. у справі за адміністративним позовом громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просив:
- визнати протиправним (незаконним) рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 26.11.2020 № 74014300005712 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийняти рішення про видачу позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до міграційної служби із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну в зв'язку з перебуванням у шлюбі з громадянкою України понад два роки. Однак, відповідач відмовив у наданні дозволу на імміграцію в Україну з посиланням на п.4 ч.1 ст.10 Закону України «Про імміграцію»..
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В апеляційній скарзі позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Частиною першою статті 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, з 17.04.2018 громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_3 , на підтвердження чого слугує свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 .
16.06.2020 року позивач відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» звернувся до управління міграційної служби із заявою про надання дозволу на імміграцію, з підстав того, що один з подружжя є громадянином України.
09.07.2020 року Управлінням ДМС України у Чернігівській області здійснено запит до органів Національної поліції для перевірки відомостей, зазначених в заяві про надання дозволу на імміграцію.
11.08.2020 року відповідач отримав відповідь на запит у якому зазначено про те, що проведено перевірку можливого місця реєстрації позивача та встановлено, що останній за адресою АДРЕСА_2 не мешкав.
26.11.2020 року Управління ДМС України у Чернігівській області прийняло рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 з підстав передбачених п.4 ст.10 Закону України «Про імміграцію», як особі, яка в заяві про надання дозволу на імміграцію зазначила свідомо неправдиві відомості щодо місця проживання на території України.
Не погоджуючись із вказаним рішенням Управління ДМС України у Чернігівській області від 26.11.2020 року, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем свідомо зазначено адресу за якою він лише зареєстрований, однак не проживав, тому рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію прийнято відповідачем в межах наданих повноважень.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його необґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства врегульовано Законом України від 07 червня 2001 року № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон № 2491-III).
В розумінні положень статті 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України (пункт 1 частина третя стаття 4 зазначеного Закону).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2491-III заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Частиною п'ятою статті 9 Закону № 2491-III передбачено, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Згідно з частинами десятою та одинадцятою статті 9 Закону № 2491-III у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Пунктом 4 частини першої статті 10 Закону № 2491-III передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком № 1983.
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 9 Порядку № 1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів, зокрема, до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону № 2491-III.
Згідно з пунктом 10 Порядку № 1983 заяви про надання дозволу на імміграцію подаються, зокрема, до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.
Відповідно до пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктом 14 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону № 2491-III, надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
Згідно з пунктом 15 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду.
Відповідно до пункту 16 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
ДМС перевіряє у місячний термін правильність оформлення документів, що надійшли від зазначених у пунктах 13 і 15 цього Порядку органів, вивчає відповідність наведених підстав, визначених статтею 4 Закону № 2491-III, з'ясовує питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до статті 10 Закону № 2491-III у разі потреби, надсилає запит до СБУ та Робочого апарату Укрбюро Інтерполу. Запит до Держприкордонслужби надсилається тільки стосовно тих осіб, клопотання яких надійшли через МЗС. СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку щодо виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки надсилається інформація ДМС. Термін розгляду може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць. (пункт 17 Порядку № 1983).
Згідно з пунктами 18 та 19 Порядку № 1983 ДМС аналізує у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 17 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймає рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.
Судом першої інстанції встановлено, що 16.06.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію до України згідно п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію», а саме одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Разом із заявою позивачем відповідно до Порядку №1983 подано необхідні документи, в тому числі документи про реєстрацію місця проживання в Україні за адресою АДРЕСА_2 (довідка Управління адміністративних послуг від 16.06.2020 №9164 а.с.47).
УДМС України у Чернігівській області здійснено запит від 09.07.2020 до органів Національної поліції для перевірки підстав про відмову у надані дозволу на імміграцію.
11.08.2020 Управління стратегічних розслідувань Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України листом вих. №3092/55/124/01-202 повідомило УДМС в Чернігівській області, що на виконання вищевказаного запиту уповноваженими особами проведено перевірку можливого місця реєстрації громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 та встановлено, що останній за адресою АДРЕСА_2 не мешкав(а.с.67-68).
26.11.2020 року Управління ДМС України у Чернігівській області прийняло рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 з підстав передбачених п.4 ст.10 Закону України «Про імміграцію», як особі, яка в заяві про надання дозволу на імміграцію зазначила свідомо неправдиві відомості щодо місця проживання на території України.
Тобто, з урахуванням зазначеного та відповідно до матеріалів справи, єдиною підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 є відповідь поліції на запит.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанцій виходив з того, що відповідач, отримавши від органу поліції матеріали (рапорт) у відповідь на офіційний запит щодо перевірки відомостей, зазначених позивачем у заяві, у відповідності до приписів пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», містять відомості, що є підставою для висновку про подання позивачем в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей про місце (адресу) свого проживання на території України.
В свою чергу колегія суддів звертає увагу, що позивачем на спростування позиції відповідача, було надано договір найму житлового приміщення №24 від 16.06.2020, за яким, ОСОБА_5 здав у найм для проживання кімнату за адресою АДРЕСА_2 .
Крім того, з матеріалів справи вбачається довідка про реєстрацію місця проживання особи від 02.12.2020 року № 22884 видана Управлінням адміністративних послуг Чернігівської міської пади, згідно якої ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 .
Таким чином, висновок відповідача про подання позивачем в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей про місце (адресу) свого проживання на території України спростовується матеріалами справи.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідь Управління стратегічних розслідувань Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 11.08.2020 року №3092/55/124/01-202, в якій зазначено, що «за зовнішніми ознаками у квартирі АДРЕСА_2 , ніхто не проживає та всередині здійснюються ремонтні роботи», не може бути достатньою підставою для прийняття Управлінням ДМС України у Чернігівській області рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 .
З огляду на викладене, колегія суддів вважає протиправною відмову Управління ДМС України у Чернігівській області у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 з підстав зазначення у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну неправдивих відомостей про місце проживання іноземця в Україні, а саме щодо місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, всупереч частини другої статті 77 КАС України не доведено належними та допустимими доказами факту свідомого зазначення позивачем неправдивих відомостей у його заяві про надання дозволу на імміграцію в України.
Крім того, судом першої інстанцій не враховано, що позивач одружений з громадянкою України понад два роки, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» дає йому позаквотне право на отримання дозволу на імміграцію в Україну.
Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року по справі «Боррехаб проти Нідерландів», яке в силу положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя)
Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі «Каплан та інші проти Норвегії» від 24 липня 2014 року, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що відмова у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну за встановлених обставин, що були підставою для відмови у наданні дозволу, буде суперечити принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого» (рішення Великої палати, 2006 року).
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд, серед іншого, може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
З огляду на наведене, колегія суддів, дійшла до висновку про наявність підстав до визнання протиправним і необхідність скасування рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 26.11.2020 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 .
Що стосується позовних вимог про зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області надати дозвіл на імміграцію в Україну громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 ., колегія суддів зазначає наступне.
Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Законом № 2491-III, зокрема, підпунктом 3 частини першої статті 6 визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
Отже, саме до дискреційних повноважень ДМС України належить прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію або про відмову у наданні дозволу на імміграцію.
За змістом абзацу другого частини четвертої статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи закріплене законодавцем у пункті 2 частини другої статті 245 КАС України положення, яке надає можливість суду визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт, виконуючи обов'язок дотримання принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, який зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права, - суд касаційної інстанції вважає за можливе для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача задовольнити позов у цій частині заявлених вимог шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. 3 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 задовольнити.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Визнати протиправним (незаконним) рішення Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 26.11.2020 № 74014300005712 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну - ОСОБА_2 .
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийняти рішення про видачу ОСОБА_2 дозволу на імміграцію в Україну.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Н.В. Безименна
А.Ю. Кучма