Справа № 607/7129/17Головуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М.
Провадження № 22-ц/817/567/21 Доповідач - Сташків Б.І.
17 червня 2021 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Сташків Б.І.
суддів - Хома М. В., Щавурська Н. Б.,
за участю секретаря -Іванюти О.М.
та сторін- представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника апелянта Тернопільської міської ради - Ахтемейчук Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі цивільну справу №607/7129/17 за апеляційною скаргою Тернопільської міської ради на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року, ухваленого суддею Братасюк В.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності,-
У червні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 25, 8 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказувала, що нею, за відсутності заперечень та наявності згоди власника земельної ділянки, було здійснено реконструкцію придбаного за нотаріально посвідченим правочином приміщення в металоконструкціях. Вказувала, що вона оформила земельний сервітут на користування земельною ділянкою під спірним майном, однак лише в судовому порядку може захистити право на майно.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення загальною площею 25, 8 кв.м. в АДРЕСА_1 .
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 грудня 2017 року виправлено допущену описку в тексті рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі №607/7129/17 від 23 червня 2017 року, а саме адресний номер приміщення виправлено з АДРЕСА_2 .
Представник Тернопільської міської ради звернувся до суд з апеляційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
У доводах апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неврахування усіх обставин справи.
Зокрема вказує, що на підставі рішення Тернопільської міської ради №6/31/99 від 26.04.2013 року між Тернопільською міською радою та ОСОБА_1 04 вересня 2014 року укладено договір особистого строкового сервітут для розміщення тимчасової споруди, терміном на 1 рік.
Відповідно до пунктів 1.1 - 1.4 Договору сервітуту Позивачу встановлено особистий строковий сервітут на територію в м. Тернополі, на якій буде розміщуватись та використовуватись тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності площею 0.0030 га. Об'єктом сервітуту є територія в АДРЕСА_3 . Сервітут встановлено для розміщення тимчасової споруди. Даний договір не є договором оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.
Вказує, що ОСОБА_1 управлінням містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради видано паспорт прив'язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності №104/14 за адресою АДРЕСА_3 , який є дійсний до 26.04.2021 р.
У відповідності до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21.10.2011року, підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди. Встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки (п. 2.20 Порядку). У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення тимчасової споруди така тимчасова споруда підлягає демонтажу (п. 2.30 Порядку), її розміщення самовільно забороняється (п. 2.31 Порядку).
Зазначає, що павільйон, який розташовано на спірній ділянці являється тимчасовою спорудою та до будівель не належить і не є нерухомістю на яку здійснюється державна реєстрація.
В свою чергу, об'єкт нерухомого майна - це споруда, пов'язана з землею фундаментом. Право власності на об'єкт нерухомого майна виникає з моменту його державної реєстрації. Право ж власності на малі архітектурні форми та тимчасові некапітальні споруди державній реєстрації не підлягають (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Будівництво об'єктів нерухомого майна повинно відбуватись в порядку, визначеному містобудівним законодавством, за результатами чого забудовник отримує ряд документів.
Вказує, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції посилається на те, що між сторонами було укладено договір дарування, посвідчений нотаріально в реєстрі за №4001, предметом якого було передання ОСОБА_3 своїй дружині ОСОБА_1 у власність приміщення кіоску в металоконструкціях за адресою АДРЕСА_3 . Даний кіоск розташований на земельній ділянці несільськогосподарського призначення, що перебувала в оренді відповідача згідно договору оренди укладеного між Тернопільською міською радою та ОСОБА_3 , строком до 16.02.2014 року. Пунктом 15 Даного договору передбачено, що земельна ділянка передається в оренду для обслуговування кіоску по ремонту взуття.
Вважає, що враховуючи наведене та на підставі проекту відповідності ДБН санітарних, протипожежних норм проведеного будівництва даного нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 щодо проведення обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж, виготовлений 14.06.2017 р. ПП «ВолКас» суд прийняв рішення щодо оформлення права власності на даний об'єкт. Однак, звертає увагу суду, на те, що даний проект не є документом, що засвідчує готовність об'єкта для подальшої безпечної експлуатації та не підміняє собою декларацію про готовність об'єкта до експлуатації. Враховуючи наведене, просимо зазначений документ, тобто проект відповідності ДБН санітарних, протипожежних норм проведеного будівництва нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 не брати до уваги.
Наголошує, що власником земельної ділянки на якій розташоване дане нежитлове приміщення-торговий павільйон за адресою: АДРЕСА_4 являється Тернопільська міська рада, яка не надавала дозвіл та не погоджувала Позивачу будівництво об'єкта нерухомого майна, тобто будівлі нежитлового призначення. Цільове призначення цієї земельної ділянки згідно Договору сервітуту - розміщення і використання тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності.
Звертає увагу на той факт, що при прийняті оскаржуваного рішення суд першої інстанції не врахував норми Земельного кодексу України, які забороняють використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, а також і те, що дана будівля нежитлового призначення, на яку визнано право власності, являється тимчасовою спорудую на яку державна реєстрація заборонена законодавством.
Звертає увагу суду також на те, що Порядок присвоєння адресних номерів в м. Тернополі регулюється рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 17.08.2016 р. № 692 «Про затвердження Порядку присвоєння та зміни адресних номерів об'єктам нерухомості у м. Тернополі», який є обов'язковим до виконання, в тому числі, всіма органами влади. Згідно зазначеного порядку за поданням особою в центр надання адміністративних послуг в АДРЕСА_5 визначеного пакету документів, розпорядженням начальника управління містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради об'єкту нерухомості присвоюється адресний номер.
Вказує, що листом управління містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради №52/14 від 16.03.2021 року підтверджується інформація, що розпорядження начальника управління містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради щодо присвоєння спірному майну адресного номера не видавалось, а лист на який посилається суд першої інстанції ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» від 12.05.2017 №63/17А зазначає тільки той факт, що майно за адресою відсутнє і не може являтися документом для присвоєння адресного номера.
Вважає, що суд першої інстанції прийняв незаконне рішення, яким визнав право власності на будівлю торгово-побутового призначення на земельній ділянці комунальної форми власності, на яку позивачеві встановлено строковий сервітут для обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності.
На апеляційну скаргу поступив відзив від представника позивача ОСОБА_2 , в якому сторона позивача просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.
Зокрема вказує, що рішенням ТМР від 24 грудня 2013 року за №6\42\82, позивачці надано право реконструкції спірного приміщення, а тому вважає посилання апелянта про самочинність реконструкції безпідставними.
Крім того зазначає,що звітом про проведення обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта підтверджується, що нежитлове приміщення знаходиться в нормальному стані, відповідає будівельним та санітарним нормам та встановлено можливість його надійної та безпечної експлуатації. За даними технічного паспорта загальна площа нежитлового приміщення складає 25, 8 кв.м.
Вказує, що земельна ділянка, на якій знаходиться нежитлове приміщення відноситься до земель житлової та громадської забудови та надана в користування позивачу. Таким чином, не вважається за можливе стверджувати, що реконструкцію виконано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.
Вважає, що відсутнє порушено право апелянта (Тернопільської міської ради) оскаржуваним рішенням, а тому відсутнє право на апеляційне оскарження рішення.
Окрім того стверджує, що жодних приписів про порушення містобудівного законодавства позивачу не видавалося органами архітектурно-будівельного контролю.
Крім того вказує, що Тернопільська міська рада як представницький орган не є органом архітектурно-будівельного контролю в розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», відтак не наділена правом видання приписів чи на звернення до суду з приводу знесення самочинно збудованих об'єктів.
У судовому засіданні представник апелянта Тернопільської міської ради - Ахтемейчук Н.М. підтримала подану апеляційну скаргу, зіславшись на доводи викладені в ній.
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечив проти поданої апеляційної скарги, посилаючись на мотиви, які викладені у поданому відзиві на апеляційну скаргу.
У судове засідання не з'явився відповідач ОСОБА_3 , однак про час та місце розгляду повідомлений належним чином, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за його відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга Тернопільської міської ради підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України (редакція 1618-IV від 26.04.2017), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду не відповідає вказаним вимогам закону.
Задовільняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Тернопільською міською радою від 24 грудня 2013 року було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0030 га для обслуговування та реконструкцію кіоску, між позивачкою та Тернопільською міською радою 07 квітня 2014 року укладено додаткову угоду до договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди, у серпні 2014 року позивачці видано паспорт прив'язки тимчасової споруди, 14.06.2014 року ПП “ ВолКас” виготовило звіт про проведення обстеження будівельних конструкцій, здійснене позивачкою влаштування спірної нежитлової споруди відповідає всім вимогам ДБН та враховуючи відсутність порушення прав третіх осіб, прийшов до висновку визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення.
Колегія суддів з таким висновку суду погодитись не може, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом зазначених норм права, суд, шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
В судовому засіданні встановлено, що рішенням Тернопільської міської ради № 6/31/99 від 26.04.2013 року між Тернопільською міською радою та ОСОБА_1 04.09.2014 року укладено договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік.
Сервітут встановлено для розміщення тимчасової споруди, а даний договір не є договором оренди земельної ділянки користування земельною ділянкою.
Управлінням містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради видано ОСОБА_1 паспорт прив'язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, який є дійсним до 26.04.2021 року.
Згідно з частинами 2-4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є малою архітектурною формою, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів". Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Отже тимчасова споруда - це споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд.
Порядок розміщення тимчасових споруд (надалі ТС) для провадження підприємницької діяльності затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 (далі - Порядок № 244).
За змістом пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку № 244 підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС, установлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення ТС така ТС підлягає демонтажу, розміщення ТС самовільно забороняється.
Паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку № 244.
Строк дії паспорта прив'язки визначається органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або районної державної адміністрації відповідно до генерального плану, плану зонування та детального плану територій та з урахуванням строків реалізації їх положень.
Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2020 року за №905/798/19 зазначив, що у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення тимчасової споруди вона підлягає демонтажу, розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється.
Таким чином, тимчасова споруда не є об'єктом нерухомого майна, не належить до будівель на яку здійснюється державна реєстрація.
Відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Нормами ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.
Згідно з вимогами пункту 5 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого Постановою КМУ від 13 квітня 2011 року № 466 будівельні роботи можуть виконуватися замовником після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, та реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт для І-ІІІ категорії складності.
Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.
Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.
При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 1328цс15.
Отже, вирішуючи справу, суд першої інстанції, не врахував що земельна ділянка надавалася позивачу в тимчасове користування для здійснення підприємницької діяльності площею 0,0030 га . Між сторонами було укладено тільки договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік та належного дозволу на виконання будівельних робіт відсутні, у реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт з будівництва торгівельного кіоску позивачу не надавалися.
За таких обставин у суду були відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на добудовану тимчасову споруду відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦК України.
Посилання позивача на те, що рішенням сесії Тернопільської міської ради від 24 грудня 2013 року надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під нежитлове приміщення не надає підстав для створення об'єкту нерухомості на орендованій земельній ділянці, власник якої - Тернопільська міська рада дозволу на створення нерухомого майна не надавала.
А особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває на нього права власності.
Така позиція узгоджується з постановою Верховного Суду від 21 січня 2019 року у справі № №332/609/17.
Посилання апелянта на цю обставину, що Тернопільська міська рада не є стороною справи, оскільки питання містобудівної діяльності входить до компетенції органу державного архітектурно-будівельного контролю, не заслуговує до уваги, оскільки визнання права власності на нежитлове приміщення пов'язане із затвердженням проекту землеустрою, на якій знаходиться спірне нежитлове приміщення і земельним законодавством передбачено умови та порядок передачі земельні ділянки у власність під будівництво або збудованими приміщеннями із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
За змістом положень статті 122 Земельного кодексу України, вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами передбачений у статті 118 ЗК України.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
Відмовляючи у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення Тернопільська міська рада виходила із того що він не відповідає вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
Посилання на отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо розміщення на земельній ділянці тимчасової споруди-кіоску.
Судове рішення Тернопільського міськрайонного суду від 23 червня 2017 року не відповідає вимогам закону.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.
Відповідно до пункту першого постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 “ Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку”, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про порушення їх прав та обов'язків.
Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі за № 504/2457/15-ц зазначила,що особа, яка набула право власності на спірне майно, після ухвалення судом рішення, не вважається такою, питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки якої вирішено оскарженим рішенням, оскільки на момент ухвалення судом оскарженого рішення учасником справи був попередній власник спірного майна, питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки якої вирішено судом. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Як вбачається із матеріалів цивільної справи, власником земельної ділянки на якій розміщена тимчасова споруда є Тернопільська міська рада, яка з позивачкою ОСОБА_1 04 вересня 2014 року уклала Договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності на земельній ділянці площею 0, 0030 га. несільськогосподарського призначення.
Суд першої інстанції залишив ці обставини поза увагою, не вирішив питання про притягнення в якості сторони Тернопільську міську раду чим порушив їх права, свободи та інтереси.
У відповідності до п.4 частини третьої статті 376 ЦПК України, визначено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить висновку, що задовільняючи позов про визнання права власності на нежитлове приміщення , суд першої інстанції не звернув уваги на вищенаведені норми матеріального права, не врахував вимоги статей 76-80, 89 ЦПК України, не надавши оцінки усім наявним в матеріалах справи доказам, а тому дійшов помилкових висновків, які не відповідають обставинам справи.
За таких обставин, оскаржуване рішення суду у даній справі слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності, задовольнивши апеляційну скаргу Тернопільської міської ради.
На підставі ч.13 ст.141 ЦПК України у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги та скасуванням оскаржуваного судового рішення, з позивача ОСОБА_1 на користь апелянта Тернопільської міської ради слід стягнути 1362 грн. судового збору понесеного за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст.367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
Апеляційну скаргу Тернопільської міської ради - задовольнити.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року -скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Тернопільської міської ради судові витрати за подачу апеляційної скарги у розмірі 1362 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складання повного тексту постанови -23 червня 2021 року.
Головуючий: Сташків Б.І.
Хома М.В.
Судді: Щавурська Н.Б.