Справа №585/3304/20 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/531/21 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях
22 червня 2021 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Суми матеріали кримінального провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_5 , 1985 року народження, на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 04 січня 2021 року, -
До Роменського міськрайонного суду Сумської області звернувся засуджений ОСОБА_5 з клопотанням про дострокове звільнення від подальшого відбування покарання в межах процедури усунення порушення статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, подане у порядку, передбаченому ст.ст. 537, 539 КПК України, яке мотивоване тим, що відповідно до діючого законодавства України, засуджені на визначений строк позбавлення волі особи мають право на дострокове звільнення від подальшого відбування покарання, однак такого права позбавлені засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі особи, а тому вважав, що у даному випадку є дискримінацією по відношенню до його особи та порушенням принцип рівноправ'я громадян, закріпленому у ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який ратифіковано Україною, з підстав дискримінації його за статусом як особи, що засуджена до довічного позбавлення волі.
Ухвалою Роменського міськрайонного суду Сумської області від 04 січня 2021 року у задоволенні вказаного клопотання відмовлено. Своє рішення суд мотивував тим, що на даний час відсутні передбачені законодавством України підстави для заміни засудженому невідбутої частини покарання більш м'яким, умовно-дострокового звільнення засудженого від подальшого відбування покарання, а також відсутні обставини, які б свідчили, що по відношенню до особи ОСОБА_5 у зв'язку із засудженням до довічного позбавлення волі може бути застосовано положення статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (щодо недопущення дискримінації особи за певною ознакою).
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, засуджений ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким усунути відносно нього порушення ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та негайно звільнити його з-під варти згідно рішення суду.
В обґрунтування поданої апеляційної скарги засуджений вказував, що застосування до нього довічного позбавлення волі є по своїй суті порушенням ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права за принципом дискримінації відповідно до ознаки засудження до довічного позбавлення волі, оскільки засуджені на визначений строк позбавлення волі особи мають право на дострокове звільнення від подальшого відбування покарання, однак такого права позбавлені засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі особи.
Стверджував, що суд помилково прийшов до висновку про те, що довічне позбавлення волі не являється тортурами, нелюдськими або такими, що принижує гідність відношенням чи покаранням, оскільки вказане суперечить положенням пунктів ЄСПЛ, який зазначав, що режим довічного позбавлення волі не відповідає меті реабілітації, та вказане є наслідком порушення Україною ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.
Вказував ОСОБА_5 і на необхідність взяття до уваги колегією суддів норм ст. 26, 27 Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» та Резолюцію Генеральної асамблеї ООН, оскільки він продовжує бути жертвою порушення Україною вказаних засудженим норм міжнародного права.
Крім того, апелянт зазначав, що суди повинні керуватись не тільки нормами національного законодавства, а й нормами міжнародного права, а тому ігнорування судами норм міжнародного права, що мають пріоритетне значення по відношенню до норм внутрішнього права свідчить, на думку засудженого ОСОБА_5 , про нівелювання змісту та значення існування міжнародних договорів України, що є неприпустимим в правовій державі.
Наголошував ОСОБА_5 на тому, що оскільки суддею суду першої інстанції не визнано пріоритету міжнародного права, то вказане свідчить про його упередженість, брак кваліфікації у його професійній діяльності, як судді та політизованість судової системи України, що на переконання засудженого являється по суті відмовою в правосудді та формою свавілля судової влади.
Наголошував ОСОБА_5 на тому, що має намір підготувати індивідуальну скаргу для направлення її в Комітет ООН з прав людини при Управлінні Верховного Комісара ООН з прав людини, якщо суд апеляційної інстанції не виправить дану ситуацію, що стане наслідком порушення репутації України саме завдяки такій діяльності судової влади.
А також в апеляційній скарзі ОСОБА_5 просив призначити йому перекладача, оскільки він українською мовою не володіє та вважає, що підстави відмови суду першої інстанції в наданні йому перекладача є порушенням ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просив розглянути його апеляційну скаргу без його особистої участі, з огляду на що, його захисник ОСОБА_6 також подав заяву про проведення розгляду кримінального провадження у порядку письмового провадження.
Від прокурора ОСОБА_7 також надійшла заява про розгляд кримінального провадження у його відсутність.
З огляду на викладене, керуючись ч.1 ст. 406 КПК України, колегія суддів вважає за можливе розгляд апеляційної скарги засудженого ОСОБА_5 провести в порядку письмового провадження, а тому, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 вироком Апеляційного суду Одеської області від 29.12.2008 року засуджений за п. п. 1, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України і йому призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Ухвалою Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 залишено без задоволення, а вирок Апеляційного суду Одеської області від 29 грудня 2008 року щодо нього - без змін.
Строк відбування покарання засудженому ОСОБА_5 рахується з 26 лютого 2008 року. Вирок суду набрав законної сили 14 липня 2009 року.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року передбачено, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ, а саме довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин.
Частиною 1 статті 64 КК України передбачено, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Застосування зазначеного покарання не суперечить ані Конституції України, ані міжнародним нормам, застосування яких передбачено також і в багатьох інших Договірних країнах Європейського союзу.
Статтею 51 КК України встановлені види покарань, з яких покарання у виді позбавлення волі на певний строк (п.11 ч.1 ст.51 КК України) і довічне позбавлення волі, тобто безстрокове покарання (п.12 ч.1 ст.51 КК України) є різними видами покарань.
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року (справа №5-16кс11), яка є обов'язковою для всіх судів, покарання у виді довічного позбавлення волі не належить до строкових видів покарання і відповідно до нього не можна застосовувати строкові критерії, зокрема щодо заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що призначене вироком Апеляційного суду Одеської області від 29.12.2008 року ОСОБА_5 покарання у виді довічного позбавлення волі відповідає положенням та нормам закону України про кримінальну відповідальність.
Також, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що на даний час відсутні передбачені законодавством України підстави для заміни засудженому невідбутої частини покарання більш м'яким, умовно-дострокового звільнення засудженого від подальшого відбування покарання, а також відсутні обставини, які б свідчили, що по відношенню до особи ОСОБА_5 у зв'язку із засудженням до довічного позбавлення волі може бути застосовано положення статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (щодо недопущення дискримінації особи за певною ознакою).
Що стосується доводів засудженого, що рішення суду першої інстанції не можливо визнати справедливим, поки суд не усуне порушення ст. 3 ЄСПЛ по відношенню до нього, то колегія суддів зазначає наступне.
Так, встановлені Європейським судом з прав людини порушення, на які посилається в апеляційній скарзі засуджений, перш за все, стосуються обов'язку держави виконати рішення ЄСПЛ, а не обов'язку суду усувати певні законодавчі прогалини своїм рішенням. Крім того, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
Разом з тим, враховуючи баланс інтересів щодо довічно ув'язнених, слід також приймати до уваги, що це зазвичай особи, які скоїли особливо тяжкі злочини - насильницькі злочини, є жертви, які від них постраждали, є незворотні наслідки у вигляді смерті певних осіб, тому держава має створити певний правовий механізм, який дасть розуміння довічно ув'язненим, що за сукупності певних умов їх питання буде переглянуто.
Крім іншого, при розгляді справи «Вінтер і інших проти Об"єднаного Королівства» 09.07.2013 в Європейському суді було обговорено питання законності застосування довічного ув'язнення в Договірних країнах, де Україна була згадана в числі 5 країн, в якій хоча законодавством і не передбачено умовно-дострокове звільнення при пожиттєвому ув'язненні, проте довічно засудженим дозволено клопотати перед Президентом про помилування, що не було визнано порушенням міжнародних норм.
У 32 інших Договірних країнах існує інший механізм перегляду покарання, призначеного довічно ув'язненим інтегрований в рамках закону і на практиці, де здебільшого, мінімальних строк, за яким засуджений при відбутті довічного ув'язнення вправі звернутися за переглядом покарання. Цей строк, як і в Україні становить 20-25 років.
Крім того, згідно п. 97 рішення «Кафкаріс проти Кіпру» ЄСПЛ зазначив, що призначення покарання у виді довічного позбавлення волі дорослому злочинцю само по собі не заборонено і не протирічить ст. 3 та будь-якій іншій статті ЄКПЛ з посиланням численні рішень у справах ЄСПЛ.
Згідно п. 98 зазначеного рішення, аналіз судової практики ЄСПЛ щодо можливості скорочення довічного позбавлення волі свідчить про те, що якщо національне законодавство передбачає можливість перегляду довічного позбавлення волі з метою його пом'якшення, скорочення, припинення чи умовно-дострокового звільнення засудженого, цього достатньо для відповідності вимогам ст. 3 ЄКПЛ.
Доводи апеляційної скарги засудженого про ненадання правової оцінки судом положенням про пріоритет міжнародного права в України, про що зазначається в рішеннях Європейського суду з прав людини, та в ст.ст. 26, 27 Віденської конвенції є безпідставними, оскільки прийняте судом першої інстанції оскаржуване рішення, не суперечить ні національному законодавству, а ні міжнародним нормам.
Що стосується тверджень апеляційної скарги засудженого ОСОБА_5 відносно того, що незвільнення його судом від довічного відбування покарання є дискримінацією, то на колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1 ч. 1 п. 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статтею 14 вказаного закону передбачено, що особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом.
Аналізуючи вищевказане, колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги відносно можливої дискримінації засудженого до довічного позбавлення волі, оскільки зазначені в клопотання засудженого ОСОБА_5 та в апеляційній скарзі доводи відносно дискримінації , на переконання колегії суддів, не можуть вважатися дискримінацією в розумінні ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Що стосується доводів засудженого відносно того, що відповідно до норм ст. 26, 27 Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» та Резолюції Генеральної асамблеї ООН, він продовжує бути жертвою порушення Україною вказаних ним норм міжнародного права, то колегія суддів зазначає наступне.
Так, відповідно до положень статей Міжнародного пакту о громадянських та політичних правах, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 року, застосування покарання у виді довічного позбавлення волі не суперечить ані Конституції України, ані міжнародним нормам, застосування яких передбачено також і в багатьох інших Договірних країнах Європейського союзу.
Метою і виправданням вироку із застосуванням такого покарання, як було зазначено в параграфі 58 Мінімальних стандартних правил ООН, є захист суспільства і попередження скоєння в майбутньому жорстоких злочинів. Цієї мети можливо досягти у випадку, коли правопорушник готовий і здатен підкорятись законодавству.
Тому відбування зазначеного виду покарання направлено на реабілітацію засудженого, та ніяк не може розцінюватись як катування чи жорстоке, нелюдське або принижуюче гідність ставлення чи дискримінацію щодо нього.
Також, згідно п. 49 рішення ЄСПЛ «Ласло Магьяр проти Угорщини» ЄКПЛ не забороняє державам засуджувати осіб, що вчинили серйозні злочини к невизначеному строку покарання у виді позбавлення волі, яке дозволяє тривале тримання під вартою правопорушника у випадку необхідності захисту від населення з наведенням численних рішень ЄСПЛ з цього питання. При цьому ЄСПЛ наголошує, що це особливо вірно для осіб, визнаних винуватими у вбивстві та інших тяжких злочинах проти особистості. Той факт, що такий засуджений, можливо, відбув тривалий термін тюремного ув'язнення, не зменшує позитивне зобов'язання держави по захисту населення; держава може виконати це зобов'язання, продовжуючи тримати під вартою таких довічно ув'язнених до тих пір, доки вони залишаються небезпечними.
Щодо доводів апеляційної скарги засудженого ОСОБА_5 відносно того, що суддя суду першої інстанції є некомпетентним в питаннях застосування міжнародного права, що свідчить про упередженість судді, брак кваліфікації у його професійній діяльності та політизованість судової системи України, то колегія суддів вважає такі доводи надуманими, та такими що свідчать про суб'єктивне ставлення засудженого ОСОБА_5 до діяльності судді під час розгляду ним клопотання засудженого.
Не можуть бути задоволені колегією суддів і вимоги апеляційної скарги відносно порушення права засудженого ОСОБА_5 на залучення перекладача.
Так, у відповідності до норм ч.1 ст.68 КПК України, в разі необхідності у кримінальному провадженні перекладу пояснень, показань або документів сторони кримінального провадження або слідчий суддя чи суд залучають відповідного перекладача (сурдоперекладача).
Відповідно до ч.6 ст.22, ч.3 ст.26 КПК України суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків і вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами.
Враховуючи зазначене, питання про дотримання вимог ст.29 КПК України щодо залучення перекладача слід вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи не призвело це до порушення рівності перед законом і судом (принципу «рівності можливостей») та несправедливості судового розгляду в цілому у розумінні положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, колегією суддів встановлено, що під час судового провадження, судом першої інстанції перекладач ОСОБА_5 не залучався, проте у ОСОБА_5 не було складнощів у розумінні української мови, він самостійно подав апеляційну скаргу на рішення, викладене державною мовою.
До того ж засуджений є громадянином України, що ним не було спростовано і з 2008 року відбуває покарання на території України, крім того колегією суддів враховано, що апеляційну скаргу, доповнення до неї засуджений ОСОБА_5 подав російською мовою, листування з судами веде також російською мовою, тобто мовою, якою він вільно володіє, а тому колегія суддів не вбачає жодних даних, які би свідчили про обмеження за мовними ознаками ОСОБА_5 у його процесуальних правах чи про несправедливість судового розгляду щодо нього в цілому.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення клопотання про надання ОСОБА_5 перекладача при розгляді кримінального провадження, оскільки відсутні підстави вважати, що засуджений не володіє або недостатньо володіє державною мовою.
Також в спростування доводів апеляційної скарги ОСОБА_5 , колегія суддів наголошує, що чинним законодавством передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини та не суперечить ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Такою можливістю вправі скористатися і ОСОБА_5 .
Отже, судом першої інстанції, всупереч доводам апелянта, обґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання засудженого про дострокове звільнення від подальшого відбування покарання в межах процедури усунення порушення статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів,-
Ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 04 січня 2021 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_5 про дострокове звільнення від подальшого відбування покарання в межах процедури усунення порушення статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права - залишити без зміни, а його апеляційну скаргу на цю ухвалу без задоволення.
Ухвала набирає чинності негайно та касаційному оскарженню не підлягає.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4