П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 червня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/2044/21
Головуючий в 1 інстанції: Балан Я.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідачаКравця О.О.
судді -Зуєвої Л.Є.
судді - Коваля М.П.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року по справі №420/2044/21, прийнятого у відкритому судовому засіданні у складі судді Балан Я.В., за правилами спрощеного позовного провадження, за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ:
12 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУПФ України в Одеській області, в якому просив:
визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо врахування періоду служби під час мобілізації з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року до страхового та трудового стажу;
зобов'язати Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області внести зміни до Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування щодо врахування періоду служби під час мобілізації з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року до страхового та трудового стажу.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року позов задоволено в повному обсязі.
II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року відповідач подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права та просив його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги апелянт, обґрунтовує тим, що на момент подання звітності з персоніфікованого обліку за період з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року, були чинними: Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений Наказом Міністерства доходів і зборів України №454 від 09.09.2013 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 20.09.2013 року за №1628/24160 та Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений Наказом Міністерства доходів і зборів України №435 від 14.04.2015 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23.04.2015 року за №460/26905.
Подання страхувальниками відомостей про суми грошового забезпечення у розрізі кожної застрахованої особи за осіб із числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу вищезазначеними Порядками не було передбачено.
Таким чином, вказує апелянт, у зв'язку з вищевикладеним, у Реєстрі застрахованих осіб відомості щодо нарахованих сум грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року, як військовослужбовцю - відсутні.
Зміни до п. 9 розділу IV Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений Наказом Міністерства доходів і зборів України №435 від 14.04.2015 року, стосовно подання Таблиці 6 Додатка 4 страхувальниками, які нараховують та сплачують єдиний внесок за осіб із числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової та альтернативної служби), осіб рядового і начальницького складу, у розрізі кожної застрахованої особи яким нарахована сума грошового забезпечення у звітному місяці, внесені Наказом Міністерства фінансів України № 441 від 11.04.2016 року, який набрав чинності з 01.06.2016 року.
Таким чином, починаючи зі звіту за червень 2016 року, страхувальники, які нараховують грошове забезпечення особам із числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової та альтернативної служби), особам рядового і начальницького складу, разом з Таблицею 4 Додатка 4 також формують та подають Таблицю 6 у розрізі кожної застрахованої особи з сумами нарахованого грошового забезпечення.
Апелянт зазначає, що відомості щодо нарахованих сум грошового забезпечення ОСОБА_1 , як військовослужбовцю, починаючи з червня 2016 року наявні у Реєстрі застрахованих осіб.
Крім того, апелянт вказує на те, що на даний час затверджено постановою Кабінету Міністрів України №770 від 21.08.2019 року Порядок подання відсутніх у Державному реєстрі загальнообов'язкового державного соціального страхування персоніфікованих відомостей про грошове забезпечення та сплату страхових внесків за період з 01.07.2000 року по 31.12.2016 року, необхідних для призначення пенсій військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам начальницького і рядового складу, поліцейським. Однак, відомості про проходження служби ОСОБА_1 повинні з'явитися у вищевказаному реєстрі не пізніше ніж до 11.10.2022 року.
III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2021 року відкрито апеляційне провадження.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2021 року призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав:
IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ :
Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 , з 07.02.2011 року, займає посаду технолога у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 «Дельфін», що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 (а/с 17).
Наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 №11 від 17.03.2015 року, згідно Указу Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року «Про часткову мобілізацію» ОСОБА_1 був призначений до Одеського обласного військового комісаріату офіцером відділу оперативної та територіальної оборони (а/с 18).
Згідно довідки №61/116 від 05.02.2021 року, ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_2 (а/с 11).
З Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування вбачається, що до страхового та трудового стажу ОСОБА_1 період служби під час мобілізації з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року - не зараховано (а/с 19).
У відповідь на письмові звернення ОСОБА_1 №ВЕБ-15001-Ф-С-20-005642 від 05.02.2020 року та №1054/К-1500-21 від 25.01.2021 року, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області повідомило, що період з березня 2015 року по квітень 2016 року не зарахований до страхового стажу у зв'язку з некоректно наданими звітами наданими фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 . Зокрема, у таблиці 6 звіту згідно Додатку 4 не відображені суми нарахованої заробітної плати у межах максимальної величини на яку нараховується єдиний внесок та суми нарахованого єдиного внеску. Про необхідність приведення даних у відповідність, ФОП ОСОБА_2 була неодноразово поінформована пенсійним органом, однак коригування даних так і не було проведено. У свою чергу, органи Пенсійного фонду не мають повноважень щодо самостійного внесення та виправлення даних в облікових картках застрахованих осіб (а/с 21-24).
Згідно копії посвідчення серії НОМЕР_3 від 09.07.2018 року, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-учасників бойових дій (а/с 10).
V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ТА ОЦІНКА СУДУ :
Згідно вимог ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно із статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 року (далі - Закону №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 4 статті 2 Закону №2232-XII передбачено види військової служби, до яких, зокрема, віднесено й військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період.
З 17.03.2014 року, відповідно до Указу Президента України №303/2014 «Про часткову мобілізацію» у Україні діє особливий період.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 року (далі - Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» №3551-XII від 22.10.1993 року до учасників бойових дій належать, зокрема військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані), які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період зараховується до їх вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 року, страховий стаж це період, упродовж якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачено страхові внески у сумі, не меншій за мінімальний страховий внесок.
Частиною 7 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 року, передбачено перелік видів виплат, на які не нараховується єдиний внесок. Зокрема, не нараховується на виплати та не утримується єдиний внесок з виплат, що компенсуються з бюджету у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та /або введення воєнного стану.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі “Наталія Михайленко проти України (пункт 32). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції “майном” визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні “законне сподівання” на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі “Стретч проти Сполученого Королівства” (пункт 32)), а також право на певні суми соціальних виплат , у тому числі , у разі їх невиплаті є втручанням у право на мирне володіння майном (п.34. рішення ЄСПЛ по справі “Суханов та Ільченко проти України” (заяви № 68385/10 та 71378/10), рішення набуло статусу остаточного від 26 вересня 2014 року.
Поняття “майно” в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися “майновими правами” і, відповідно, “майном” у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див .пункти 22, 23 рішення у справі “Сук проти України” (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року).
“Законне сподівання” на отримання “активу” також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має “законне сподівання”, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі “Копецький проти Словаччини” (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, п. 52, ЄСПЛ 2004-IX). Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі “Копецький проти Словаччини” (Кореску v. Slovakia), п. 50; “Anheuser-Busch Inc. проти Португалії” (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [ВП], заява № 73049/01, п. 65, ЄСПЛ 2007-І).
Якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності (див.пункт 39 рішення у справі “Гайгузус проти Австрії” (заява № 17371/90).
В межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу ( див. рішення у справі “Кечко проти України” (Заява №63134/00).
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету “в інтересах суспільства”. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено “справедливий баланс” між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі “Колишній Король Греції та інші проти Греції” (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
В сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати (див. рішення у справі “Стек та інші проти Сполученого Королівства” (заяви №№ 65731/01 та 65900/01).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії).
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Апеляційний суд зазначає, що наказом військового комісара Одеського обласного військового комісаріату №11 від 17.03.2015 року, згідно Указу Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року «Про часткову мобілізацію» ОСОБА_1 був призначений до Одеського обласного військового комісаріату офіцером відділу оперативної та територіальної оборони (а.с.18).
Наразі, згідно довідки №61/116 від 05.02.2021 року, ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_2 (а.с.11).
З системного аналізу наведених норм законодавства вбачається, що в оскаржуваний період позивач був призваний на військову службу, а тому, час проходження ним військової служби в особливий період повинен зараховуватися до його страхового та трудового стажу.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що страхові внески (єдиний внесок) на ОСОБА_1 , не нараховувалися та не сплачувались у зв'язку із звільненням від сплати такого податку у порядку статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 року.
Тобто, страховий стаж обраховується особам, що проходили військову службу в особливий період, на підставі спеціальних норм права, у той час як норми Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у частині обрахування страхового стажу на підставі персоніфікованого обліку і сплати внесків є нормами загальними і не регулюють спірні правовідносини.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 14 лютого 2019 року у справі №308/8839/16-а, від 23 липня 2019 року у справі №346/6411/16-а, від 30 липня 2019 року у справі №346/1454/17 від 18 вересня 2019 року у справі № 347/1233/17 та від 04 березня 2020 року у справі №415/2135/17.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у порушення статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області було протиправно не враховано період служби ОСОБА_1 під час мобілізації з 17.03.2015 року по 31.03.2016 року до його страхового та трудового стажу.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
(2) Висновки апеляційного суду:
Судом 1-ої інстанції повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні.
Апеляційний суд доходить до висновку, щодо відсутності підстав для задоволення апеляційної скарги , та зміни чи скасування рішення суду 1-ої інстанції, а також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 6 та ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її підписання та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, встановлених ст.328 КАС України.
Повне судове рішення складене та підписане 23 червня 2021 року.
Головуючий суддя Кравець О.О.
Судді Коваль М.П. Зуєва Л.Є.