ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про закриття провадження у справі
23 червня 2021 року м. Київ№ 640/5876/19
Окружний адміністративний суд м. Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., розглядаючи адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до треті особи:Відповідача-1 - Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_3, відповідача-2 - Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2, Рада суддів України (третя особа-1), Вища кваліфікаційна комісія суддів України (третя особа-2)
про визнання протиправними дій та бездіяльності, визнання відсутності повноважень,-
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_3, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ОСОБА_2, в якому позивач просив суд:
1) визнати протиправною з 29 березня 2019 року бездіяльність відповідача-1 щодо неналежного здійснення повноважень з організації роботи та неналежного здійснення загального керівництва Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
2) визнати з 29.03.2019 протиправними дії члена відповідача-2 щодо здійснення повноважень члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
3) визнати відсутність повноважень відповідача-2 з 29.03.2019 та зобов'язати ОСОБА_2 утриматись від здійснення повноважень члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Позиція позивача.
Позивач зазначає, що 27 червня 1996 року Указом Президента України №482/96 ОСОБА_1 (далі - Позивач) призначено на посаду судді Чаплинського районного суду Херсонської області.
21 червня 2001 року Постановою Верховної Ради України №2576-111 ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Чаплинського районного суду Херсонської області.
17 січня 2002 року Указом Президента України №35/2002 ОСОБА_1 переведено на посаду судді Оболонського районного суду м. Києва.
09 лютого 2006 року Постановою Верховної Ради України №3433-17 ОСОБА_1 обрано на посаду судді Апеляційного суду м. Києва.
14 грудня 2006 року Постановою Верховної Ради України №470-7 ОСОБА_1 обрано на посаду судді Вищого адміністративного суду України.
Між тим, як зазначає позивач, Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - ВККС України) 17 травня 2018 року рішенням №85/пс-18 вирішила рекомендувати ОСОБА_1 для переведення у найбільш віддалений від Києва та ліквідований Донецький апеляційний адміністративний суд.
23 жовтня 2018 року Вища рада правосуддя залишила без розгляду та повернула Вищій кваліфікаційній комісії суддів України рекомендацію про переведення ОСОБА_1 , що була затверджена рішенням ВККС України від 17 травня 2018 року №85/пс-18.
Тобто, як зазначав позивач на час звернення до суду, ВККС України, в тому числі і член ВККС України ОСОБА_2 , були єдиним компетентним суб'єктом вирішувати питання подальшої професійної кар'єри позивача.
З урахуванням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України, рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997 №б-зп, від 23.05.2001 №б-рп/2001, від 25.12.1997 №9-рп, Загальної декларації прав людини (стаття 8), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (пункт 4), констатує, що в даному випадку, має місце саме створення перешкод та ущемлення прав позивача на вирішення питання його подальшої кар'єри, зокрема щодо вирішення питання переведення до іншого суду, членами ВККС України, які мають чинні повноваження та здійснюють їх згідно із законом.
Посилаючись на положення профільного законодавства, позивач також зазначає, що з метою підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечення права на справедливий суд 12.02.2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111, в Розділі І якого, зазначені зміни до нормативно-правових актів та викладено в новій редакції Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-71 від 07.07.2010 року.
Одночасно, Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 містив Розділ II «Прикінцеві та перехідні положення», який врегульовує питання набрання чинності законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 від 12.02.2015 року; визначає повноваження членів Вищої ради правосуддя; визначають окремі процесуальні порядки тощо.
Разом зі іншим, як зазначено у позові, в пп.1 та пп.5 п.5 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 від 12.02.2015 року зазначено повноваження членів ВККС, а саме, що після набрання чинності цим Законом:
члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначені з'їздом суддів України до набрання чинності цим Законом, здійснюють свої повноваження протягом чотирьох років з дня набрання чинності цим Законом;
члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначені Міністром юстиції України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Головою Державної судової адміністрації України до набрання чинності цим Законом, здійснюють свої повноваження протягом чотирьох років з дня їх призначення.
Відповідно до п. 1 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» цей Закон набирає чинності через тридцять днів з дня його опублікування.
Опублікування Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» відбулося 26.02.2015 року (Голос України, 2015, 02, 26.02.2015 №35), тобто, як зазначає позивач, датою набрання чинності законом є 29.03.2015 року.
Позивач наголошує на тому, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VІ від 07.07.2010 року, в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 від 12.02.2015 року взагалі не містив розділу прикінцевих та перехідних положень, тобто Розділ II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 від 12.02.2015 року є самостійною частиною законодавства.
Позивач зазначає, що за ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192- VIII від 12.02.2015 року є діючий та чинний. На думку позивача, відсутня будь-яка інформація, яка б свідчила, що дані положення є не конституційними, або були відмінені іншими законами.
Отже, як вважає позивач, положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УІІІ від 12.02.2015 року мають застосовуватись на тих членів ВККС України, які були обрані до набрання чинності даним законом.
Так, як йдеться у позові, згідно офіційної та оприлюдненої інформації склад діючої нині ВККС України було обрано наступним чином, зокрема:
член ВККС ОСОБА_3 - призначений членом ВККС України за квотою Мінюсту України 24 жовтня 2014 року, в порядку передбаченому ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№2453-71 від 07.07.2010 року, в діючій редакції на 24 жовтня 2014 року). Наказ Міністерства юстиції України №1781/5 від 24.10.2014 року «Про призначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».
член ВККС ОСОБА_2 - призначена З'їздом суддів України від 25.09.2014 року, в порядку передбаченому ст.92, ст.93, ст.123 та ст.126 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№2453-71 від 07.07. 2010 року, в діючій редакції на 25.09.2014 року). Рішення XII позачергового з'їзду суддів України від 25.09.2014 року «Про призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».
Позивач робить висновок, що до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УШ від 12.02.2015 року було призначено таких членів: ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 ; ОСОБА_9 ; ОСОБА_2 .
Загальну інформацію щодо призначень членів ВККС та строків їх повноважень, позивач відображає таким чином:
№ПІБСуб'єкт призначення/ обранняДата призначення /обранняСтрок повноважень за Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»
1.ОСОБА_3 Міністр юстиції України24.10.201424.10.2018
2.ОСОБА_4Голова Державної судової адміністрації України05.12.201405.12.2018
3.ОСОБА_5 Уповноважений Верховної Ради України з прав людини19.12.201419.12.2018
4.ОСОБА_6 З'їзд суддів України25.09.201429.03.2019
5.ОСОБА_7 З'їзд суддів України25.09.201429.03.2019
6.ОСОБА_8 З'їзд суддів України25.09.201429.03.2019
7.ОСОБА_9 З'їзд суддів України25.09.201429.03.2019
8.ОСОБА_2 З'їзд суддів України25.09.201429.03.2019
Позивач звертає увагу на те, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-УІІІ від 02.06.2016 року не скасовував дію Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УПІ від 12.02.2015 року.
Натомість, в п. 26 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VІІІ від 02.06.2016 року регламентується, що члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, обрані (призначені) на посади до набрання чинності цим Законом, продовжують виконувати свої повноваження до закінчення строку, на який їх обрано (призначено).
Отже, на думку позивача, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-V/ІІІ від 02.06.2016 року не продовжує строк повноважень членів ВККС України, а навпаки, зазначає, що члени ВККС України здійснюють свої повноваження лише до того строку, який їм був встановлений раніше.
Натомість, як зазначено у позові, саме Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-\/І від 07.07.2010 року, з врахуванням чинного Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-\/Ш від 12.02.2015 року визначили строки повноважень членів ВККС України, обраних до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-\/ІІІ від 02.06.2016 року.
Позивач наполягає, що ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-УІ від 07.07.2010 року, ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-УІІІ від 02.06.2016 року, ні Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УІІІ від 12.02.2015 року не наділяє правом членів ВККС України, повноваження яких припинились, надалі здійснювати власні повноваження, доти, поки не буде обрано новий склад членів ВККС України.
Позивач в контексті наведеного додає, що пунктом 1 частини 1 статті 97 Закону №1402-7111 від 02.06.2016 року передбачено припинення повноваження члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у разі закінчення строку, на який його обрано (призначено).
Таким чином, на думку позивача, повноваження члена ВККС України ОСОБА_2 слід вважати припиненими, оскільки закінчився строк її повноважень, який був визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-УІ від 07.07.2010 року, з врахуванням чинного і на даний час Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УІІІ від 12.02.2015 року.
Позивач акцентує увагу на тому, що таку ж позицію підтримує громадський діяч, експерт з права, представник ГО «Автомайдан», член Громадської ради доброчесності ОСОБА_10 , який в дописі від 05.02.2019 року зазначив: «А ви знаєте, що строк повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка саме перевіряє суддів складає 4 роки. У її голови ОСОБА_3 ці 4 роки закінчились у грудні 2018 року, але він залишається на посаді, бо вважає, що обраний на 6 років.»
В той же час, позивач звертає увагу на спірність висновків судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які були висвітлені в «Судово-юридичній газеті» 25.06.2018 року в опублікованій статті «Срок полномочий членов ВККС, назначенньх в 2014 году, составляет 6 лет» Голови Касаційного адміністративного суду Верховного Суду ОСОБА_12 , в якій останній надав особисту юридичну оцінку строку повноважень членів ВККС України.
Однак, як вважає позивач, в даних висновках не враховано, що 4-річний строк визначений не в положеннях, що містяться в новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-71 від 07.07.2010 року, а безпосередньо в Законі України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-7111 від 12.02.2015 року, який не був визнаний нечинний з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-7111 від 02.06.2016 року.
Крім іншого, позивач зазначає, що дії ОСОБА_2 , яка обіймає в протизаконний спосіб посаду члена ВККС України з 29.03.2019 року, є свавільними, та такими, які не базуються на положеннях законів, що ставить під сумнів і легітимне прийняття рішень ВККС України, за незаконної участі члена ВККС України, повноваження якого припинилися.
У позові надалі йдеться по те, що статтею 98 Закону №1402-VІІІ від 02.06.2016 року передбачено, що Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України видає накази, розпорядження та доручення, які є обов'язковими до виконання. Згадуються також положення Регламенту ВККС.
В контексті останнього позивач зазначає, що в тому разі, якщо повноваження у члена ВККС припиняються, такого члена ВККС потрібно виключити із штатної структури ВККС та повідомити відповідний орган, який наділений повноваженнями обирати членів ВККС, про наявність вакансії члена ВККС. І саме Голова ВККС організовує роботу Комісії та здійснює загальне керівництво нею.
Отже, на думку позивача, не організувавши роботу Комісії та не здійснивши загальне керівництво нею, Голова ВККС ОСОБА_13 вчинив протиправну бездіяльність.
Отже, Позивач вважає що його прав є порушеним та підлягає судовому захисту в справедливому судді.
В обґрунтування позову позивач посилається на Висновок науково-правової експертизи.
Враховуючи викладене у позові, позивач просить задовольнити позов.
Позиція Відповідачів.
Відповідачі надали аналогічні за змістом відзиви на позов.
Так, відповідачі зазначають, що в основу позовної заяви покладено хибне припущення про припинення повноважень члена ВККС України ОСОБА_14 з 29 березня 2019 року з огляду на закінчення строку її повноважень, який був визначений Законом України "Про судоустрій і статус суддів" № 2453-УІ від 07.07.2010 року, з врахуванням Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" № 192-УІП від 12.02.2015 року. Зазначеним обґрунтовується вимога про визнання відсутності з 29 березня 2019 року повноважень члена ВККС України у ОСОБА_14 .
Вимоги ж про визнання з 29.03.2019 року протиправними дій члена ВККС України ОСОБА_2 щодо здійснення повноважень члена ВККС України, зобов'язання утриматись від здійснення нею таких повноважень та про визнання протиправною бездіяльності Голови ВККС України ОСОБА_3 щодо неналежного здійснення повноважень з організації роботи та неналежного здійснення загального керівництва ВККС України окремо нормативно та доказово не обґрунтовані, сформульовані похідними від вимоги про визнання відсутності у ОСОБА_2 з 29 березня 2019 року повноважень члена ВККС України та поставлені в залежність від вирішення спору щодо неї.
Як зазначають відповідачі, позивач не зазначає, які саме протиправні дії та/або рішення відносно нього вчиняла чи приймала ОСОБА_14 , як член ВККС України. З зазначеного, як йдеться у відзиві на позов, вбачається, що позивачем не доведено порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідачів, зокрема наявності в нього суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, що є підставою для відмови в позові.
Щодо безпосередньо питання наявності повноважень в ОСОБА_14 . Відповідачі зазначають, що ОСОБА_14 була призначена членом ВККС України Рішенням XII позачергового з'їзду суддів України від 25 вересня 2014 року про призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України відповідно до частини першої статті 93 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 2453-УІ від 07 липня 2010 року. Відповідно до пункту 2 статті 92 вказаного Закону в редакції чинній з 01 травня 2014 року та на день призначення ОСОБА_14 членом ВККС України, строк повноважень члена ВККС України становив шість років з дня набуття повноважень.
Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" (підпункт 1 пункту 5) було визначено, що члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначені з'їздом суддів України до набрання чинності цим Законом, здійснюють свої повноваження протягом чотирьох років з дня набрання чинності цим Законом.
У той же час, як йдеться у відзиві, 30 вересня 2016 року набув чинності Закон України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року відповідно до якого втратив чинність Закон України "Про судоустрій та статус суддів" № 2453- УІ від 07 липня 2010 року.
Пунктом 26 прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року визначено, що члени ВККС України, обрані (призначені) на посади до набрання чинності цим Законом, продовжують виконувати свої повноваження до закінчення строку, на який їх обрано (призначено).
Відповідачі вважають, що з набранням чинності Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УІП від 02 червня 2016 року строк повноважень ОСОБА_2 , як члена ВККС України, становить шість років з моменту її призначення на посаду та триває до 25 вересня 2020 року.
Натомість позивач вважає, що строк повноважень ОСОБА_14 , як члена ВККС України було обмежено чотирма роками підпунктом 1 пункту 5 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд". Позивач також зауважує, що вказаний розділ є самостійною частиною законодавства та не був скасований Законом України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року.
Відповідачі зазначають, що вирішуючи зазначену колізію між дією підпункту 1 пункту 5 Розділу II про Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" та пункту 26 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року необхідно зважити на їх дію в часі та можливість застосування до спірних правовідносин.
Зокрема вбачається, що підпункт 1 пункту 5 Розділу II про Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", як такий, що був спрямований на врегулювання правовідносин пов'язаних з реалізацією Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 2453-VI від 07 липня 2010 року, вичерпав свою дію з моменту набрання чинності Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року з огляду на факт одночасної втрати чинності самого Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 2453-УІ від 07 липня 2010 року.
Також наголошують, що пункт 26 прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року є останньою за часом прийняття нормою, яка й підлягає подальшому застосуванню до триваючих правовідносин.
Відповідачі акцентують увагу на тому, що зазначене твердження є відображенням усталеного та загально вживаного темпорального правила подолання колізій рівнозначних за силою нормативно-правових актів.
Зокрема, як звертають увагу Відповідачі, така точка зору відображена в Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14. Так в абзаці 3 пункту 2 вказаної постанови зазначено, що "...У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше... ".
В своєму рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний суд України зазначив, що: "...Конкретна, сфера суспільних, відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли, наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше н е передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше..."
Відповідачі також зазначають, що хибність посилання на підпункт 1 пункту 5 Розділу II про Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" свідчить також й буквальне тлумачення пункту 26 прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року в якому зазначається, що "...члени ВККС України, обрані (призначені) на посади до набрання чинності цим Законом, продовжують виконувати свої повноваження до закінчення строку, на який їх обрано (призначено)."
Тобто, як вважають Відповідачі, посилання дається на загальний строк обрання (призначення) члена ВККС України встановлений Законом України "Про судоустрій та статус суддів" № 2453- УІ від 07 липня 2010 року, а не на спеціально встановлений в розділі II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", що відображає дійсну волю Верховної Ради України при вдосконаленні правового регулювання спірних правовідносин.
Викладені вище висновки, як зазначають Відповідачі, цілком відповідають принципам як законності (точне дотримання пункту 26 прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" № 1402-УШ від 02 червня 2016 року), так і юридичної визначеності з огляду на факт первісного призначення ОСОБА_14 на посаду члена ВККС України саме на шестирічний термін.
Відповідачі наполягають, що будь-яких доказів щодо порушення відповідачем 2 пункту 2 статті 19 Конституції України не наведено. За таких обставин, враховуючи факт законного перебування ОСОБА_14 на посаді члена ВККС України з моменту її призначення, включно з перебуванням на вказаній посаді й на час формування відзиву, відсутність будь-яких з підстав передбачених статтею 97 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" для припинення її повноважень, твердження позивача про свавільність та незаконність дій відповідача 2 не знаходить свого підтвердження.
Також повідомлено, що Окружним адміністративним судом м. Києва було розглянуто аналогічний по своїй правовій суті позов громадянина ОСОБА_1 до члена ВККС України ОСОБА_4 та Голови ВККС України ОСОБА_3 з аналогічними за змістом вимогами (справа № 640/2620/19) в якій суд встановив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норми пункту 26 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-УШ від 02 червня 2016 року.
Також звертається увага на судові рішення у справі з аналогічних правових підстав.
Враховуючи викладене у відзиві на позов, Відповідачі просять відмовити у задоволенні позову.
Пояснення Третьої особи-2 (Вищої кваліфікаційної комісії суддів України).
Сутність пояснень співпадає з позицією відповідачів. В обґрунтування своєї позиції Третя особа посилається на науково-правовий висновок та висновок факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія».
Процесуальні дії, вчинені у справі.
Ухвалою суду від 18.04.2019 вказану позовну заяву прийнято до розгляду судді Вовка П.В. та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись одноособово в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою судді від 15.05.2019 у задоволенні клопотань відповідачів та третьої особи-2 про розгляд справи № 640/5876/19 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін - відмовити.
Ухвалою від 16.07.2019 зупинено провадження у справі № 640/5876/19 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 640/2620/19.
Ухвалою від 17.06.2021 поновлено провадження у даній справі та у задоволенні заяви відповідача - 1 про відвід судді відмовлено. Вказаною ухвалою також задоволено заяву про самовідвід головуючого судді, у провадженні якого перебувала справи та адміністративну справу № 640/5876/19 передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.
18.06.2021 розпорядженням в.о. керівника апарату суду № 921 дану справу передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2021 справа розподілена на суддю Кармазіна О.А.
Ухвалою судді Кармазіна О.А. від 22.06.2021 справу прийнято до провадження. Вирішено продовжити розгляд справи за правилами спрощеного позовного без проведення судового засідання та без виклику учасників справи зі стадії розгляду справи по суті.
Вирішуючи питання щодо можливості подальшого розгляду справи по суті, суд виходить з наступного.
Так, частиною 3 статті 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Обов'язковим наслідком вчинення певних дій чи допущення бездіяльності, для цілей їх застосування та оскарження, є створення ними юридичних (негативних) наслідків у формі виникнення прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.
Зі змісту наведених норм слідує, що для цілей кваліфікації спору як юридичного, предмет оскарження повинен мати юридичне значення, дійсно створювати юридичний конфлікт між учасниками певних відносин.
Відповідно, до суду можуть бути оскаржені, крім іншого, певні дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, які створюються юридичні наслідки.
Суд має повноваження розглядати та вирішувати справу у межах своєї юрисдикції, якщо має місце юридичний спір, зокрема, коли відповідач, як суб'єкт владних повноважень, здійснює свої владні-управлінські функції.
У взаємозв'язку з ч. 1, 2 ст. 55, положення ч. 3 ст. 124 Конституції України слід розуміти як поширення юрисдикції судів на юридичні спори, предметом яких є права та свободи конкретної особи.
З позиції Європейського суду з прав людини стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не застосовується у провадженнях, у яких немає спору між сторонами, чи у односторонніх провадженнях, у яких немає двох сторін спору, та за відсутності прав у якості предмету спору (Alaverdyan v. Armenia, (dйc.), «Алавердян проти Вірменії», §35).
Це свідчить про те, що у випадку відсутності юридичного спору, суд не має повноважень вирішувати справу, що має місце у даному випадку у зв'язку з наступним.
Так, у даному випадку, у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припинені.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що на даний час підстави та предмет позову не створюють значення «юридичного спору».
Оскільки заявлені предмет і підстави даного позову у своїй сукупності на даний час не відповідають значенню «юридичний спір», що відповідно до вимог ч. 3 ст. 124 Конституції України є передумовою для розгляду справи по суті, на дані відносини не поширюється юрисдикція судів взагалі, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, відповідно до якого суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Керуючись положеннями статей 238, 241 - 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Закрити провадження у справі № 640/5876/19.
2. Копію ухвали надіслати учасникам справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 256 КАС України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Відповідно до ч. 2 ст. 238 КАС України ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена в порядку, встановленому ст.ст. 295-297 КАС України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII.
Суддя О.А. Кармазін