18 червня 2021 року справа № 580/2126/21
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 , за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, середній заробіток на користь ОСОБА_1 у розмірі 284 097 грн. 49 коп.
Ухвалою судді від 19.04.2021 відкрито спрощене провадження у справі без виклику учасників справи в судове засідання.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 21.09.2018 його звільнено з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , однак компенсація за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, а також індексація грошового забезпечення виплачена не у день звільнення з військової служби, а на підставі рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02.02.2021 у справі №580/70/21.
Позивач зазначає, що враховуючи зміст ст. 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, вважає, що період часу з 21.09.2018 по 08.04.2021 - є часом прострочення розрахунку при звільненні. Ненарахування та невиплата відповідачем зазначених видів виплат у день звільнення не відповідає вимогам трудового законодавства, в зв'язку з чим у відповідності до вимог КзПП та Постанови КМУ №100 просить стягнути з відповідача грошові кошти за весь час затримки виплати належних працівникові сум.
Відповідач подав відзив на адміністративний позов, в якому просив у задоволенні позову відмовити повністю.
До відзиву відповідач не приєднав доказів направлення відзиву позивачу.
Вирішуючи питання про прийняття відзиву, суд враховує, що згідно ч. 2 ст. 159 КАС України заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Відповідно до ч. 4 ст. 162 КАС України до відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Процесуальний закон не містить вказівок щодо процесуальних наслідків недотримання відповідачем обов'язку щодо надіслання відзиву іншим учасникам справи.
Однак, суд виходить з того, що за ст. 8 КАС України усі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників судового процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, внаслідок неподання відповідачем доказів надіслання відзиву позивачу порушуються права останнього на рівність перед законом і судом, а також змагальності внаслідок наявності перешкод висловити свої доводи та міркування відносно викладених відповідачем у відзиві посилань.
Наведене унеможливлює розгляд викладених відповідачем у відзиві аргументів, тому при вирішенні спору суд їх не враховує.
Вирішуючи питання щодо строків звернення до суду, суд виходить з такого.
За правилами частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 цього Кодексу).
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Як зазначає позивач, остаточний розрахунок з ним відповідач провів 08.04.2021.
Суд зазначає, що усі належні працівнику суми мають бути йому в день звільнення, або не пізніше наступного дні після звільнення.
Отже строк звернення до суду у даному випадку має відраховуватися від дати отримання позивачем останньої суми, належної до виплати після звільнення - з 08.04.2021.
Суд звертає увагу, що Конституційним Судом України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 зазначено, що аналіз законодавчих норм свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
З адміністративним позовом позивач звернувся до суду 12.04.2021, тобто в межах місячного строку після отримання останньої належної йому виплати після звільнення, тому строк звернення до суду з адміністративним позовом позивачем не пропущено.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд виходить з такого.
Судом встановлено, що згідно з витягом з наказу від 21.09.2018 №211 старшого сержанта ОСОБА_1 звільнено з військової служби за контрактом.
Згідно посвідчення від 03.08.2017 серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій.
18.11.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою, у якій просив нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період січень 2016 року - березень 2018 року та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 02.02.2021 у справі №580/70/21, яке набрало законної сили 06.03.2021, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 01.03.2018.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2017 і 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
На виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 02.02.2021 у справі №580/70/21, відповідачем 08.04.2021 проведено виплату позивачу в сумі 13602,26 грн.
Вважаючи дії відповідача щодо невиплати позивачу належної йому суми компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, у день звільнення зі служби протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців Збройних Сил України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі Збройних Сил України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19.
Отже, вищезазначеними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В свою чергу, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, що передбачені статтею 117 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої цією статтею.
Судовим рішенням встановлено протиправність дій відповідача щодо невиплати позивачу при звільненні компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №240/222/20 встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Враховуючи, що відповідач, всупереч норм чинного законодавства, не здійснив з працівником повного розрахунку при звільненні, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Щодо розміру суми компенсації, суд зазначає наступне.
Позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 284097,49 грн.
Разом з тим, як встановлено судом, сума невиплачених коштів за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, та сума індексації грошового забезпечення, що належала виплаті позивачу при звільненні становить - 19325,52 грн.
При вирішенні спору по суті, суд враховує правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц серед іншого зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Суд зазначає, що оскільки розмір невиплачених позивачеві сум становить 13602,26 грн., а розмір заявленого позивачем розміру стягнення середнього заробітку за час затримки виплати становить - 284097,49 грн., що не співмірно розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, суд, з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку у сумі 13602,26 грн., що відповідає сумі своєчасно невиплачених коштів.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а тому позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 14, 72, 76, 90, 241-246, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.09.2018 по 08.04.2021, в сумі 13602 (тринадцять тисяч шістсот дві) грн. 26 коп.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана з врахуванням особливостей закріплених п. 3 розділу VI «Прикінцеві положення» та п. 15.5 Перехідних положень КАС України протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.
Суддя В.В. Гаращенко