23 червня 2021 року м. Кропивницький Справа № 340/2031/21
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сагуна А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09 травня 2018 року по 25 березня 2021 року включно;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09 травня 2018 року по 25 березня 2021 року включно в розмірі 444 779,76 гривень (чотириста сорок чотири тисячі сімсот сімдесят дев'ять гривень сімдесят шість копійок) за КВЕД 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців». В обґрунтування позову зазначено про те, що в день звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, оскільки не виплачено індексацію грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 28 лютого2018 року. Лише на виконання рішення суду від 05.02.2021 позивачу перераховано 25.03.2021 - 39 390 грн. невиплаченої індексації. Таким чином, фактичний остаточний розрахунок проведено відповідачем 25.03.2021. Позивач стверджує, що відповідач має нести відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, за затримку розрахунку при звільненні.
Представник відповідача надав до суду відзив на адміністративний позов, згідно якого заперечує проти задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи це тим, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, не поширюються норми Кодексу законів про працю України. Зокрема нормативно - правовими актами, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовців. Крім того, зауважує, що позивач був звільнений з військової служби 29.05.2018, на момент звільнення позивач не ставив питання про виплату йому індексації грошового забезпечення. Стверджуючи, що відповідач виконав свої зобов'язання, виконавши рішення суду про нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення 01 січня 2016 року по 28 лютого2018 року, його представник просив суд у задоволенні позову відмовити. Також, зазначив, що навіть у разі застосування норм КЗпП України до даних правовідносин, позивач все одно значно завищив розмір відшкодування. Крім того, на думку представника відповідача позивач звернувся до суду з пропуском місячного строку звернення встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України (а.с. 27-44).
Позивачем подана відповідь на відзив, згідно якої зазначив, що доводи відповідача є необґрунтованими та базуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права (а.с. 57-61).
Представником відповідача подано заперечення в яких просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі ( а.с. 63-71).
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України у складі військової частини НОМЕР_1 .
Наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.12.2017 №514 ОСОБА_1 звільнено у запас за пунктом “а” частини 6 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”.
29.05.2018 наказом командира військової частий НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.05.2018 №109 Позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
01.12.2020 позивач звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , оскаржуючи дії щодо невиплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 05.02.2021 в адміністративній справі № 340/5503/20 вирішено:
- позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів - задовольнити частково.
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.
- в задоволені решти позовних вимог - відмовити ( а.с.13-15).
На виконання цього судового рішення відповідачем 25.03.2021 нараховано та перераховано на рахунок позивача суму компенсації індексації у розмірі 39 930, 20 грн. (а.с. 18, 56).
Позивач звернувся до відповідача із заявою від 25.03.2021 про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку ( а.с.46-49).
Відповідач листом від 13.05.2021 №1086 відмовив в задоволенні заяви позивача від 25.03.2021( а.с.50-52).
Позивач, вважаючи, що відповідач всупереч вимогам статті 117 КЗпП України протиправною не провів нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09 травня 2018 року по 25 березня 2021 року, звернувся до суду з цим позовом у даній справі 26.04.2021( а.с.1, 20, 73).
Щодо посилання представника відповідача на пропуск позивачем місячного строку звернення встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України то суд зазначає наступне.
Відповідачем, на виконання рішення суду 25.03.2021 нараховано та перераховано на рахунок позивача суму компенсації індексації у розмірі 39 930, 20 грн. Позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду 26.04.2021 ( а.с.1,73) тобто в межах строку встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України.
Таким чином посилання представника відповідача на порушення позивачем строку звернення до суду за захистом порушеного права є необґрунтованими.
Вирішуючи спір, суд виходив з того, що спірні правовідносини стосуються питання проходження та звільнення з військової служби та відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні позивача зі служби.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі за текстом - Закон №2011).
Статтею 1 Закону №2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.12 Закону №2011 у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.9 Закону №2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд враховує, що зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).
Відповідно до приписів ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З огляду на ч.ч.2, 3 ст.2 Закону України “Про оплату праці” від 24.03.1995 р. №108/95-ВР додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Отже, за своєю правовою природою середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30.01.2019 р. у справі №910/4518/16.
Щодо посилання відповідача на те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження заробітної плати, суд зазначає.
Як вбачається із рішення Європейського суду з прав людини у справі “Меньшакова проти України” від 08.04.2010, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Так, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду від 26.02.2020 у постанові по справі №821/1083/17 (провадження 11-1329апп18) дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі й компенсацію за невикористані дні відпустки. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Аналогічну правову позицію з цього питання висловлено Верховним Судом України в постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Суд зазначає, що до даних правовідносин підлягає застосуванню частина перша статті 117 КЗпП України. Крім того, суд зауважує, що спір, який вирішувався судом під час розгляду справи №340/4022/20 є спором про ненараховані суми під час звільнення.
Таким чином, суд не застосовує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04.12.2019 по справі №825/742/16, а враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначені у постанові від 26.02.2020 по справі №821/1083/17, оскільки згідно п.1 ч.2 ст.45 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Вирішуючи питання щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує наступне.
Згідно з п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 р. №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Відповідно до абз.2, 3 п.7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. №260, розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов'язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Суд враховує, що період затримки розрахунку при звільненні потрібно розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником (з дня виключення зі списків особового складу), до дня фактичного проведення такого розрахунку.
Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні позивача розраховується саме з 30 травня 2018 року ( наступного дня, за днем виключення позивача зі списків особового складу) по 24 березня 2021 року та складає 1 030 календарних днів, у тому числі.
З огляду на довідку Військової частини НОМЕР_1 від 18.05.2021 №101/ФЕС сума середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення складала - 428,68 грн. (а.с.54).
Отже, розмір середнього заробітку ОСОБА_1 за період з 30 травня 2018 року по 24 березня 2021 року становить 441 540,4 грн. (428,68 грн. х 1 030).
Суд критично ставиться до розрахунку середнього заробітку зробленого позивачем у розмірі 444 779,76 грн. ( а.с.9), оскільки при розрахунку застосовувалися положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.
Однак, у даних правовідносинах, при розрахунку середнього розміру грошового забезпечення, підлягають застосуванню положення абз.2, 3 п.7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. №260.
Суд зазначає, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладається обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплативши всі суми, що йому належать, а у разі невиконання такого обов'язку виникає відповідальність передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника під час його звільнення, зокрема захист права працівника на своєчасну оплату праці за виконану роботу. При цьому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України спрямоване на компенсацію працівнику майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Суд бере до уваги, що реалізуючі свої права працівник має діяти добросовісно. При цьому під час захисту прав працівника має бути дотриманий розумний баланс між інтересами такого працівника та роботодавця.
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від розміру простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг такої відповідальності може бути неспівмірним та непропорційним наслідкам порушення.
Таким чином, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗПП України.
Викладене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15ц (провадження №14-623цс18). При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством. Колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Також Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Так, застосовуючи у даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, суд враховує наступні обставини.
Відповідно до відомостей автоматизованої системи Діловодство спеціалізованого суду встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії (справа №340/5503/20) 01.12.2020, тобто через два роки шість місяці після виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (29.05.2018). Натомість, з часу звернення до суду за захистом порушеного права до часу виконання відповідачем рішення суду сплинуло 2 місяці. Судове рішення у справі №340/5503/20 набрало законної сили 09.03.2021, остаточний розрахунок проведено відповідачем 25 березня 2021 року, приблизно через 16 днів.
З огляду на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі №340/5503/20, відповідач заперечував проти права позивача на індексацію грошового забезпечення 01.01.2016 по 28.02.2018 включно, що свідчить про встановлення факту порушення цього права судом під час розгляду справи.
Також суд бере до уваги, що розмір невиплаченої позивачу індексації становив 39 930, 20 грн. (а.с. 18, 56).
Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 від 18.05.2021 №100/ФЕС при звільненні ОСОБА_1 нараховано 182 202,56 грн. (а.с.53).
Таким чином, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 222 132,76 гривень, з яких: нарахована сума при звільненні позивача - 182 202,56 гривень (82%) та невиплачена позивачу індексації - 39 930, 20 гривень (18%).
Водночас, сума заборгованості (39 930, 20 грн.) у 11 разів менша від визначеної суми середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (441 540,4 грн.).
З огляду на очевидну неспівмірність сум середнього заробітку з розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 48 869,52 грн., яка розрахована із врахуванням періоду з часу звернення позивача до суду з адміністративним позовом у справі №340/5503/20 ( 01.12.2020) по час розрахунку з позивачем 24.03.2021 - 114 день (428,68 х 114).
Зважаючи на викладене підлягає задоволенню позов в частині визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, з огляду на висновки суду щодо неспівмірності розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та, як наслідок, зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 48 869,52 грн.
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. №3674-VI позивач звільнений від сплати судового збору, доказів понесення інших судових витрат до суду не надано.
Відповідачем також не надано до суду доказів понесення судових витрат, які б підлягали розподілу відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 (військове містечко №73, м. Кропивницький - 5, НОМЕР_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 48 869,52 грн. (сорок вісім тисяч вісімсот шістдесят дев'ять гривень 52 копійок).
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду А.В. Сагун