ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.06.2021Справа № 910/1111/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Кучеренко А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/1111/21
За позовом Фізичної особи-підприємця Ягмурова Костянтина Васильовича
до Приватного акціонерного товариства «Агрохолдинг Авангард»
про стягнення 504815,34 грн
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Шелефост Т.М.
Фізична особа-підприємець Ягмуров Костянтин Васильович (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Приватного акціонерного товариства «Агрохолдинг Авангард» (далі - відповідач) про стягнення 504815,34 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, як сторона договору поставки №01-0419 від 01.04.2019, неналежним чином виконує взяті на себе зобов'язання в частині повної та своєчасної оплати отриманого товару, у зв'язку з чим позивачем заявлено до стягнення основний борг у розмірі 460000,00 грн., пеню у розмірі 23000,00 грн та 3% річних у розмірі 21815,34 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №910/1111/21 та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
03.03.2021 через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не надано належним чином оформленого первинного документу, який би підтверджував здійснення господарської операції, а відповідно і стягнення пені та 3% річних є необґрунтованим. Окрім того, просить застосувати строк позовної давності щодо вимоги про стягнення пені.
В судовому засіданні 27.04.2021 суд, у відповідності до ч. 4, 5 ст. 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання на 18.05.2021.
Судове засідання, призначене на 18.05.2021 не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.05.2021 судове засідання у справі №910/1111/21 призначено на 01.06.2021.
В судовому засіданні 01.06.2021, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 17.06.2021.
В судовому засіданні 17.06.2021 представник відповідача проти позовних вимог заперечив, просив відмовити у їх задоволенні. Представник позивача у судове засідання не з'явився, втім у клопотанні, поданому 04.03.2021, просив розгляд справи проводити без його участі.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, враховуючи, що позивач подав клопотання про розгляд справи без його участі, суд на місці постановив судове засідання проводити за його відсутності.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 17.06.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, який приймав участь під час розгляду справи по суті, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
01.04.2019 між Фізичною особою-підприємцем Ягмуровим Костянтином Васильовичем (далі - постачальник) та Приватним акціонерним товариством "Агрохолдинг Авангард» (далі - покупець) укладено договір поставки №01-0419 пунктом 1.1 якого передбачено, що в порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити товар - установку для сушіння рідини А1-ФМУ (п.2.1 договору).
У специфікації до договору №01-0419 від 01.04.2019 сторони погодили комплектність товару за договором.
Датою поставки товару вважається дата підписання покупцем видаткової накладної постачальника на поставку товару (пункт 3.3 договору).
Загальна вартість товару за укладеним договором складає з ПДВ 2300000,00 грн (пункт 4.1 договору).
Згідно умов пункту 4.2 договору розрахунки за поставлений згідно договору товар здійснюються шляхом перерахунку коштів на поточний рахунок постачальника.
Оплата товару здійснюється шляхом сплати покупцем 50% передплати від вартості товару після підписання договору, 30% суми сплачується покупцем після прийняття товару у повній комплектності на складі постачальника, остаточний розрахунок здійснюється після монтажу обладнання на підприємстві покупця, який здійснюється не пізніше ніж 30 днів після отримання товару покупцем (пункт 4.3 договору).
Договір набирає чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2019 (пункт 12.2 договору).
Як встановлено судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів, на виконання умов даного договору, позивачем було поставлено відповідачу узгоджений товар на загальну суму 2300000,00 грн, що підтверджується видатковою накладною №5 від 15.05.2019, яка підписана уповноваженими особами сторін без заперечень та скріплена печатками.
Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за договором свідчить і відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення позивачем умов договору щодо поставки визначеного товару.
Позаяк відповідач, в порушення взятих на себе зобов'язань за договором №01-0419 від 01.04.2019 остаточний розрахунок за отриманий товар не здійснив, сплативши лише 1840000,00 грн, у зв'язку з чим виникла борг у загальному розмірі 460000,00 грн.
Позивач звертався до відповідача з листами №4 від 22.06.2020 та №3 від 04.12.2020,в яких просив здійснити оплату поставленого товару, втім відповідачем вказані листи залишені без відповіді та задоволення, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Стаття 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки, а відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною 2 цієї ж статті унормовано, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Так, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (ст. 692 ЦК України).
Згідно зі ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Пунктом 4.3 договору сторони передбачили, що оплата товару здійснюється шляхом сплати покупцем 50% передплати від вартості товару після підписання договору, 30% суми сплачується покупцем після прийняття товару у повній комплектності на складі постачальника, остаточний розрахунок здійснюється після монтажу обладнання на підприємстві покупця, який здійснюється не пізніше ніж 30 днів після отримання товару покупцем (пункт 4.3 договору).
Втім, як встановлено судом, відповідач своїх зобов'язань за договором в частині повної та своєчасної оплати отриманого товару не здійснив.
При цьому судом враховано, що в матеріалах справи відсутні будь-які повідомлення відповідача адресовані позивачеві щодо неналежного виконання позивачем зобов'язань щодо поставки і монтажу установки для сушіння рідини А1-ФМУ, а відтак суд дійшов висновку, що строк для остаточного розрахунку за поставлений товар настав.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відтак, враховуючи, що факт поставки обумовленого сторонами товару та факт порушення відповідачем своїх зобов'язань в частині повної оплати отриманого товару, підтверджений матеріалами справи та не спростований відповідачем, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення основного боргу.
Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 ГК України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, він зобов'язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).
Пунктом 6.4 договору сторони встановили, що у випадку прострочення оплати або неповної оплати товару у строки, зазначені в договорі, покупець зобов'язується на вимогу постачальника сплатити останньому пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на період прострочення платежу від вартості неоплаченого чи частково неоплаченого товару за кожен день прострочення оплати, але не більше 5% від суми простроченого грошового зобов'язання.
Відтак, оскільки відповідач допустив прострочення повної оплати товару, на підставі наведених вище норм чинного законодавства та пункту 6.4 договору, позивачем нараховано за період з 15.06.2019 по 11.01.2021 та заявлено до стягнення пеню в розмірі 5% від суми простроченого грошового зобов'язання в загальному розмірі 23000,00 грн.
Приписами частини 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Зазначеною нормою права передбачено період часу, за який нараховується пеня, і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
При цьому, умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.06.2019 у справі № 910/23911/16, від 22.08.2019 у справі № 914/508/17, від 12.03.2020 у справі № 907/65/18, від 07.06.2019 у справі № 910/23911/16, від 22.08.2019 у справі №914/508/17.
Таким чином, враховуючи, що іншого строку нарахування пені, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, сторонами в договорі поставки не визначено, а умова за кожен день прострочення не може розцінюватися як установлення іншого строку та з огляду на встановлену судом дату поставки товару - 15.05.2019, правомірним є нарахування пені за порушення договірних зобов'язань в частині повної оплати товару, за період з 15.06.2019 по 15.12.2019.
При цьому, згідно із статтями 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідачем у відзиві на позовну заяву було заявлено про застосування строків позовної давності до вимог позивача щодо стягнення пені.
Як зазначив Верховний Суд в постанові від 15.04.2020 №459/2776/16-ц заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві чи запереченні на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного.
Згідно із ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позовна заява подана до суду засобами поштового зв'язку 21.01.2021, а відтак підстави для стягнення пені за період з 15.06.2019 по 15.12.2019 відсутні, у зв'язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем.
За таких обставин, з урахуванням строків позовної давності, позовні вимоги в частині стягнення пені у розмірі 23000,00 грн задоволенню не підлягають.
Окрім цього, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 3% річних в сумі 21815,34 грн.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №910/12604/18 від 01.10.2019 та у постанові Верховного Суду України у постанові №3-12г10 від 08.11.2010.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних, суд прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог в цій частині, оскільки позивач під час їх розрахунку не врахував, що у 2020 році 366 днів, а не 365, у зв'язку з чим судом було здійснено власний розрахунок, у відповідності до якого позовні вимоги про стягнення 3% річних підлягають частковому задоволенню у розмірі 21777,53 грн; в іншій частині цих позовних вимог належить відмовити.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги.
При цьому, суд відхиляє доводи відповідача про відсутність належного підтвердження позивачем здійснення господарської операції через неналежне оформлення видаткової накладної №5 від 15.05.2019 та товарно-транспортної накладної №5 від 15.05.2019.
Так, згідно із положеннями ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції, чинній на час оформлення відповідної накладної, а саме, травень 2019 року) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до ч.2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
За приписами абзацу першого пункту 2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 (з подальшими змінами і в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) первинний документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.
Суд зазначає, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, у розгляді справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Під час розгляду справи відповідач не спростував факту здійснення господарської операції по передачі узгодженого товару за договором поставки №01-0419 від 01.04.2019.
При цьому, судом також враховано, що відповідно до статті 58-1 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час оформлення відповідної накладної) суб'єкт господарювання має право використовувати у своїй діяльності печатки. Використання суб'єктом господарювання печатки не є обов'язковим. Виготовлення, продаж та/або придбання печаток здійснюється без одержання будь-яких документів дозвільного характеру.
Встановивши наявність відбитку печатки відповідача на спірних документах та, враховуючи, що відповідач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, суди мають дослідити питання встановлення обставин, що печатка була загублена відповідачем, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння, через що печаткою могла б протиправно скористатися інша особа
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі №910/6216/17 та від 05 грудня 2018 року у справі №915/878/16.
При цьому, у постанові від 20.12.2018 у справі №910/19702/17 Верховний Суд дійшов висновку, що відтиск печатки на видаткових накладних є свідченням участі особи у здійсненні господарської операції за цими накладними.
Видаткова накладна №5 від 15.05.2019 на підставі якої поставлено товар містить не лише підпис, вказаної у довіреності на отримання матеріальних цінностей №226 від 13.05.2019, особи, а й печатку відповідача. Під час розгляду справи відповідачем не доведено того, що печатка була загублена, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння.
З огляду на викладене, враховуючи, що видаткова накладна №5 від 15.05.2019 містить такі обов'язкові реквізити, як дату її складання; назву підприємства, від імені якого складено документи і якому здійснюється поставка за цією накладною; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; особисті підписи в графі «відвантажив» та «отримав», та засвідчення цих даних відтиском печаток сторін, суд приходить до висновку, що видаткова накладна №5 від 15.05.2019 є належним і допустимим доказом підтвердження реальності здійснення господарської операції.
Безпідставними є і посилання відповідача на те, що на товарно-транспортній накладній №5 від 15.05.2019 відсутня позначка про прийняття вантажу вантажоодержувачем, як підтвердження здійснення господарської операції, оскільки товарно-транспортна накладна не є документом первинного бухгалтерського обліку, що підтверджує обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей, а відповідно, відсутність або неналежне оформлення товарно-транспортних накладних не є безумовною підставою ставити під сумнів здійснення господарських операцій.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 р. у справі №804/4787/16.
Водночас, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 178, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Ягмурова Костянтина Васильовича до Приватного акціонерного товариства «Агрохолдинг Авангард» про стягнення 504815,34 грн задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Агрохолдинг Авангард» (03115, м. Київ, проспект Перемоги, буд. 121-В; ідентифікаційний код 00851519) на користь Фізичної особи-підприємця Ягмурова Костянтина Васильовича ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) основний борг у розмірі 460000 (чотириста шістдесят тисяч) грн 00 коп., 3% річних у розмірі 21777 (двадцять одна тисяча сімсот сімдесят сім) грн 53 коп. та судовий збір у розмірі 7226 (сім тисяч двісті двадцять шість) грн 66 коп.
3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.
4. В решті позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України та п.п. 17.5 п. 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 22.06.2021.
Суддя Т.В. Васильченко