Постанова від 22.06.2021 по справі 480/9223/20

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2021 р. Справа № 480/9223/20

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Калиновського В.А.,

Суддів: Мінаєвої О.М. , Кононенко З.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25.02.2021, головуючий суддя І інстанції: М.М. Шаповал, м. Суми, по справі № 480/9223/20

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних дні в сумі 17 688,70 грн.;

- зобов'язати відповідача виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних дні в сумі 17 688,70 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 відмовлено в задоволенні позову.

Позивач, не погодившись із рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність права у позивача на виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, оскільки відповідно до п. 3 розділу ХХХІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260) грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. отже право не обмежується жодним строком.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 14.09.2018 № 192 позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв'язку із звільненням у відставку за станом здоров'я.

Наказом військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 17.08.2018 № 127 о/с ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас на підставі пп. «Б» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я) та з 14.09.2018 виключено зі списків особового складу частини та усіх видів грошового забезпечення, згідно наказу № 192 (а.с. 11).

Із наказу вбачається, що грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, позивачу не виплачувалась.

09.11.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за період з 2014-2018 рр. відповідно до Постанови № 702 (а.с. 13).

За результатами розгляду заяви, відповідачем надано відповідь від 07.12.2020 № 2/22/7-2059, в якій зазначено, що за період з 2014 по 2018 роки ним не було використано 34 дні додаткової відпустки, а саме за 2014-2017 роки по 8 днів за кожен рік (всього 32 дні) та за 2018 рік 5 днів. Проте надання відпусток було призупинено (а.с.14).

Не погодившись із діями відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що не виплативши грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства і в межах наданих повноважень.

Надаючи оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до п. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, крім військовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої щорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження служби в цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.

Перелік місцевостей з особливими природними географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами, військових посад, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, а також порядок надання та тривалість щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в зазначених умовах визначаються Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовцям, які одночасно мають право на отримання щорічної додаткової відпустки, передбаченої абзацом першим цього пункту та іншими законами, щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.

Пстановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 затверджено переліки військових посад, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, що дають право на щорічну додаткову відпустку: Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту - згідно з додатками 2 - 5.(далі Постанова № 702)

Так, Додаток 3 до вказаної постанови, містить перелік військових посад Національної гвардії, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку, зокрема посад військовослужбовців, які здійснюють охорону державних підприємств, зокрема Шосткинського казенного заводу "Зірка" та Шосткинського казенного заводу "Імпульс".

Відповідно до пункту 79, 85 додатку 3 комендант, командир роти має право на щорічну додаткову відпустку тривалістю 8 календарних днів.

Згідно з п. 8 ст. 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 ст. 10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до п. 17 ст. 10-1 Закону № 2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з п. 18 ст. 10-1 Закону № 2011-XII в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до п. 19 ст. 10-1 Закону № 2011-XII надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Колегією суддів встановлено, що позивач, проходив службу за контрактом та обіймав посаду коменданта спеціальної комендатури та командира роти Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Доводи відповідача про те, що посади "коменданта" та "командира роти", які обіймав позивач не передбачені Постановою 702, тому він не набув права на отримання додаткової відпустки, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки пунктами 79, 85 додатку 3 Постанови № 702 посади "коменданта" та "командира роти" передбачено.

Судом встановлено, що позивач, будучи військовослужбовцем Національної Гвардії, займаючи посади, визначені у Переліку № 702, під час проходження служби мав право на щорічну додаткову відпустку відповідно до ст. 10-1 Закону № 2011-XII за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я. Вказана відпустка не надавалась позивачу з 2014 року до моменту звільнення з військової служби в особливий період, грошова компенсація за невикористану відпустку не виплачувалася.

У відповіді від 07.12.2020 на заяву позивача відповідач посилається на те, що під час дії особливого періоду відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» право на відпустку передбачену частиною 4 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у військовослужбовця не виникає, у зв'язку з чим така відпустка компенсації не підлягає.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

Згідно ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених вище норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.

Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Норми Закону №2011-XII не обмежують та не припиняють право військовослужбовця на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Проте обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується нормами законодавства, якими такі відпустки передбачені.

Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 12.04.2021 у справі № 1.380.2019.006595, яка враховуються судом відповідно до ч.5 ст.242 КАС України.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів зазначає, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої Постановою № 702 з 2014 року по 2018 рік.

Натомість, суд першої інстанції не врахував вказані обставини, не вірно надав оцінку спірним правовідносинам, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому при звільненні грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних днів зобов'язання відповідача виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних днів є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Разом з цим, судова колегія зазначає, що вимога позивача щодо виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у визначеній сумі 17688,70 грн. є передчасною, оскільки розрахунок компенсації за невикористані дні додаткової відпустки є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу і який виплачував йому грошове забезпечення. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.

Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.

Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.

Судом встановлено, що відповідачем компенсація за невикористані дні додаткової відпустки позивачу не була нарахована та виплачена, отже питання про те, яка сума який буде нарахована та виплачена покладена на відповідача та визначення судом конкретної суми, яка підлягає виплаті є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені.

Згідно ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню із прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 по справі № 480/9223/20 - скасувати.

Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних днів.

Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки військовослужбовця, встановленої ч. 4 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" за період з 2014 по 2018 рік за 37 календарних днів.

В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити..

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя В.А. Калиновський

Судді О.М. Мінаєва З.О. Кононенко

Попередній документ
97799369
Наступний документ
97799371
Інформація про рішення:
№ рішення: 97799370
№ справи: 480/9223/20
Дата рішення: 22.06.2021
Дата публікації: 02.09.2022
Форма документу: Постанова
Форма судочинства: Адміністративне
Суд: Другий апеляційний адміністративний суд
Категорія справи: Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них
Стан розгляду справи:
Стадія розгляду: Розглянуто (22.06.2021)
Дата надходження: 20.04.2021
Предмет позову: визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
Учасники справи:
головуючий суддя:
КАЛИНОВСЬКИЙ В А
суддя-доповідач:
КАЛИНОВСЬКИЙ В А
відповідач (боржник):
Військова частина 3022 Національної гвардії України
заявник апеляційної інстанції:
Упіров Олег Анатолійович
суддя-учасник колегії:
КОНОНЕНКО З О
МІНАЄВА О М