Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 463/3110/19
провадження № 61-14197св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року у складі судді Грицка Р. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 28 лютого 2016 року відповідач отримала від неї в борг грошові кошти в сумі 14 720 доларів США, які зобов'язалася повернути протягом шести місяців, тобто до 28 серпня 2016 року, про що власноруч написала розписку. Однак ОСОБА_2 не повернула позику в зазначений строк та відмовилася від її пропозиції погашати заборгованість частинами, у зв'язку з чим станом на 02 квітня 2019 року заборгованість склала 589 264,07 грн, з яких: 400 236,80 грн - основна сума боргу, 157 853,08 грн - відсотки з урахуванням встановленого індексу інфляції; 31 174,19 грн - 3 % річних від простроченої суми. Вона є пенсіонером, має проблеми зі здоров'ям та протягом тривалого часу заощаджувала кошти, однак відповідач скористалася її довірою та, отримуючи кошти, не мала наміру їх повертати. Такими діями відповідач завдала їй моральну шкоду, яку вона оцінила в розмірі 10 000 грн. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 28 лютого 2016 року в розмірі 589 264,07 грн та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що у 2012 році за усним договором позики вона отримала від позивача 8 800 доларів США та виконала це зобов'язання, повернувши вказані кошти. Маючи намір укласти аналогічний договір, у 2016 році вона звернулася до позивача з відповідним проханням, про що 31 січня 2016 року написала розписку, однак на час укладення договору ОСОБА_1 не мала всієї суми. Перебуваючи у позивача, 28 лютого 2016 року вона здійснила відповідні виправлення в розписці, однак коштів не отримала, так як в ході розмови між ними виник конфлікт щодо формулювання змісту розписки та зазначених в ній відомостей. В подальшому їй стало відомо, що відносно сина позивача ухвалено вирок за таємне викрадення майна, у зв'язку з чим вона відмовилася від позики, так як гроші могли бути такими, що здобуті злочинним шляхом. Вона не отримувала від позивача будь-яких вимог, пов'язаних з невиконанням умов договору позики. Крім того, позивач не зазначила, в чому полягає заподіяна їй моральна шкода, в який спосіб вона завдана, чому розмір цієї шкоди складає 10 000 грн та якими доказами підтверджується вказана сума.
Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 28 лютого 2016 року в розмірі 580 982,49 грн, з яких: 400 236,80 грн - основна сума боргу, 149 593,01 грн - відсотки з урахуванням встановленого індексу інфляції, 31 152,68 грн - 3 % річних від простроченої суми. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт отримання відповідачем від позивача позики підтверджується письмовою розпискою. Жодних доказів на спростування доводів позивача відповідач не надала. Оскільки відповідач не виконала зобов'язань за договором позики, строк виконання яких настав 28 серпня 2016 року, то у позивача виникло право щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат. Сума грошового зобов'язання, на яку необхідно нараховувати інфляційні втрати та 3 % річних, складає 14 720 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 02 квітня 2019 року еквівалентно 400 236,80 грн, однак, взявши за основу борг в сумі 400 236 грн, позивач неправильно здійснила розрахунок інфляційних втрат та 3 % річних. Крім того, строк нарахування 3 % річних необхідно обчислювати не з 28 серпня 2016 року, а з 29 серпня 2016 року, так як перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Тому за прострочення вказаного грошового зобов'язання за період з 29 серпня 2016 року по 02 квітня 2019 року (947 днів прострочення) сума 3 % річних складає 31 152,68 грн. Враховуючи період невиконання грошового зобов'язання, інфляційні втрати необхідно обчислювати з вересня 2016 року по березень 2019 року включно. При розрахунку інфляційних втрат позивач неправильно визначила рівень інфляції та період такого нарахування. Оскільки з вересня 2016 року по березень 2019 року рівень інфляції складає 1,374 %, то інфляційне збільшення заборгованості за цей період дорівнює 149 593,01 грн.
Постановою Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
25 вересня 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи, неправильно застосували норми статей 526, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не звернули уваги на те, що за договором позики від 13 травня 2013 року, укладеним між нею та ОСОБА_3 , вона отримала в борг грошові кошти в сумі 8 800 доларів США. Позивач не була стороною цього договору і не надала доказів, які б свідчили про згоду ОСОБА_3 на збільшення позики до 14 720 доларів США за рахунок коштів позивача в розмірі 5 920 доларів США шляхом укладення додаткової угоди. Крім того, в судовому засіданні позивач посилалася на те, що договір позики від 28 лютого 2016 року є зміною договору позики від 13 травня 2013 року, однак не надала доказів на підтвердження її повноважень на укладення, зміну та припинення будь-яких правочинів в інтересах ОСОБА_3 . На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ОСОБА_2 зазначила, що залишаючи без змін рішення місцевого суду, апеляційний суд не врахував правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, в якій зазначено, що відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. Разом з тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати не підлягають стягненню, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сєрнєєва О. І. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Судом першої інстанції було оглянуто оригінал розписки від 28 лютого 2016 року, наданої позивачем, тобто встановлено факт невиконання відповідачем свого обов'язку щодо повернення коштів. Відповідач не оспорювала договір позики і не надала доказів повернення коштів. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що спір стосується правовідносин, які виникли між нею та ОСОБА_3 , а спір між нею та ОСОБА_1 відсутній, не відповідають дійсним обставинам справи, так як в судовому засіданні ОСОБА_1 неодноразово давала пояснення, що у 2013 році вона позичила відповідачу кошти в розмірі 8 800 доларів США, які вона отримала від ОСОБА_3 за усною домовленістю, але при укладенні цього договору позики діяла від свого імені. Будь-які правовідносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відсутні.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду міста Львова.
15 жовтня 2020 року справа № 463/3110/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди в касаційному порядку не оскаржуються, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.
Судами встановлено, що 28 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений розпискою про отримання ОСОБА_2 в борг 14 720 доларів США, які позичальник зобов'язалася повернути протягом шести місяців.
Факт написання розписки відповідачем не заперечувався.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Отже, письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (стаття 545 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Зазначені правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що розписка від 28 лютого 2016 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів із зобов'язанням повернути їх, яке позичальник не виконала. Тому відповідно до статті 625 ЦК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума боргу та 3 % річних від простроченої суми.
Як зазначалося вище, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Тому доводи заявника про те, що вона не отримувала від ОСОБА_1 коштів за договором позики, не заслуговують на увагу, а факт укладення оспорюваного правочину та передання коштів у борг підтверджено зібраними у справі доказами, зокрема розпискою від 28 лютого 2016 року, підписання якої ОСОБА_2 не заперечувала.
При цьому доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не була стороною договору позики від 13 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є неспроможними, оскільки зазначений договір не був предметом розгляду в цій справі.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи з викладеного, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення основної суми боргу в розмірі 400 236,80 грн та 31 152,68 грн - 3 % річних від простроченої суми - підлягають залишенню без змін.
Разом з тим Верховний Суд не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків з урахуванням встановленого індексу інфляції з огляду на таке.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Гривня є законним платіжним засобом на території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом з тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України в постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, на яку послалася заявник в касаційній скарзі.
Враховуючи викладене, оскільки предметом договору позики від 28 лютого 2016 року є грошові кошти, визначені у доларах США, то передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, а втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Отже, суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків з урахуванням встановленого індексу інфляції.
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 149 593,01 грн відсотків з урахуванням встановленого індексу інфляції підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог та відповідним зменшенням загальної суми стягнення до 431 389,48 грн (400 236,80 грн + 31 152,68 грн).
Щодо розподілу судових витрат.
За правилами статті 141 ЦПК України оскаржувані судові рішення також підлягають скасуванню в частині розподілу судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
ОСОБА_1 заявила позов на загальну суму 599 264,07 грн, який задоволено (з урахуванням висновків Верховного Суду в цій постанові) на суму 431 389,48 грн, що становить 71,98 % від заявлених вимог.
За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатила 5 992,65 грн судового збору. 71,98 % від цієї суми становить 4 313,51 грн. Отже, зазначена сума судового збору за подання позовної заяви підлягала стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Оскільки рішенням суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з відповідача на користь позивача помилково стягнуто судовий збір у розмірі 6 376,85 грн, то оскаржувані судові рішення в частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатила 8 989,50 грн судового збору, а за подання касаційної скарги - 11 985,30 грн, а всього - 20 974,80 грн. 28,02 % від цієї суми становить 5 877,14 грн. Отже, зазначена сума судового збору підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
У зв'язку з частковим задоволенням касаційної скарги та ухваленням Верховним Судом нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків з урахуванням встановленого індексу інфляції, враховуючи, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4 313,51 грн, а з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 - 5 877,14 грн, остаточно судові витрати підлягають розподілу між сторонами шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору в розмірі 1 563,63 грн (5 877,14 грн - 4 313,51 грн).
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків з урахуванням встановленого індексу інфляції скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення основної суми боргу в розмірі 400 236 (чотириста тисяч двісті тридцять шість) грн 80 коп. та 3 % річних від простроченої суми в розмірі 31 152 (тридцять одна тисяча сто п'ятдесят дві) грн 68 коп. залишити без змін.
Зменшити загальний розмір стягнутої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 28 лютого 2016 року з 580 982 (п'ятисот вісімдесяти тисяч дев'ятисот вісімдесяти двох) грн 49 коп. до 431 389 (чотирьохсот тридцяти однієї тисячі трьохсот вісімдесяти дев'яти) грн 48 коп.
Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 563 (одну тисячу п'ятсот шістдесят три) грн 63 коп. судового збору.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук