18 червня 2021 року
м. Київ
справа № 440/5515/20
адміністративне провадження № К/9901/20583/21
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Калашнікової О.В.,
перевіривши касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області
на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року
та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2021 року
у справі №440/5515/20
за позовом ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі №440/5515/20, предметом розгляду якої є:
- визнання протиправними дій ТУДСА України в Полтавській області щодо нарахування та виплати судді Глобинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 липня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" з обмеженням суддівської винагороди 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року;
- зобов'язання ТУДСА України в Полтавській області провести перерахунок суддівської винагороди судді Глобинського районного суду Полтавської області ОСОБА_1 за період з 01 липня 2020 року по 27 серпня 2020 року обчисливши її відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виплатити недоотриману частину.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2021 року, адміністративний позов задоволено.
У поданій касаційній скарзі скаржник з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Під час перевірки зазначеної касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що у касаційній скарзі не викладені передбачені КАС України, в редакції яка діє з 08 лютого 2020 року, підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Із системного аналізу наведених положень процесуального закону висновується, що під час касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення ним (ними) норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт (пункти) частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга.
У тексті касаційної скарги заявник указує, що підставами касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункти 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, автор зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо правомірності виконання правової норми про застосування обмеження до суддівської винагороди, а саме щодо застосування частини другої статті 4, частини першої статті 7, частин першої та другої статті 23, частини четвертої статті 48, частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України, статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Водночас, у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20 викладено правовий висновок щодо неправомірності обмеження виплати, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ в редакції закону станом на дату виникнення спірних відносин).
Верховний Суд у згаданій постанові виснував, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Верховний Суд зазначив, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у БК України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX і які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Фактично доводи касаційної скарги зводяться до викладу фактичних обставин справи, цитування норм законодавства, переоцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,
1. Касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі №440/5515/20 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - повернути особі, яка її подала.
2. Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не оскаржується.
СуддяО.В. Калашнікова