17 червня 2021 року
Київ
справа №9901/96/21
адміністративне провадження №П/9901/96/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючого судді Коваленко Н.В.,
суддів: Стародуба О.П., Кравчука В.М., Єзерова А.А., Чиркіна С.М.,
за участю секретаря судового засідання Буденка В.В.,
учасники справи:
представник позивача
представник відповідача
представник третьої особи
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження клопотання Президента України про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України, третя особа - Конституційний Суд України, про визнання протиправним та скасування Указу Президента України,
Ухвалою Верховного Суду від 05.04.2021 відкрито провадження у цій справі.
27.04.2021 до Верховного Суду надійшов відзив Президента України на позовну заяву, у якому заявлено клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
В обґрунтуванні вимог клопотання наводяться аргументи про те, що позивачем, на думку автора клопотання, фактично ставиться питання про неконституційність Указу Президента України від 27.03.2021 №124/2021 «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» в частині скасування Указу Президента України від 14.05.2013 №256 «Про призначення ОСОБА_1 суддею Конституційного Суду України».
Наведені підстави цього позову, на переконання відповідача, зумовлюють необхідність оцінки оскаржуваного позивачем Указу Глави держави на відповідність, зокрема, статтям 6, 19, 102, 106 та розділу ХІІ Конституції України.
Водночас, як зазначає відповідач, невідповідність актів Президента України положенням Конституції України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, а тому наведене свідчить про неможливість розгляду такої категорії справ за правилами адміністративного судочинства.
У судовому засіданні особа, яка діє від імені Президента України в порядку самопредставництва, вимоги клопотання підтримала у повному обсязі та просила його задовольнити з наведених у ньому підстав.
Представник позивача проти задоволення клопотання заперечив, й наполягав на тому, що метою здійснення адміністративного судочинства України є саме ефективний захист прав, свобод та інтересів, зокрема, фізичних осіб, які звертаються до суду.
У даному випадку, як вказував представник позивача, метою звернення до суду є саме захист порушених прав ОСОБА_1 в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме - обмеження права на приватне життя, яким охоплюється і право на працю, тоді як конституційне провадження, на відміну від адміністративного судочинства, не передбачає способу захисту і поновлення такого порушеного права. Ці питання вирішується виключно в рамках адміністративного судочинства.
Позовна заява стосується безпосередньо мотивів законності оскаржуваного Указу. Сама по собі наявність Конституції України чи посилань на неї у адміністративному позові не свідчить про те, що цей спір належить до конституційного провадження, оскільки в рамках такої процедури вирішується питання щодо відповідності Указу положенням Основного Закону України, а не питання його законності. У позовній заяві чітко зазначена підстава позову, яка стосується саме процедури законності оскаржуваного Указу.
Представник позивача звертав увагу і на ту обставину, що Велика Палата Верховного Суду у справі 9901/20/21 та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі 9901/96/21 дійшли висновку про те, що такий спір підлягає вирішенню в рамках адміністративного судочинства.
Отже, представник позивача наголосив на безпідставності та необґрунтованості заявленого відповідачем клопотання про закриття провадження у справі, а також відзначив, що таке клопотання може свідчити про намір Президента України щодо затягування розгляду цієї справи, оскільки питання законності подібних указів Глави держави вже вирішувалось Верховним Судом, а у наведеній ним аргументації містяться посилання на судову практику, яка не є релевантною до справи, що розглядається.
Представник третьої особи - Конституційного Суду України у судовому засіданні підтвердив факт надходження до цього Суду конституційного подання, яке стосується того ж самого Указу Президента України, який оскаржується і у даній справі, але підкреслив, що це подання стосується саме конституційності цього Указу.
В той же час, як відзначив представник Конституційного Суду України, питання щодо відкриття або відмови у відкритті конституційного провадження за вищеназваним конституційним поданням ще не вирішено, а тому просив заявлене Президентом України клопотання про закриття провадження у справі вирішити на розсуд суду.
Ознайомившись із вищезгаданим клопотанням відповідача про закриття провадження у цій справі, а також вислухавши думку учасників справи щодо порушеного у ньому питання, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Конституція України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України).
Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України, який також встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах, про що зазначено у статті 1 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України надано право кожній особі в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
За приписами статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1, 2 частини першої цієї статті).
За визначенням, що міститься у пунктах 17, 19 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
При цьому, пунктом 1 частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.04.2021 у справі №9901/20/21 сформовано підхід через запровадження алгоритму оцінки розмежування спорів між конституційною юрисдикцією та адміністративною юрисдикцією шляхом надання послідовних відповідей на такі запитання:
- чи наявний юридичний спір відповідно до статті 124 Конституції України?
- чи є він публічно-правовим (тобто виник з публічно-правових, а не приватноправових відносин)?
- чи поширюється на цей публічно-правовий спір юрисдикція адміністративних судів (тобто спір не віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України?
За змістом частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів Президента України.
Особливості провадження у справах щодо оскарження, в тому числі, актів Президента України, встановлені статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України, правила якої, згідно нормами пункту 1 частини першої цієї статті, поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України.
Як визначено статтею 1 Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.
До повноважень Конституційного Суду України, передбачених статтею 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» окрім іншого, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, актів Президента України.
У Рішенні Конституційного Суду України від 27.03.2002 №7-рп/2002 зазначено, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції України всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України (незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер) як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності.
Однак, як відзначено у цьому ж Рішенні Конституційного Суду України, такі повноваження Конституційного Суду України обмежуються виключно вирішенням питань щодо відповідності цих актів Конституції України, а не щодо їх законності.
Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Колегія суддів звертає увагу на неодноразово висловлену Великою Палатою Верховного Суду правову позицію, згідно з якою право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №9901/22/17, від 06.06.2018 та 12.06.2018 у справах №800/489/17 та №800/587/17 відповідно, від 16.10.2018 у справі №9901/415/18, а також у постанові від 09.04.2019 у справі №9901/611/18).
Надаючи офіційне тлумачення положенням частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні від 14.12.2011 року №19-рп/2011 також відзначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 заявляє вимоги про оскарження Указу Президента України, який, виходячи з його змісту, правової природи, видових ознак і предмету регулювання, є актом індивідуальної дії та містить персоніфіковані приписи щодо позивача, стосується суб'єктивних прав та інтересів останнього у відносинах з приводу проходження ним публічної служби, створює певні юридичні наслідки для нього, оскільки скасовує попередній акт, виданий Главою держави як суб'єктом призначення, з яким пов'язані підстави його перебування на посаді судді Конституційного Суду України.
З наведених у позовній заяві підстав позову вбачається, що позивач не ставить питання щодо конституційності оскаржуваного Указу Президента України, а наполягає саме на його незаконності, з огляду на те, що відповідач, скасовуючи індивідуальний правовий акт, який вичерпав свою дію фактом виконання (після призначення позивача на посаду судді Конституційного Суду України), діяв протиправно, порушуючи принцип правової визначеності та право ОСОБА_1 на проходження публічної служби. При цьому, позивач наголошує, що спірний Указ видано Президентом України з порушенням вимог, зокрема, Закону України «Про національну безпеку України», на норми якого відповідач посилався, як на правову підставу для прийняття вказаного Указу.
Тобто, з вищевикладеного констатується, що оскаржуваний Указ Президента України є актом індивідуальної дії й безпосередньо зачіпає права та інтереси позивача з приводу проходження ним публічної служби на посаді судді Конституційного Суду України, за захистом яких останній і звернувся до адміністративного суду. При цьому, предмет спору виник саме у цих правовідносинах і серед його підстав не міститься вимог щодо оскарження спірного Указу відповідача з мотивів його неконституційності.
За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про те, що цей спір є публічно-правовим і на нього поширюється юрисдикція адміністративних судів, а тому реалізація позивачем права, гарантованого Конституцією України, на захист у судовому порядку своїх прав та інтересів у правовідносинах щодо проходження ним публічної служби, у даному конкретному випадку, повинна здійснюватися у порядку та за процедурою, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України.
Той факт, що Укази Президента, які відповідають ознакам акту індивідуальної дії, можуть бути об'єктом судового конституційного контролю у випадках їх оскарження з підстав їх неконституційності чи порушення конституційної процедури у процесі їх прийняття, автоматично не виключає ці Укази із-під судового контролю в адміністративному судочинстві в усіх інших випадках.
Позивач, як суддя Конституційного Суду України не є суб'єктом права ні на конституційне подання, ні на конституційне звернення, ні на конституційну скаргу. Відтак позивач позбавлений такого засобу юридичного захисту своїх прав та інтересів, як право на звернення до Конституційного Суду України, а тому не може отримати ефективний засіб юридичного захисту своїх прав та інтересів, зокрема в межах конституційного контролю.
Про це також зазначено й в ухвалі Верховного Суду від 04.06.2021 у справі №П/9901/97/21, правовідносини у якій є подібними до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається.
За правилами пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Разом з тим, наведені Президентом України доводи, з урахуванням конкретних обставин цієї справи і зазначеної у позовній заяві аргументації, не зумовлюють наявності підстав для закриття провадження у цій справі, передбачених процесуальним законом, у зв'язку з чим у задоволенні поданого відповідачем клопотання належить відмовити.
Керуючись статтями 166, 241, 243, 248, 250, 256, 266 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у задоволенні клопотання Президента України про закриття провадження у справі.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення і окремо від рішення суду оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали складено 18.06.2021.
Головуючий суддя Н.В. Коваленко
Судді: О.П. Стародуб
В.М. Кравчук
А.А. Єзеров
С.М. Чиркін