Єдиний унікальний номер справи: 648/3488/19
Номер провадження 22ц / 819/1048/21
17 червня 2021 року Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Приходько Л.А. (суддя-доповідач)
суддів: Базіль Л.В.,
Бездрабко В.О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Бірючинського Едуарда Олександровича, діючого від імені ОСОБА_1 , на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 01 березня 2021 року у складі головуючого судді Бугрименка В.В.,
встановив:
17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бірючинський Е.О., звернувся до суду з позовом, вимоги якого були уточнені в ході розгляду справи, до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 27 вересня 2011 року ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 52000 грн., які останній зобов'язувався повернути 01 грудня 2011 року, про що надав розписку.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 зобов'язання повністю не виконав, 4 жовтня 2019 року повернув лише 495,00 грн., просив стягнути з відповідача на його користь 147 371.84 грн., з яких 51505,00 грн. сума основного боргу, 12249.21 - 3% річних за період прострочення з 01 грудня 2011 року по 04 жовтня 2019 року та 83617.63грн. - інфляційне збільшення боргу за період прострочення з 01 грудня 2011 року по 04 жовтня 2019 року. Вирішити питання про розподіл судових витрат.
Заочним рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 05 грудня 2019 року позов задоволено в повному обсязі.
Ухвалою Білозерського районного суду Херсонської області від 07 вересня 2020 року вказане заочне рішення скасовано.
29 вересня 2020 року представником ОСОБА_1 , адвокатом Бірючинським Е.О., подана заява про уточнення позовних вимог.
Уточняючи позовні вимоги представник позивача зазначив, що крім погашення боргу в 2019 році, ОСОБА_2 27 листопада 2014 року та 21 жовтня 2016 року сплатив позивачу частину позики в сумі 700 грн. та 350 грн. відповідно, про що останній надав розписку.
Враховуючи зазначене, з урахуванням сплачених відповідачем коштів, остаточно просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача 147 367.34грн., з яких: сума основного боргу - 50455,00 грн., 3% річних - 13563,00 грн., інфляційне збільшення боргу 83349,74 грн., та вирішити питання щодо відшкодування судових витрат.
Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 01 березня 2021 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що грошові кошти за борговою розпискою ОСОБА_2 повинен був повернути до 01 грудня 2011 року, але зобов'язання не виконав, грошові кошти не повернув, початок перебігу строку позовної давності почав відлік з вказаної дати. Однак позивач звернувся до суду 17 жовтня 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Часткова сплата відповідачем боргу у 2019 році не перериває строк позовної давності, оскільки такі дії відповідача вчинені поза межами визначеного законом строку позовної давності. Надані представником позивача копії розписок від 27 листопада 2014 року та 21 жовтня 2016 року на підтвердження часткової сплати відповідачем борг в сумі 700грн., та 350грн., судом першої інстанції не прийняті в якості достовірного доказу, оскільки позивач при поданні позову не посилався на виконання відповідачем зобов'язання у 2014 та 2016 роках, а про наявність зазначених доказів вказав лише після заяви відповідача про застосування позовної давності.
Не погоджуючись із рішенням адвокат Бірючинський Е.О., діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що рішення суду прийняте без повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів по справі та з порушенням норм процесуального і матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при постановленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не надано оцінки наданим доказам щодо часткового повернення коштів згідно розписок від 27 листопада 2014 року та 21 жовтня 2016 року та квитанції від 04 жовтня 2019 року за якою позивачу було перераховано відповідачем на картку ПриватБанку грошові кошти, що свідчить про переривання позовної давності. Зазначивши, що відповідач скористався можливістю застосувати строк позовної давності, а тому заперечував проти того, що повертав грошові кошти.
Крім того, позивач посилається на порушення судом норм процесуального права, оскільки судом не розглянуто його клопотання про допит в судовому засіданні свідків, які були присутні при укладенні між сторонами розписок.
У письмовому відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Берестовий Є.В. просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги є не обґрунтованими. Зазначивши, що строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2011 року, то починаючи з наступного дня після цієї дати у позивача виникло право на пред'явлення позову до суду, чим позивач у встановлені строки не скористався. Крім того, посилання позивача на неналежне дослідження судом доказів та не задоволення клопотання про допит свідків, позбавлені правового обґрунтування, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Зазначивши, що показання свідків не може доводити факт виконання зобов'язання за договором позики.
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 11 травня 2021 року, відповідно до вимог частини 2 статті 369 ЦПК України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених статтею 367ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що 27 вересня 2011 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у позику грошові кошти в сумі 52000.00 гривень, які зобов'язувався повернути до 01 грудня 2011 року, про що склав розписку.
Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
04 жовтня 2019 року ОСОБА_2 повернув позивачу частину боргу за договором позики в сумі 495,00 грн., про що свідчить квитанція на здійснення переводу на картку ПриватБанку.
Оскільки відповідач зобов'язання з повернення позичених коштів не виконав, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
Уточнюючи позовні вимоги, після подання відповідачем заяви про застосування позовної давності, представник позивача зазначив, що ОСОБА_2 частково погашав заборгованість також 27 листопада 2014 року у розмірі 700грн. та 21 жовтня 2016 року у розмірі 350грн., надавши суду не завірені належним чином копії розписок ОСОБА_1 .
Обставини щодо здійснення ним часткового погашення боргу у 2014 та у 2016 роках відповідачем категорично заперечувалися.
Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем, як у заяві про перегляд заочного рішення, так і у заяві представника відповідача, адвоката Берестового Є.В., від 11 лютого 2021 року.
Матеріали справи не містять відомостей про наявність обставин, які б унеможливлювали звернення позивача у строки визначені законом для захисту свого права.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до статей 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Відповідно до частин третьої-п'ятої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
У частині першій статті 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «Юкос проти Росії», пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну.
Оскільки строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2011 року, то починаючи з наступного дня після цієї дати у позивача виникло право на пред'явлення позову до суду.
Згідно з частинами першою, третьою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Позивач вказував, що ОСОБА_2 частково погасив заборгованість за договором позики, зокрема 04 жовтня 2019 року сплатив 495.00 грн., що не заперечувалося відповідачем.
Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що виходячи з положень статті 264 ЦК України, перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу, такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-3030цс16.
Тому сплата позичальником грошових коштів на погашення заборгованості після спливу позовної давності не перериває її перебіг і не впливає на вирішення спору.
Суд першої інстанції дав належну оцінку доводам представника позивача щодо часткового погашення ОСОБА_2 заборгованості за договором позики 27 листопада 2014 року у розмірі 700грн. та 21 жовтня 2016 року у розмірі 350грн., врахувавши, що вказані обставини зазначені представником позивача лише після подання заяви відповідачем про застосування позовної давності, що викликає ґрунтовний сумнів у дійсності заявлених обставин.
Надані на підтвердження вказаних доводів представником позивача копії розписок ОСОБА_1 про отримання ним від ОСОБА_2 грошових коштів в рахунок часткового погашення заборгованості належним чином не завірені, оригінали розписок суду не надані.
Заявлене представником позивача клопотання про виклик свідків на підтвердження часткового погашення відповідачем заборгованості у 2014 та у 2016 роках, задоволенню не підлягає, оскільки показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики
Так, згідно з абзацом 2 частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Аналогічні положення містяться й у статті 1051 ЦК України, згідно з якою позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Отже, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Згідно з частиною другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оскільки позивач не посилався на належні та допустимі докази часткового повернення спірних коштів у межах позовної давності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позовних вимог в частині стягнення боргу за договором позики у зв'язку зі спливом позовної давності.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних з підстав пропуску позовної давності, оскільки суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
Зважаючи на викладене, суд першої дійшов помилкового висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України на суму основного боргу, який відповідачем не сплачено, в частині вимог, що заявлені у межах трирічного строку, які передували пред'явленню позову не підлягають задоволенню у зв'язку зі спливом строку давності за вимогою про стягнення основного боргу, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК .
За змістом положень статті 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).
Положеннями статті 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 ЦК України.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Разом із тим, главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК).
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Враховуючи наведене колегія суддів вважає, позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних в межах трирічного строку, що передував пред'явленню позову підлягають задоволенню.
Враховуючи, що позивач визначив період для стягнення 3 % річних та інфляційних втрат із 01 грудня 2011 року по 04 жовтня 2019 року на суму боргу - 52 000.00грн., та з 05 жовтня 2019 року по 22 вересня 2020 року на суму боргу 51 505,00грн., з позовом до суду звернувся 17 жовтня 2019 року, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 36 446.14 грн. - інфляційних витрат, нарахованих за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року та 6 118.00грн - 3% річних за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року.
Позовні вимоги у стягненні інфляційних втрат у сумі 46 903.60грн. та 3% річних у сумі 7445.00грн. за період з 01 грудня 2011 року по 16 жовтня 2016 року, задоволенню не підлягають у зв'язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності.
Оскільки відмовляючи у задоволені повних вимог суд не врахував наявність зазначених вище обставин, тому колегія суддів вважає за необхідне з підстав, визначених статтею 376 ЦПК України рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 01 березня 2021 року в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних в межах трирічного строку, що передував пред'явленню позову скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 36 446.14 грн. - інфляційних витрат, нарахованих за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року та 6 118.00грн - 3% річних за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року.
В іншій частині рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують а тому підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Відповідно до статті 382 ЦПК України у випадку скасування або зміни судового рішення постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. № 3674-VI (в редакцій, чинній на момент звернення позивача з даним позовом) судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається з матеріалів справи, на момент подання позовної заяви ціна позову складала 147367,23грн., задоволено позовні вимоги частково на суму - 42564,14грн., що складає 28,88% від ціни позову, а тому стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає 425,59грн. (28,88 % * 1473,67).
При зверненні до апеляційного суду з апеляційною скаргою ОСОБА_1 мав сплатити, відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір у розмірі 2210,50 грн. (150% від 1473,67 грн.).
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року ОСОБА_1 звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги з підстав визначених пунктом 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Враховуючи, що постановою суду апеляційної інстанції частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 на суму 42564,14грн., що становить 28,88% від ціни позову, а тому, відповідно до вимог статті 141 ЦПК України 71,12% суми судового збору, який мав бути сплачений при поданні апеляційної скарги підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, що становить 1572,10грн.(71.12% * 2210,50).
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже зазначена справа є малозначною в силу вимог закону, тому в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 01 березня 2021 року в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних в межах трирічного строку, що передував пред'явленню позову - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 36 446.14 грн. - інфляційних витрат, нарахованих за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року та 6 118.00грн - 3% річних за період з 17 жовтня 2016 року по 22 вересня 2020 року.
У решті рішення залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 425,59грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1572,10грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови лише у випадках, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий Л.А. Приходько
Судді: Л.В. Базіль
В.О. Бездрабко