ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 червня 2021 року місто Київ №826/18492/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., суддів: Погрібніченка І.М., Шулежка В.П., при секретарі судового засідання Лук'янець Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України,
Державної податкової служби України,
Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код
ЄДРПОУ 44096797),
Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код
ЄДРПОУ 43141377),
Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області
про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення
середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити дії,
На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 14.06.2021 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 44096797), Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377), Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області, в якій просить суд (із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 25.03.2021 вх.№03-14/46591/21):
- cкасувати наказ Державної фіскальної служби України від 27.10.2014 №1049-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області з 27 жовтня 2014 року;
- зобов'язати Державну податкову службу України, Головне управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 44096797), Головне управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377), призначити позивача ОСОБА_1 на рівнозначну посаду в Головному управлінні ДПС у Київській області (відокремлений підрозділ, ідентифікаційний код 44096797, 03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а);
- стягнути з Державної податкової служби України та Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 27.10.2014 по 31.03.2021, в розмірі 1 461 212,89 грн;
- зобов'язати Державну податкову службу України, Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що згідно з Наказом від 27.10.2014 №1049-о позивача звільнено з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" та п. 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. З вказаним Наказом позивач не погоджується та зазначає про те, що звільнення його із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обгрунтовано застосуванням положень пункту 7-2 КЗпП України та положень Закону України "Про очищення влади", порушує право позивача на працю та доступу до державної служби, оскільки останнього не лише позбавлено роботи на певній посаді, а й також застосовано заборону обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, що свідчить про те, що, фактично, позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.
Позивачем наголошено на тому, що оскаржуваний наказ відповідача прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступу до державної служби, тому рішення про його звільнення суперечить Конституції України та є протиправним.
Також позивач зауважив, що він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади" лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посади першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у місті Києві і виконання своїх службових обов'язків, що саме по собі не містить і не може містити складу жодного правопорушення. Крім того, приймаючи оскаржуване рішення, відповідачем не були враховані основоположні принципи очищення влади, які були розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. Позивач не вчиняв жодних дій, не приймав рішень та не допускав бездіяльності, яка б була спрямована на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Наведені обставини, на думку позивача, беззаперечно вказують на необгрунтованість оскаржуваного Наказу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.12.2014 відкрито провадження у справі №826/18492/14 та призначено судове засідання.
Відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.12.2014 суд ухвалив звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» ("Голос України", 15.10.2014, N 198) положенням Конституції України, а саме:
- пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
Від представника Державної фіскальної служби України до суду 16.12.2014 надійшли письмові заперечення на адміністративний позов, відповідно до яких останній заперечує проти позову та вважає його безпідставним та таким, що має бути залишено без задоволення, адже відповідно до матеріалів особової справи у період з 15.04.2008 по 27.01.2012 позивач обіймав посаду першого заступника начальника УМП ДПА у м. Києві та з 17.02.2014 по 23.05.2013 - першого заступника начальника УПМ ДПС у м. Києві, в результаті чого відповідно до відомостей, зазначених в особовій справі встановлено, що до начальника Вишгородської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади". На момент прийняття оскаржуваного наказу та на дату звернення позивача до суду Конституційним Судом України не було визнано неконституційним Закон України від 16.09.2014 №1682-VII "Про очищення влади" або окремі його положення.
Як зазначено представником Державної фіскальної служби України, у період з 15.04.2008 по 27.01.2012 позивач, обіймаючи посаду першого заступника начальника УМП ДПА у м. Києві та з 17.02.2012 по 23.05.2013 - першого заступника начальника УМП ДПС у м. Києві не надав доказів щодо здійснення заходів протидії визначеним діям у частині другій статті 1 цього Закону.
Таким чином, на думку відповідача-1, Державна фіскальна служба України, при виданні наказу від 27.10.2014 №1049-О "Про звільнення ОСОБА_1 ", діяла лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України, з дотриманням усіх норм законодавства, що регулюють прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2020 поновлено провадження у справі №826/18942/14 та призначено судове засідання.
У судовому засіданні 02.11.2020 судом частково задоволено клопотання представника відповідача та залучено в якості співвідповідачів Державну податкову службу України та Головне управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.11.2020 витребувано від Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби у Київській області належним чином завірені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 .
На виконання вимог ухвали суду від 03.11.2020 від Головного управління Державної податкової служби у Київській служби 07.12.2020 до суду надійшли витребувані судом матеріали.
Відповідно до поданого до суду відзиву від 14.12.2020 представник відповідача-2 зазначив про правомірність оскаржуваного наказу, оскільки з метою забезпечення виконання вимог Закону України "Про очищення влади" Державною фіскальною службою України видано наказ від 27.10.2014 №1049-о "Про звільнення ОСОБА_1 ", яким звільнено з посади начальника Вишгородської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 №1682-VII та пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.
Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.03.2021 залучено в якості відповідача-4 Головне управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 44096797).
У судовому засіданні 19.04.2021 судом прийнято заяву позивача про збільшення позовних вимог від 05.04.2021 вх.№03-14/53222/21.
Крім того, у судовому засіданні 19.04.2021 судом також залучено в якості відповідача-5 Головне управління Державної фіскальної служби у Київській області.
У своїх письмових поясненнях від 19.04.2021 представник Державної податкової служби України зазначив про те, що посада позивача, з якої його було звільнено, не належить ані до посад апарату ДПС, ані до посад керівників та заступників керівників територіальних органів ДПС, а тому звернення до ДПС з вимогами щодо поновлення позивача на посаді є неправомірним та не підлягає задоволенню. Крім того, заявляючи позовну вимогу про зобов'язання призначити позивача на рівнозначну посаду в Головному управлінні ДПС у Київській області (відокремленому структурному підрозділі ДПС) позивачем фактично здійснюється втручання в дискреційні повноваження відповідачів, а тому дана позовна вимога також не підлягає задоволенню.
Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви та розгляд справи відкладався у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до пункту 10 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Представник позивача у судовому засіданні 14.06.2021 позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити у повному обсязі; представники відповідачів заперечували проти позову та просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 14.06.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-
Як вбачається з матеріалів справи, Наказом Державної податкової служби у місті Києві від 22.02.2012 №111-о ОСОБА_1 , полковника податкової міліції призначено на посаду першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у м. Києві, звільнивши його з посади тимчасово виконуючого обов'язки першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у м. Києві, встановивши йому посадовий оклад згідно з штатним розписом у розмірі 2823,00 грн на місяць, із збереженням всіх раніше встановлених надбавок і доплат, з 17.02.2012.
На підставі Наказу Державної податкової служби у місті Києві від 31.05.2013 №271-о ОСОБА_1 звільнено з посади податкової міліції у відставку за п. 65 пп. "а" (за віком).
Наказом Міністерства доходів і зборів України від 05.07.2013 №1695-о ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади" (далі - Закон).
Так, згідно з Наказом Голови Державної фіскальної служби України, Голови комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів від 27.10.2014 №1049-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", п. 7 частини першої статті 36 КЗпП України.
Підставою звільнення позивача із займаної посади став лист Головного управління Міндоходів у Київській області від 23.10.2014 №58/8/10-36-04-01-15 та довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці.
Не погоджуючись з наказом Державної фіскальної служби України від 27.10.2014 №1049-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного Наказу про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про очищення влади", очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.
Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України Віктора Януковича) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).
За приписами Закону України "Про очищення влади", заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").
У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № № 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі "A. проти Норвегії" від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі "Крастанов проти Болгарії" (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № № 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Однак, пункт перший статті 6 Конвенції не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації».
У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".
Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).
Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту "і" Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв'язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв'язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".
Слід зазначити, що оскаржуваним Наказом позивач звільнений за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що є особою, на яку розповсюджується дія Закону України "Про очищення влади".
Суд зазначає, що з оскаржуваного Наказу неможливо встановити підстав такого звільнення, та мотивів, якими керувався відповідач - ДФС України, - на момент прийняття такого Наказу.
Посилання відповідача на пункт 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та на приписи Закону України "Про очищення влади" не може свідчити про те, що позивач своїми діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України В. Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Як вбачається з оскаржуваного Наказу від 27.10.2014 №1049-о, підставою для прийняття став лист Головного управління Міндоходів у Київській області від 23.10.2014 №58/8/10-36-04-01-15 та довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці.
Відповідно до листа Головного управління Міндоходів у Київській області від 23.10.2014 №58/8/10-36-04-01-15, адресованого Голові Державної фіскальної служби України, голові комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів Білоусу І.О. на виконання Наказу Державної фіскальної служби України від 17.10.2014 №199 "Про затвердження форми довідки", Головним управлінням Міндоходів у Київській області скеровано довідку на начальника Вишгородської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області ОСОБА_1 .
З аналізу довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці вбачається, що за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 , який працює на посаді (проходить службу) начальника Вишгородської ОДПІ Головного управління Міндоходів у Київській області встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади визначених у частині першій статті 3 Закону України "Про очищення влади" за період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посаду(и) щодо яких встановлена заборона:
Період, наказНазва посади, щодо якої здійснюються заходи з очищення влади (люстрація)
з 15.04.2008 по 27.01.2012 (Наказ від 15.04.2008 №834-о)перший заступник начальника УПМ ДПА у м. Києві
з 27.01.2012 по 17.02.2012 (Наказ від 27.01.2012 №5-о)ТВО першого заступника начальника УПМ ДПС у м. Києві
з 17.02.2012 по 23.05.2013 (Наказ від 22.02.2012 №111-о)перший заступник начальника УПМ ДПС у м. Києві
з 24.05.2013 (Наказ від 24.05.2013 №826-о) по 05.07.2013 (Наказ від 05.07.2013 №1695-о)В.о. начальника Вишгородської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області
з 05.07.2013 (Наказ від 05.07.2013 №1695-о)Начальник Вишгородської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області
Таким чином, за результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці встановлено, що до ОСОБА_4 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Однак, виходячи з мети Закону України "Про очищення влади", на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов'язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.
Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач - ДФС України, - таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.
Натомість, відповідно до Закону України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.
Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов'язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.
Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов'язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.
Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
Слід зазначити, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), яка стосувалась звільнення п'яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року, встановлено, що звільнення п'яти державних службовців на підставі Закону «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 призвело до порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі також Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю судового розгляду справ щодо трьох перших заявників, та до порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції щодо усіх п'яти заявників.
Так, відповідно до вказаного рішення Європейський суд з прав людини зокрема встановив, що втручання у приватне життя усіх Заявників (стаття 8 Конвенції) не було необхідним та відзначив, що підставою для звільнення Заявників був факт роботи на державній службі у часи В.Януковича. Європейським судом з прав людини наголошено, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти, і мала на меті відновлення довіри до державних установ. Європейський суд з прав людини констатував, що проголошені у Законі України «Про очищення влади» принципи (в тому числі, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності) нівелювалися іншими його положеннями та висловив сумнів щодо законної мети втручання, а проаналізувавши всі обставини, встановив, що здійснене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, не було пропорційним. Зокрема, Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що підставою для звільнення Заявників були не конкретні злочинні дії, а те, що вони обіймали посади державної служби під час президентства В.Януковича.
Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Суд зазначає, що відповідачами під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що приймаючи оскаржуваний Наказ про звільнення, відповідач - ДФС України, - не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Комітет ООН з прав людини у Міркуваннях від 24 липня 2019 року (https://undocs.org/ru/CCPR/C/126/D/2670/2015)(Гінтарас Ягмінас проти Литви, повідомлення № 2670/2015)(надалі-Міркування) надав тлумачення положенням Пакту та зазначив, що пункт c) статті 25 Пакту надає право допускатись на загальних умовах рівності до державної служби та нагадав про свою судову практику (див., наприклад, Бандаранаяке проти Шри-Ланки (CCPR/C/93/D/1376/2005), пункт 7.1.) у відповідності з якою для забезпечення доступу на загальних умовах рівності не лише критерії, але і процедури, що застосовуються у відношенні призначення на посаду, просування по службі, тимчасового або повного відсторонення від посади, повинні бути об'єктивними та обґрунтованими. Процедура не є об'єктивною або обґрунтованою якщо вона не відповідає базовим вимогам процесуальної справедливості.
Комітет вважає також, що право на рівний доступ до державної служби включає право не бути свавільно звільненим з державної служби.
Комітет резюмував - звільнення автора, передбачене законом, де були відсутні гарантії захисту від свавілля, в поєднанні з процедурою, яка не могла дати автору реальну перспективу оскаржити підстави для його звільнення, не може розглядатись як обґрунтоване і відповідно розумне з точки зору переслідуваної законної цілі та вимоги співмірності.(п.8.5 Міркувань).
Таким чином, суд вважає, що звільнення позивача відбулось з порушенням пункт c) статті 25 Пакту.
З урахуванням наведеного суд приходить до переконання про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування Наказу Державної фіскальної служби України від 27.10.2014 №1049-о "Пр звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області".
З приводу позовних вимог в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області з 27 жовтня 2014 року, суд зазначає наступне.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У постанові Верховного Суду України від 21.05.2014 у справі №6-33цс14 зазначається, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 39088425).
Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11).
У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім цього, суд зазначає, що відповідно до абз. 10 пп. 10.2 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі», задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень повністю або частково та скасувати акт індивідуальної дії повністю або ту його частину, яка стосується позивача, з моменту прийняття акта та обов'язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.
Суд звертає увагу, що визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії (наказ про звільнення) має наслідком його недійсність з моменту прийняття. Тобто такий акт індивідуальної дії від моменту прийняття не породжує жодних правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його скасуванням.
Таким чином, встановлення судом факту незаконного звільнення позивача і, як наслідок, поновлення його на посаді, є нерозривними складовими одного процесу із захисту порушеного права, що співпадають у часі.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що поновлення на посаді незаконно звільненого працівника повинно відбуватись з дня, наступного за днем звільнення.
Враховуючи, що день звільнення вважається останнім днем роботи, позивач підлягає поновленню на посаді наступним за днем звільнення, тобто з 28.10.2014.
Разом з тим, як встановлено судом, на момент звільнення та видання оскаржуваного наказу, позивач обіймав посаду начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Вишгородська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Київській області (код ЄДРПОУ 38757611) має статус - припинено.
Суд звертає увагу, що у світлі ст. 13 Конвенції засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.
Верховний Суд у справі №826/16191/17 виклав правову позицію, відповідно до якої при ліквідації державної установи публічного права на іншу державну установу, якій передані функції ліквідованої установи і яка є фактичним правонаступником цієї установи, переходять усі обов'язки ліквідованої установи щодо працевлаштування звільнених працівників ліквідованої установи та відшкодування усіх витрат, пов'язаних з незаконним звільненням працівника, й невиконання цього обов'язку є порушенням його трудових гарантій.
Реорганізація відбувалася на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року № 311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України», згідно з наказом Державної фіскальної служби України від 13.08.2014р. № 41 «Про організацію утворення територіальних органів Державної фіскальної служби» та наказом Міндоходів України від 07.11.2014 №28 «Про реорганізацію територіальних органів Міндоходів у м. Києві».
Як встановлено, судом правонаступником Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області є Головне управління Державної фіскальної служби у Київській області (03151, м. Київ, вул. Нродного Ополчення, 5-А, код ЄДРПОУ 39393260).
Враховуючи наведене у сукупності, зокрема, відсутність посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області у зв'язку з ліквідацією органу, в якому обіймав посаду позивач, враховуючи правонаступництво Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області, суд приходить до висновку про необхідність поновлення позивача на посаді в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Київській області, що є рівнозначною посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області, з якої його було звільнено з 28.10.2014.
З приводу позовних вимог в частині зобов'язання Державної податкової служби України, Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 44096797), Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377) призначити позивача ОСОБА_1 на рівнозначну посаду в Головному управлінні ДПС у Київській області (відокремлений підрозділ, ідентифікаційний код 44096797, 03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а), суд зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний наказ прийнятий Державною фіскальною службою України.
Разом з тим, 19.06.2019 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби», згідно з якою постановлено утворити, як юридичні особи публічного права, територіальні органи Державної податкової служби за переліком, згідно з додатком 1.
Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 року № 537 установлено, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Державна фіскальна служба України (код ЄДРПОУ 39292197) з 17.05.2019 року перебуває в стані припинення.
Разом з тим, Державну податкову службу України (код ЄДРПОУ 43005393) створено як юридичну особу, про що 17.05.2019 року внесено запис 1 074 135 0000 085321.
Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 №227 затверджено Положення про Державну податкову службу України.
Відповідно до пункту 10 вказаного Положення ДПС очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства про державну службу.
Пунктом 11 Положення визначено, що Голова ДПС підписує накази.
При цьому на переконання суд, право позивача щодо поновлення його на посаді може бути реалізоване шляхом видання відповідного наказу ДПС.
Таким чином, з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, та з метою дотримання судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, зважаючи на особливості даного спору, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'зянання Державної податкової служби України призначити ОСОБА_1 на на посаду в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Київській області, що є рівнозначною посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області, з якої його було звільнено.
Стосовно позовних вимог про зобов'язання Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про очищення влади" відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Пунктом 9 "Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 №1704/5, реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Відповідно до пункту 4 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" держатель Реєстру -- Міністерство юстиції України.
Пунктом 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" визначено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів: копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою; копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили; копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.
У даному випадку, оскільки внесення відомостей у зазначений реєстр відносно позивача відбулося на підставі наказу, який визнаний судом протиправним та таким, що підлягає скасуванню, за ініціативою Державної фіскальної служби України, суд вважає, що відновлення становища, що існувало до прийняття спірного наказу та до внесення відомостей про позивача у реєстр, має бути відновлено шляхом зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання на підставі даного рішення суду відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
Суд зазначає, що хоч ДФС України перебуває в стані припинення та не є припиненим, все ж таки для ефективного юридичного захисту прав та інтересів позивача, гарантованого статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наявні підстави для зобов'язання ДПС України, як правонаступника ДФС України, проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з пунктами 5, 8 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 27.10.2014, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується з наступного дня - 28.10.2014.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки від 12.12.2014 №3728/8/05-039/180 в останні 2 місяці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні (відпрацьовано 20 днів) та вересні (відпрацьовано 22 днів) 2014 року ним було отримано заробітну плату у розмірі 7810,41 грн та 4820,58 грн відповідно.
Суд звертає увагу, що відповідачем під час розгляду даної адміністративної справи не було заперечено обставин здійснення виплат позивачу вказаних сум та/або можливості їх використання для обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.
Отже, сукупна заробітна плата позивача за останні 2 календарних місяця роботи (серпень - вересень 2014 року) становить 12 630,99 грн.
Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 287,07 грн.
Відтак, з 28 жовтня 2014 року по день прийняття рішення у справі - 14 червня 2021 року (1661 робочий день), загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 476 823,27 грн (чотириста сімдесят шість тисяч вісімсот двадцять три гривні двадцять сім копійок).
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин першої та другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Державної фіскальної служби України від 27.10.2014 №1049-о "Пр звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області".
3. Поновити ОСОБА_1 з 28.10.2014 на посаді в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Київській області, що є рівнозначною посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області, з якої його було звільнено.
4. Зобов'язати Державну податкову службу України призначити ОСОБА_1 на на посаду в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Київській області, що є рівнозначною посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області, з якої його було звільнено.
5. Зобов'язати Державну податкову службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
6. Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5-А, код ЄДРПОУ 39393260) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 476 823,27 грн (чотириста сімдесят шість тисяч вісімсот двадцять три гривні двадцять сім копійок).
7. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Київській області, що є рівнозначною посаді начальника Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області та стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць.
8. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 17.06.2021.
Головуючий суддя Іщук І.О.
Судді Погрібніченко І.М.
Шулежко В.П.