ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"17" червня 2021 р. справа № 300/1608/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Кафарського В.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним і скасування пункту 17 протоколу комісії Міністерства оборони України №43 від 25.03.2021 та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (дала - відповідач) про визнання протиправним і скасування пункту 17 протоколу комісії Міністерства оборони України №43 від 25.03.2021 про відмову в призначенні та виплаті грошової допомоги як інваліду війни третьої групи, внаслідок поранення пов'язаного із захистом Батьківщини та зобов'язання відповідача призначити і виплатити позивачу як інваліду війни третьої групи, внаслідок поранення пов'язаного із захистом Батьківщини, одноразову грошову допомогу в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01.01.2021, з урахуванням раніше виплаченої суми.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що в період з 14.10.2014 по 05.06.2015 проходив військову службу в Міністерстві оборони України. 17.02.2015 під час виконання обов'язку військової служби по захисту Батьківщини в ході проведення антитерористичної операції, в результаті ворожого мінометного обстрілу позивач отримав множинні вогнепальні уламкові поранення, у зв'язку із чим 07.07.2015 було встановлено втрату 25% працездатності внаслідок поранення, отриманого при виконанні обов'язку військової служби по захисту Батьківщини. В подальшому, 03.01.2018 ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності внаслідок поранення пов'язаного із захистом Батьківщини. При зверненні до відповідача з метою призначення одноразової грошової допомоги, яка повинна виплачуватись військовослужбовцю в разі встановлення інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва) отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби, позивач отримав відмову в призначенні такої одноразової грошової допомоги) у вигляді оскарженого протоколу комісії Міністерства оборони України №43 від 25.03.2021, зокрема пункту 17. Позивач вважає такий протокол в частині відмови йому одноразової грошової допомоги необґрунтованим та безпідставним, оскільки вважає, що 03.01.2018 йому було вперше призначено групу інвалідності, а тому до нього не можуть застосовуватись пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункт 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 за №975.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19.04.2021 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
17.05.2021 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позов від 11.05.2021 за №321, згідно змісту якого представник заперечив проти задоволення позовних вимог та зазначив, що 07.07.2015 позивачу встановлено 25% втрати працездатності без встановлення групи інвалідності внаслідок поранення, отриманого при виконанні обов'язку військової служби по захисту Батьківщини та виплачено одноразову грошову допомогу в сумі 21 315,00 грн. В подальшому згідно довідки до акту огляду медико-соціальною комісією позивачу 03.01.2018 встановлено ІІІ групу інвалідності з тих самих підстав. Відповідач посилається на пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункт 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №975 від 25.12.2013 (далі - Порядок №975), згідно вимог яких право на отримання одноразової грошової допомоги виникає у випадку, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності. Тобто, законодавство допускає можливість виплати грошової допомоги у разі встановлення військовослужбовцю вищої групи інвалідності чи вищого ступеня втрати працездатності, але право на отримання такої допомоги обмежується дворічним строком з моменту первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності. Оскільки позивачу інвалідність третьої групи встановлена 03.01.2018, тобто більше ніж через два роки з часу встановлення йому ступеня втрати працездатності, то останній не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, у зв'язку із чим рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги є правомірним та відповідає положенням чинного законодавства.
Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши та оцінивши в сукупності позовну заяву, відзив та письмові докази, встановив наступне.
ОСОБА_1 в період з 14.10.2014 по 05.06.2015 проходив військову службу в Міністерстві оборони України, що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_1 (а.с. 6-7).
Згідно довідки від 17.04.2018 за №433, у період з 10.11.2014 по 18.02.2015 ОСОБА_1 був залучений до проведення антитерористичної операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей (а.с. 10).
17.02.2015 під час виконання обов'язку військової служби по захисту Батьківщини в ході проведення антитерористичної операції позивач отримав множинні вогнепальні поранення, у зв'язку із чим 07.07.2015 було встановлено втрату 25% працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення, отриманого при виконанні обов'язку військової служби по захисту Батьківщини, у зв'язку із чим позивачу виплачено одноразову грошову допомогу у розмірі 21 315,00 грн., що сторонами не заперечується.
Відповідно до виписки з акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ №0790874 від 07.02.2018 позивачу, за результатами огляду, вперше встановлено третю групу інвалідності з 03.01.2018, внаслідок поранення, контузії, пов'язаних із захистом Батьківщини (а.с. 16).
Позивач звернувся із заявою до відповідача про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням третьої групи інвалідності внаслідок травми, поранення, пов'язаних із захистом Батьківщини.
За результатами розгляду поданих документів, комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято рішення від 25.03.2021 за №43, оформлене протоколом засідання комісії, відповідно до пункту 17 якого позивачу відмовлено у призначені одноразової грошової допомоги з тих підстав, що група інвалідності встановлена понад дворічний термін після встановлення ступеня втрати працездатності із посиланням на пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункт 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №975 від 25.12.2013 (а.с. 17).
Позивач, вважаючи, що він має право на отримання та виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням йому третьої групи інвалідності внаслідок травми, поранення пов'язаних із захистом Батьківщини, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення дії чи конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Так, право на виплату одноразової грошової допомоги (далі - ОГД) передбачено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-XII).
Статтею 16 Закону №2011-ХІІ передбачено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Вперше порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги запроваджений з 01.01.2014 шляхом доповнення Закону №2011-ХІІ статтею 16-3 (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» від 04.07.2012 за №5040-VI).
З метою реалізації норм статті 16-3 Закону №2011-ХІІ Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок №975.
Пунктом 3 Порядку №975 (в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:
- у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть;
- у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії (далі також - МСЕК).
З огляду на це, встановлення інвалідності або визначення ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовцям, військовозобов'язаним та резервістам здійснюється в індивідуальному порядку державними закладами охорони здоров'я відповідно до законодавства.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 07.07.2015 встановлено втрату 25% працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення, отриманого при виконанні обов'язку військової служби по захисту Батьківщини, у зв'язку із чим позивачу виплачено одноразову грошову допомогу у розмірі 21 315,00 грн.
Надалі, 03.01.2018, відповідно до акта огляду МСЕК серії АВ №0790874 від 07.02.2018 позивачу, за результатами огляду встановлено третю групу інвалідності з 03.01.2018, внаслідок поранення, контузії, пов'язаних із захистом Батьківщини (а.с. 16).
З огляду на те, що відсоток втрати працездатності вперше та встановлення інвалідності в подальшому встановлювався позивачу органами МСЕК, суд дійшов висновку, що оцінка причин ушкодження здоров'я особи, ступеня такого ушкодження та його наслідків, здійснюється тільки компетентним органом, а саме медико-соціальною експертною комісією, яка, за наслідками такої оцінки, уповноважена визначити ступінь ушкодження здоров'я військовослужбовця (шляхом встановлення відповідного відсотка втрати працездатності або встановлення відповідної групи інвалідності).
Оскільки, відповідно до пункту 3 Порядку №975, законодавець пов'язує момент набуття права на отримання ОГД з датою, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії, то заподіяння шкоди здоров'ю та оцінка його ступеню без встановлення такого факту уповноваженим органом - органом МСЕК, в тому числі, причинного зв'язку такої шкоди здоров'ю з проходженням військової служби, не створює підстав для виплати ОГД.
Це також свідчить про те, що визначальним та достатнім для встановлення права на виплату ОГД є не ступінь тяжкості ушкодження здоров'я, а рішення органу МСЕК про наявність такого ушкодження (яке викликало втрату працездатності або встановлення групи інвалідності).
Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок про те, що виплата ОГД з підстав встановлення інвалідності та/або встановлення часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності не є самостійними та окремими підставами для виплати ОГД, оскільки законодавець застосовує такі поняття лише для визначення ступеня заподіяння шкоди здоров'ю.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.12.2020 по справі №1.380.2019.006957 (адміністративне провадження №К/9901/15869/20).
У даній справі №1.380.2019.006957 Верховний Суд зробив наступні висновки:
- встановлення інвалідності та встановлення часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності є пов'язаними підставами для виплати ОГД;
- встановлення інвалідності особі, якій раніше було встановлено часткову втрату працездатності без встановлення інвалідності, надає такій особі право на виплату ОГД з урахуванням раніше виплаченої суми;
- дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту першого рішення компетентного органу (МСЕК), яким встановлено інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності.
Згідно частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, проблемним питанням у правовідносинах, що виникли між ОСОБА_1 і Міністерством оборони України, є тлумачення положень пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ та з'ясування можливості їх застосування до правовідносин, які виникли у цій справі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №975, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Відповідно до частини 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ, яка набрала чинності з 01.01.2014, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
За таких умов, норми частини 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ застосовуються до правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 01.01.2014.
Надалі, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 за №1774-VIII (який набрав чинності з 01.01.2017) частину 4 статті 16-3 Закону №2011-XII доповнено абзацом другим, яким передбачено: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв'язку із змінами, що відбулися, не здійснюється». Змістовно абзац 2 пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється.
Однак, суд звертає увагу, що обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII) передбачають обмеження строку, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, дворічним строком. Дворічний строк обчислюється з часу первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності.
З огляду на вищевикладене, право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв'язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду. Передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01.01.2014, а зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).
Вказаний правовий висновок викладений у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15.07.2020 по справі №240/10153/19 та підтриманий Верховним Судом у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.12.2020 по справі №1.380.2019.006957.
Як слідує із вищевказаних висновків, пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-XII передбачено вирішення питання виплати ОГД шляхом її виплати з урахуванням раніше виплаченої суми тим особам, яким раніше уже було встановлено факт ушкодження здоров'я і які раніше уже таку допомогу отримували.
Одночасно, цією нормою також передбачено обмеження такої виплати строком у два роки з часу попереднього встановлення факту ушкодження здоров'я.
Проте, ті особи, стан здоров'я яких погіршиться після спливу двох років з часу первинного встановлення факту ушкодження здоров'я, втрачають право на виплату ОГД, в тому числі з врахуванням раніше виплаченої суми.
Таким чином, дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, а наслідок, який спричинило ушкодження здоров'я після дворічного строку, відповідно до рішення МСЕК (встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності) для обчислення строку самостійного правового значення не має.
З огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку, що дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров'я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання.
Такий підхід (застосування дворічного строку) має на меті гарантування принципу правової визначеності для особи та запобігання можливих помилок з боку суб'єктів (органів МСЕК), які встановлюють причинно-наслідковий зв'язок між отриманою травмою або захворюванням та ступенем зумовленого ними погіршення стану здоров'я, визначивши, що лише протягом дворічного проміжку часу це можливо встановити достовірно.
При цьому, як зазначає Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.12.2020 по справі №1.380.2019.006957, держава, незалежно від завершення цього дворічного строку, зберігає для такої особи всі інші, окрім права на отримання ОГД, гарантії права на соціальний захист, гарантованого, зокрема частиною 5 статті 17 (держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей) та статтею 46 Конституції України (громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними), які деталізовані в низці Законів України та підзаконних нормативно-правових актах.
У даній справі, як уже вказано судом, позивачу 07.07.2015 встановлено втрату 25% працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення, отриманого при виконанні обов'язку військової служби по захисту Батьківщини. Надалі 03.01.2018 позивачу, за результатами огляду встановлено третю групу інвалідності, внаслідок поранення, контузії, пов'язаних із захистом Батьківщини.
Таким чином, на час первинного встановлення ступеня втрати професійної працездатності позивачу (07.07.2015) правова норма, яка обмежує право на перегляд розміру одноразової грошової допомоги дворічним строком, вже діяла. Таким чином, оскільки з дня встановлення ступеня втрати професійної працездатності позивачу (07.07.2015) до дня встановлення ІІІ групи інвалідності (03.01.2018) минуло понад два роки, позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає, що відповідач діяв правомірно, у межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, а тому суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.
Враховуючи вимоги статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем, відсутні.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) до Міністерства оборони України (Повітрофлотський проспект, 6, м. Київ, 03168, код ЄДПОУ 00034022) про визнання протиправним і скасування пункту 17 протоколу комісії Міністерства оборони України №43 від 25.03.2021 та зобов'язання до вчинення дій - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Кафарський В.В.