17 червня 2021 року Справа № 160/4561/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
24.03.2021р. (згідно штемпеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернулась з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 19.04.2021 р., просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 01.03.2018р.;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 01.03.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008р.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 24.11.2016р. по 06.06.2019р. вона проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 06.06.2019р. №119 сержанта ОСОБА_1 , техніка відділення експлуатації телекомунікаційного обладнання центру інформаційних систем батальйону зв'язку та радіотехнічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 , було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Як зазначає позивач, при звільненні з військової служби 06.06.2019р. відповідачем не була виплачена їй індексація грошового забезпечення, у зв'язку з чим 31.03.2021р. позивач звернулась до відповідача із зверненням, в якому просила повідомити причину не нарахування та не виплати індексації станом на день її виключення зі списків частини, або виплатити її у добровільному порядку. Листом №312 від 08.04.2021р. Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про те, що виплата індексації військовою частиною НОМЕР_1 не здійснювалась через припинення фінансування. Позивач вважає, що такою бездіяльністю відповідач порушив її права, оскільки індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці, тобто складовою грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовців та проведення індексації у зв'язку із зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. У відповіді на відзив від 25.05.2021р. позивач посилається на ті ж самі обставини (а.с.48).
Ухвалою суду від 19.04.2021р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України та виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.28).
19.05.2021р. засобами поштового зв'язку, на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, від відповідача на адресу суду надійшов письмовий відзив на позов, у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі посилаючись на те, що відповідно до п.7 наказу Міністерства оборони України «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2017 рік» №88 від 09.02.201р. та пункту 7 наказу Міністерства оборони України «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2018 рік» №65 від 15 лютого 2018 року, витрати на грошове забезпечення військовослужбовців у 2017 та 2018 роках здійснювались за норами, установленими законодавством України, у межах виділених асигнувань на грошове забезпечення; відповідно до роз'яснень Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2017 №78/0/66-17 механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за попередні періоди немає та у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у січні 2016 року-лютому 2018 року у Міноборони не було; у період виключення зі списків особового складу частини позивачем не було висунуто вимоги про виплату індексації за період 01.01.2017р. по 01.03.2018р., при цьому, всі вимоги, що стосуються виплати повинні висуватися до видачі наказу про виключення зі списків особового складу військової частини та зняття з усіх видів забезпечення, про що зазначено у постанові П'ятого апеляційного адміністративного суду від 30.07.2019р. у справі №400/255/19 (а.с.42-46).
Згідно з ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи викладене, дана справа вирішується 17.06.2021р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 з 24.11.2016р. по 06.06.2019р. проходила військову службу в Збройних Силах України на посаді техніка відділення експлуатації телекомунікаційного обладнання центру інформаційних систем батальйону зв'язку та радіотехнічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 , де отримувала грошове забезпечення, що підтверджується копіями витягів з наказів №219 від 24.11.2016р., №119 від 06.06.2109р. командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) та довідкою про розмір нарахованої та виплаченої індексації №74 від 08.04.2021р. за період з 01.12.2016р. по 06.06.2019р. (а.с.5, 6, 16-зворот).
Згідно копії витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 №119 від 06.06.2019р. сержанта ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 06.06.2019р., що підтверджується копією відповідного витягу з наказу, наявною у справі (а.с.6).
31.03.2021р. ОСОБА_1 звернулась до відповідача із зверненням, в якому просила повідомити причину не нарахування та не виплати індексації станом на день її виключення зі списків частини, або виплатити її у добровільному порядку (а.с.17).
Листом №312 від 08.04.2021р. Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про те, що виплата індексації військовою частиною НОМЕР_1 не здійснювалась через припинення фінансування, що підтверджується змістом копії відповідного листа (а.с.16).
Окрім того, до зазначеного листа від 08.04.2021 р. за №312, відповідачем було додано довідку про розмір нарахованої та виплаченої індексації від 08.04.2021 р. №74 за період з 01.12.2016р. по 06.06.2019р. (а.с.16-зворот).
Вказаний спір виник у зв'язку із незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 01.03.2018р., у зв'язку з чим позивач просить відновити її права шляхом визнання такої бездіяльності відповідача протиправною та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 01.03.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008р.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України від 25 березня 1992 року №2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу” (далі - Закон №2232).
У відповідності до ч.1 ст.2 Закону №2232 визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до ч.4 ст.2 Закону №2232 порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі статтею 40 Закону №2232 гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України “Про Збройні Сили України”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” та іншими законами.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Права, пільги та соціальні гарантії військовослужбовців визначаються Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011).
Частиною першою статті 9 Закону №2011 обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 ч.3 ст.9 Закону №2011 встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін (ст.18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 №2017-III).
Статтею 19 цього Закону визначено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Поняття індексації грошових доходів наведене у Законі України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII (далі - Закону №1282), де зазначено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Так, згідно ст.2 Закону №1282 встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, крім щомісячних страхових виплат потерпілим на виробництві (з урахуванням виплат на необхідний догляд за потерпілим) та членам їхніх сімей і пенсій, які індексуються відповідно до закону за цими видами страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, крім суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі.
Кабінет Міністрів України може встановлювати інші об'єкти індексації, що не передбачені частиною першою цієї статті.
Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів (ст.9 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення").
У відповідності до ст.6 Закону №1282 у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.
Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок №1078).
Пунктом 1-1 Порядку № 1078 зазначено, що підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 року №491-IV "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення". Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Згідно п. 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що індексація грошового забезпечення як складова грошового забезпечення військовослужбовців є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а тому підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Право на індексацію грошового забезпечення позивач набула під час проходження служби у відповідності до вимог вищенаведеного законодавства, зокрема, згідно до абз.2 ч.3 ст.9 Закону №2011, що не заперечується відповідачем у відзиві.
Факт не нарахування та не виплати відповідачем позивачеві сум індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р. підтверджується копією довідки №74 від 08.04.2021р., а також і відомостями, які наведені у відзиві (а.с.16-зворот, 42-46).
Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що під час проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 ОСОБА_1 мала право на індексацію її грошового забезпечення, яка Військовою частиною НОМЕР_1 не нараховувалась та не виплачувалась позивачеві за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р. протиправно, у зв'язку з чим бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., підлягає визнанню судом протиправною.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постанові 19.06.2019р. у справі №825/1987/17, яка є обов'язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р. з урахуванням вищенаведених норм законодавства, обставин справи, встановлених судом та вищенаведеної позиції Верховного Суду.
Є необґрунтованими та відхиляються судом посилання відповідача на те, що відповідно до п.7 наказ Міністерства оборони України «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2017 рік» №88 від 09.02.201р. та пункту 7 наказу Міністерства оборони України «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2018 рік» №65 від 15 лютого 2018 року, витрати на грошове забезпечення військовослужбовців у 2017 та 2018 роках здійснювались за норами, установленими законодавством України, у межах виділених асигнувань на грошове забезпечення; відповідно до роз'яснень Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2017 №78/0/66-17 механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за попередні періоди немає та у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у січні 2016 року-лютому 2018 року у Міноборони не було оскільки індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов'язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
Окрім того, невиплата індексації є обмеженням права особи на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.
Так, Європейський Суд з прав людини у справі "Кечко проти України" з цього приводу зазначив, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Суд звертає увагу також на правову позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у п. 23 справи "Сук проти України" від 10.03.2011 року, заява №10972/05, де зазначено, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача у наведеній частині підлягають задовленню.
Також підлягають і частковому задоволенню похідні позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008р., оскільки що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування і не виплати позивачеві такої індексації грошового забезпечення у наведений період та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008р., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за 01.03.2018р., оскільки з 01.03.2018р. відбулась зміна тарифних ставок (окладів) військовослужбовців у зв'язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», якою затверджено нову тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу та зі змісту наявної в матеріалах справи копії довідки №74 від 08.04.2021р. про розмір нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2016р. по 06.06.2019р. вбачається, що в період з 01.03.2018р. по 06.06.2019р. відповідачем проводились нарахування та виплата індексації грошового забезпечення позивача із застосуванням базового місяця для проведення індексації - березень 2018 року, що не заперечується і самим позивачем у позовній заяві та у заяві про уточнення позовних вимог, фактично нарахована та виплачена сума такої індексації становить - 643,54 грн. (а.с.16-зворот).
При прийнятті даного рішення, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).
Приймаючи до уваги вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судового збору за п.12 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2017р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця - січень 2008р.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва