ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХЕРCОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
вул.Театральна,18, м. Херсон, 73000,
тел./0552/26-47-84, 49-31-78, факс 49-31-78, веб сторінка: ks.arbitr.gov.ua/sud5024/
15 червня 2021 року, м. Херсон, справа № 923/493/21
Господарський суд Херсонської області у складі судді Закуріна М. К. розглянувши заяву ОСОБА_1
про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність,
за участі:
- секретаря судового засідання - Бєлової О.С.,
- заявника - не з'явився,
12.04.2021 ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність.
В обґрунтування поданої заяви Заявниця вказала, що:
- протягом грудня 2020 року - лютого 2021 року уклала кредитні договори з 23 кредитними організаціями, за умовами яких отримала кредитні кошти у сумі 120 227 грн,
- станом на час подачі заяви заборгованість за кредитними договорами складає 151 088,25 грн,
- вона не в змозі сплачувати заборгованість через відсутність коштів та майна,
- копії кредитних договорів нею не подаються, оскільки обов'язок з доказування (витребування доказів) лежить виключно на арбітражному керуючому та суду.
Ухвалою від 26.01.2021 суд прийняв заяву до розгляду у судовому засіданні, яке призначив на 31.05.2021. У судове засідання Заявниця не прибула, а тому розгляд заяви відкладений до 15.06.2021 з подальшим її викликом у засідання. Безпосередньо ухвала про виклик направлена Заявниці через підсистему «Електронний суд» на її електронний кабінет. У свою чергу, Заявниця у засідання не прибула, а тому воно проведене без її участі.
За наслідками розгляду заяви та доданих до неї документів суд прийшов до висновку про відсутність підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність Заявниці виходячи з наступних підстав та обставин.
Умови та порядок відновлення платоспроможності фізичної особи регулюється положеннями Кодексу України з процедур банкрутства.
Верховний Суд у постанові від 28.01.2021 по справі № 910/4510/20 зробив правовий висновок стосовно основної мети вказаного Кодексу.
У пунктах 53-56 Суд вказав, що:
- процедура банкрутства щодо боржника переслідує публічний та приватний інтерес (пункт 53),
- захист публічного інтересу знаходить свій вияв у недопущенні фіктивного банкрутства (стаття 215 Господарського кодексу України, стаття 166-17 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а також недопущення доведення боржника до банкрутства (стаття 219 Кримінального кодексу України) (пункт 54),
- захист приватного інтересу полягає у максимальному задоволенні вимог кредиторів, відновленні платоспроможності боржника або його ліквідації та продажу його майна у ліквідаційній процедурі з метою погашення вимог кредиторів (пункт 55),
- однією з основних функцій господарського суду під час провадження у справі про банкрутство є дотримання балансу захисту публічного та приватного інтересів (пункт 56).
Положення статті 1 КУзПБ надають, серед інших, визначення «неплатоспроможності» та «грошового зобов'язання». Так, під неспроможністю боржника визначається його неспроможність виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через застосування процедур, передбачених цим Кодексом. Грошовим зобов'язанням є зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України.
Цією ж статтею встановлено, що склад і розмір грошових зобов'язань, сума кредитів з урахуванням відсотків, які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються на день подання до господарського суду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Кодексом. При поданні заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство розмір грошових зобов'язань визначається на день подання до господарського суду такої заяви.
Отже, обов'язком суду при вирішенні питання про наявність грошового зобов'язання та визначенні неплатоспроможності є встановлення прострочених грошових зобов'язань боржника перед кредиторами станом на час подання відповідної заяви до суду.
Стаття 113 КУзПБ встановлює, що провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Відповідно до статті 119 КУзПБ у підготовчому засіданні суд розглядає подані документи, з'ясовує наявність підстав для відкриття провадження у справі, вирішує інші питання (частина 1); підготовче засідання проводиться у порядку, передбаченому цим Кодексом (частина 2).
Аналогічний порядок проведення та мета підготовчого засідання визначені положеннями статті 39 КУзПБ, яка регулює питання відкриття провадження у справі про банкрутство юридичних осіб.
Зокрема, частина 1 статті 39 КУзПБ передбачає, що перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з'ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні. За частиною 2 цієї ж статті у підготовчому засіданні господарський суд розглядає подані документи, заслуховує пояснення сторін, оцінює обґрунтованість заперечень боржника, вирішує інші питання, пов'язані з розглядом справи.
У названій постанові Верховний Суд зробив правовий висновок стосовно застосування статті 39 КУзПБ. Так, він вказав, що завданням підготовчого засідання господарського суду у розгляді заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство є перевірка обґрунтованості вимог заявника (заявників) на предмет відповідності таких вимог поняттю «грошового зобов'язання» боржника перед ініціюючим кредитором, встановлення наявності спору про право, встановлення обставин задоволення таких вимог до проведення підготовчого засідання у справі (пункт 61).
Таким чином, при вирішенні питання про відкриття провадження про неплатоспроможність фізичної особи за наслідками підготовчого засідання суд повинен дати відповідь (серед іншого) на питання наявності грошових вимог до боржника, їх розміру станом на час подання заяви до суду, несплати кредиторам.
Верховний Суд у згаданій постанові також зробив правовий висновок стосовно використання певних підходів при розгляді заяви кредитора та визнання кредиторських вимог.
Так, Суд вказав, що:
- використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника і відкриття на підставі такої заборгованості провадження у справі про банкрутство (пункт 70),
- наведене порушує права кредиторів у справі про банкрутство з обґрунтованими грошовими вимогами, а також порушує права боржника у справі про банкрутство (пункт 71),
- для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, суду слід розглядати заяви з кредиторськими вимогами із застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення (пункт 72),
- у разі виникнення мотивованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника таких кредиторських вимог покладається обов'язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (пункт 73).
На підставі викладених правових положень та висновків Верховного Суду стосовно застосування норм права суд висновує, що при вирішенні питання про відкриття провадження у справі зобов'язаний дослідити не тільки надану Заявницею інформацію про наявні кредитні договори, але й безпосередні докази їх укладення з кредиторами. Необхідність аналізу таких договорів пов'язана з наведеною метою підготовчого засідання.
У даному випадку Заявницею у якості підтвердження укладення договорів з кредиторами та наявності заборгованості надані:
- документ з інформацією «Українського бюро кредитних історій»,
- список кредиторів і боржників,
- кредитний договір «1234024-А» від 11.02.2021, укладений між нею та ТОВ «СС Лоун».
Зокрема, названі документи нею належним чином не завірені, а документ з інформацією Українського бюро кредитних історій» та список взагалі не підписані.
З цього приводу суд зазначає, що Заявницею заява про неплатоспроможність подана до суду через систему «Електронний суд». Проте додатки до заяви додані у форматі PDF та вони не містять відповідних відміток про відповідність копій оригіналу.
Відповідно до пункту 6 розділу ХІ «Положення про автоматизовану систему документообігу суду», затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (у редакції рішення Ради суддів України від 02.03.2018 № 17) документи подаються за допомогою електронного кабінету у форматі електронних документів та електронних копій паперових документів; суди приймають подані електронні документи як оригінали документів, а електронних копій паперових документів - як завірені копії оригіналів документів та можуть вимагати надання їх оригіналів для перевірки.
Проте, у даному випадку Заявницею подана до суду через систему «Електронний суд» лише заява про неплатоспроможність, яка судом на підставі викладених положень сприймається як електронний документ. Інші документи, подані у форматі PDF, у тому числі документ з інформацією бюро кредитних історій, список кредиторів та кредитний договір, сприймаються судом як електронні копії паперових документів.
Водночас, такі документи не завірені належним чином, а тому не є доказами у розумінні статті 91 Господарського процесуального кодексу України.
Таким чином, Заявницею не подані до суду копії кредитних договорів та докази отримання кредитних коштів, що унеможливлює здійснення їх аналізу для досягнення мети підготовчого засідання, а саме підтвердження наявності кредитних зобов'язань та заборгованості на суму 151 088,25 грн.
Стосовно наданого Заявницею документу з інформацією «Українського бюро кредитних історій» щодо наявних кредитних договорів суд зазначає, що такий документ не є безпосереднім доказом кредитних правовідносин виходячи з наступного.
Так, правові, організаційні засади формування і ведення кредитних історій, права суб'єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій, порядок діяльності бюро кредитних історій урегульований положеннями Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» (надалі Закон 2704-IV).
У статті 3 Закону 2704-IV наведені основні визначення термінів, які вживаються у ньому, а саме:
- бюро кредитних історій - це юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію,
- ведення кредитної історії - це діяльність Бюро із збирання, оброблення, зберігання, захисту, використання інформації, яка складає кредитну історію,
- кредитна історія - це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону,
- користувач Бюро - це юридична або фізична особа - суб'єкт господарської діяльності, яка укладає кредитні правочини та відповідно до договору надає і має право отримувати інформацію, що складає кредитну історію,
- кредитний звіт - це сукупність інформації про суб'єкта кредитної історії, яка є повним або частковим відображенням його кредитної історії,
- кредитний правочин - це правочин, за яким виникає, змінюється або припиняється зобов'язання фізичної або юридичної особи щодо сплати грошових коштів Користувачу протягом певного часу в майбутньому (в тому числі договір страхування або купівлі-продажу майна з відстроченням платежу).
Відповідно до статті 5 Закону 2704-IV джерелами формування кредитних історій є відомості, що надаються користувачем до бюро та відомості державних реєстрів, інформація з інших баз даних публічного користування, відкритих для загального користування джерел.
Перелік інформації, що міститься в кредитній історії встановлений положеннями статті 7 Закону 2704-IV.
За цією статтею кредитна історія містить (серед іншого) інформацію про грошове зобов'язання суб'єкта кредитної історії:
- відомості про кредитний правочин (номер і дата укладання правочину, сторони, вид правочину),
- суму зобов'язання за укладеним кредитним правочином,
- вид валюти зобов'язання,
- строк і порядок виконання кредитного правочину,
- відомості про розмір погашеної суми та остаточну суму зобов'язання за кредитним правочином,
- дату виникнення прострочення зобов'язання за кредитним правочином, його розмір і стадія погашення,
- відомості про припинення кредитного правочину та спосіб його припинення (у тому числі за згодою сторін, у судовому порядку, гарантом тощо),
- відомості про визнання кредитного правочину недійсним і підстави такого визнання.
Підстави та порядок надання кредитного звіту регулюються статтею 11 Закону 2704-IV, зокрема:
- Бюро надають інформацію з кредитних історій у формі кредитних звітів; кредитні звіти містять усю інформацію з кредитної історії, якщо інші обсяги інформації не передбачені Положенням Бюро або договором (частина 1),
- Бюро надають інформацію, яка складає кредитні історії, виключно Користувачам та іншим Бюро на підставах, передбачених цим Законом (частина 3),
- Бюро надають кредитні звіти Користувачам за їх запитами на паперовому або електронному носіях на умовах, передбачених цим Законом та Договором (частина 4),
- кредитні звіти надаються Користувачам без права передачі їх або інформації, що міститься в них, третім особам (частина 5).
У статті 13 Закону 2704-IV окреслені права суб'єктів кредитної історії. Так, суб'єкт кредитної історії має право ознайомитися з інформацією, що міститься у його кредитній історії, а саме кредитним звітом та інформацією з реєстру запитів (частина 1). Суб'єкт кредитної історії має право ознайомитися з інформацією, що передбачена частиною першою цієї статті, шляхом звернення до Бюро у порядку, визначеному Положенням про бюро (частина 2). Бюро зобов'язане надати суб'єкту кредитної історії інформацію протягом двох робочих днів з дня отримання від нього відповідного запиту (частина 4).
З викладених правових положень слідує, що:
- на законодавчому рівні допускається ведення відповідними суб'єктами господарської діяльності кредитних історій у вигляді баз даних щодо інформації про виконання фізичними та юридичними особами зобов'язань за кредитними правочинами,
- користувач такої інформації має право отримувати кредитний звіт, який є сукупністю інформації про суб'єкта кредитної історії, яка є повним або частковим відображенням його кредитної історії,
- кредитний звіт надається на паперовому або електронному носіях.
Норми Закону 2704-IV не містять положень стосовно порядку формування, форми та обов'язкових реквізитів кредитного звіту, наявність яких надавала б можливість ідентифікувати особу, яка відповідальна за його формування та відповідність даних самій кредитній історії.
Відтак, суд враховує загальновживаний підхід до відповідності інформації, наявної у конкретному документі, відомостям, на підставі яких він складений, а саме шляхом його підписання відповідальною посадовою особою.
Отже, роздруківка кредитного звіту, яка надана Заявницею в підтвердження наявності договірних зобов'язань, не підписана ані письмово, ані електронним цифровим підписом відповідною посадовою особою Кредитного бюро, а тому не може сприйматися належним доказом наявності кредитних договорів, на підставі яких виникла заборгованість у сумі 151 088,25 грн.
Не являється роздруківка і безпосереднім документальним доказом, оскільки Заявницею не доведено яким шляхом сам кредитний звіт був сформований, тобто чи наданий він на паперовому носії, чи на електронному.
Частина 1 статті 2 КУзПБ визначає, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
У свою чергу, порядок подачі доказів урегульований положеннями Господарського процесуального кодексу України.
Згідно зі статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1). Ці дані встановлюються такими доказами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (частина 2).
Отже, доказами, серед інших, є письмові документи, на підставі яких суд може встановити наявність або відсутність обставин (фактів), які стосуються наявного між сторонами спору.
Статтею 74 того ж Кодексу обов'язок з доказування певних обставин покладається на сторону, яка на них посилається (частина 1); докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частина 3); суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (частина 4).
Відповідно до частини 1 статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
Таким чином, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, а обов'язок з доказування певних обставин покладається на сторону, яка на них посилається.
За змістом статті 14 ГПК України суд розглядає справи за принципом диспозитивності сторін, який означає, що справи розглядаються у межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність застосування цього принципу полягає у розгляді справи не інакше як на підставі доказів, поданих Заявницею або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому збирання доказів не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З огляду на зроблений висновок спростовуються посилання Заявниці на наявність обов'язку з доказування виключно на арбітражному керуючому та суду. Ба більше встановлений пунктом 11 частини 5 статті 119 КУзПБ обов'язок суду в ухвалі про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність вказати про зобов'язання банків надати керуючому реструктуризацією та суду інформацію про залишок коштів на рахунках боржника не стосується витребування судом доказів наявних кредитних правовідносин.
У даному випадку Заявниця не подавала клопотання про витребування доказів та не подавала безпосередньо докази наявності кредитних зобов'язань, отримання кредитів та заборгованості (з відображенням періоду її виникнення за кожним з договорів).
Пунктами 1 - 3 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У свою чергу, відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд у постанові від 31.03.2021 по справі № 923/875/19 зробив висновок щодо застосування вказаної статті, а саме вказав, що:
- стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач, а тому необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу,
- тлумачення змісту статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Поряд з цим, у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 Верховний Суд зробив висновки що:
- принцип стандарту доказування передбачає покладання тягаря доказування на сторони,
- одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує,
- така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Наведені правові положення та зроблені Верховним Судом висновки стосовно їх застосування у контексті поданої заяви вказують на:
- обов'язок Заявниці надати до суду достатні та належні докази в підтвердження власної правової позиції,
- відсутність обов'язку суду вважати доведеними та встановленими обставини, про які вона стверджує, без достатнього на це доведення відповідними доказами.
Обов'язок подати документи, на підставі яких виникла заборгованість, лежить на Заявниці також з огляду на положення статті 116 КУзПБ.
Відповідно до частини 3 цієї статті до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність додаються, серед інших, «інші документи, що підтверджують наявність підстав, визначених статтею 115 цього Кодексу» (пункт 14).
Верховний суд у постанові від 23.11.2020 по справі 922/1734/20 надав правовий висновок стосовно застосування положень статті 116 КУзПБ. Зокрема, Суд вказав, що цією статтею визначений перелік документів (доказів) які в обов'язковому порядку додаються до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність.
Відтак, суд висновує, що, оскільки Заявниця не подала до суду докази наявності кредитних зобов'язань, отримання кредитів та заборгованості (з відображенням періоду її виникнення за кожним з договорів), нею не доведені обставини прострочених грошових зобов'язань перед кредиторами станом на час подання відповідної заяви до суду.
Пунктом 1 частини 4 статті 119 КУзПБ передбачено, що за наслідками підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність, якщо відсутні підстави для відкриття провадження у справі.
Безпосередньо підстави для відкриття провадження про неплатоспроможність фізичної особи наведені в частині 2 статті 115 того ж Кодексу.
Зокрема, такими підставами є:
- наявність прострочених зобов'язань боржника перед кредиторами не менше 30 розмірів заробітної плати,
- припинення боржником погашення кредитів у розмірі більше 50 % місячних платежів за кожним з кредитних зобов'язань упродовж двох місяців,
- ухвалення постанови у виконавчому провадженні про відсутність у фізичної особи майна, на яке може бути звернено стягнення,
- існування інших обставин, які підтверджують, що найближчим часом боржник не зможе виконати грошові зобов'язання чи здійснювати звичайні поточні платежі.
Отже, Заявниця не довела наявність прострочених зобов'язань перед кредиторами, припинення погашення нею кредитів за кожним з кредитних зобов'язань та взагалі наявність заборгованості перед кредиторами, а тому підстави для відкриття провадження у справі про її несплатоспроможність відсутні.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 115, 119 КУзПБ, пунктом 21 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, статтею 232 Господарського процесуального кодексу України,
У відкритті провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 відмовити.
Ухвала набирає чинності з моменту її прийняття. На ухвалу можу бути подана апеляційна скарга у встановленому законом порядку.
Суддя М.К. Закурін