Справа № 640/6569/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Клименчук Н.М.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І.
08 червня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,
при секретарі Хмарській К.І.
за участю:
позивача: ОСОБА_1
представника позивача: Барицького П.В.
представника відповідача та
третьої особи: Вахненко С.В.
перекладача: Расулі Абдул Рахім Абдул Кадір
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2020 року по справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідачі, ДМС України) в якому просив:
- визнати протиправним та скасування рішення №337-18 від 04 жовтня 2018 року про відмову у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту в України відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників сторін, які з'явилися в призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, громадянин Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець району Ростак провінції Тахар Афганістану, таджик за національністю, сповідує сунітський напрям ісламу, рідна мова - дарі, одружений, має шістьох дітей, які з його слів проживають разом з дружиною на території Таджикистану.
Так, позивач залишив країну походження 15.10.2009 року легально на автомобілі, прямуючи до Таджикистану, де він перебував з 15.10.2009 року по 01.03.2017 року та разом з усією родиною отримав статус біженця, якого був позбавлений рішенням комісії Міністерства внутрішніх справ Республіки Таджикистан від 20.11.2016 року за порушення місця проживання у Республіці Таджикистан, з чим позивач не згоден та стверджує, що статусу біженця його позбавлено через втручання польового командира моджахедів ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 перетнув державний кордон України в пункті перетину кордону - в аеропорту міста Одеси, отримавши перед цим рішення про заборону в'їзду в Україну, про що наявний штамп в його паспортному документі.
11.09.2017 року позивач звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся, тобто через півроку після перетину кордону України і до того часу перебував на території України нелегально.
У вищезазначеній зазначеній позивач вказав, що причиною виїзду з Афганістану є побоювання за своє життя, через переслідування польового командира моджахедів ОСОБА_2 , який вбив його батька та забрав землі.
Водночас, як зазначено міграційним органом, під час двох проведених з позивачем співбесід, останній вказав, що його батьки мали ділянку землі приблизно 12,5 гектарів, яка належала усім членам сім'ї та була відібрана, тому загроза життю існує усім братам та сестрам, які залишилися проживати в Афганістані. Натомість, під час іншої співбесіди позивач вже зазначав, що земельна ділянка пустує, оскільки немає кому нею займатися, а брати і сестри досі проживають в Афганістані та допомагають його дружині та дітям.
Також, позивач стверджував, що жити в Душанбе біженцям не давали, тому він виїхав в інше місто щоб його діти мали житло та можливість відвідувати школу. Тобто, підставою для позбавлення статусу біженця став переїзд позивача до іншого місця проживання, а не втручання ОСОБА_2 .
Таким чином, ураховуючи також і ті обставини, що позивач вже набував статусу біженця в Таджикистані, де проживав упродовж 16 років (з 15 жовтня 2009 року по 01 березня 2017 року) та такого статусу його було позбавлено через не дотримання норм чинного у Таджикистані законодавства, що свідчить про неповагу позивача до закону.
04.10.2018 року ДМС України прийнято рішення №337-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 (далі по тексту - оскаржуване рішення).
Підставою відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що доводи позивача ґрунтуються на суб'єктивних, суперечливих твердженнях, які не підкріплені будь-якими доказами існування ризику життю та свободі позивача, останнім не доведено достатньої аргументації таким побоюванням, що ставить під сумнів правдивість наданої інформації.
Позивач, вважаючи протиправним оскаржуване рішення, звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених ч.2 статті 19 Конституції України та ч.2 статті 2 КАС України.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , громадянин Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець району Ростак провінції Тахар Афганістану, таджик за національністю, сповідує сунітський напрям ісламу, рідна мова - дарі, одружений, має шістьох дітей, які з його слів проживають разом з дружиною на території Таджикистану.
11.09.2017 року позивач звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся, тобто через півроку після перетину кордону України і до того часу перебував на території України нелегально.
У вищезазначеній зазначеній позивач вказав, що причиною виїзду з Афганістану є побоювання за своє життя, через переслідування польового командира моджахедів ОСОБА_2 , який вбив його батька та забрав землі.
Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що позивачем не доведено тих обставин, що перебування у країні походження або повернення до неї, реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Колегія суддів зазначає, що матеріали особової справи позивача не підтверджують елементів систематичних утисків або переслідувань на території країни де останній проживав і залишив свою сім'ю.
Також, позивачем не зазначено обставин, що перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де позивач перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
Вказані обставини не спростовано позивачем під час розгляду справи в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.
Відтак, позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Крім того, позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Також, посилання апелянта на політичну ситуацію в країні носять загально-інформативний характер, висловлюють особисті побоювання та остереження апелянта, та не підтверджують реальної загрози для позивача під час повернення у країну своєї громадянської належності, адже жодних належних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», останнім суду не надано.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски останнього.
За змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, висновок суду першої інстанції є правильним, що позивача, в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №337-18 від 04 жовтня 2018 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що позовна вимога позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву останнього про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вищезазначених позовних вимог в задоволенні яких судом правомірно відмовлено.
Отже, даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 грудня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 15.06.2021 року