вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"02" червня 2021 р. м. Київ Справа № 911/3645/20
Господарський суд Київської області у складі судді Сокуренко Л.В.
за участю секретаря судового засідання Абраменко М.К, дослідивши матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС”
до Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛЕКСІНГ”
про визнання права власності
Учасники судового процесу:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився;
Товариство з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС” звернулося до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛЕКСІНГ” про визнання права власності.
Ухвалою Господарського суду Київської області у справі № 911/3645/20 від 24.12.2020 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС” залишено без руху.
12.01.2021 від заявника надішли до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 24.12.2020.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 21.01.2021 відкрито провадження по справі № 911/3645/20; призначено підготовче засідання у справі на 18.02.2021; запропоновано відповідачу у строк протягом п'ятнадцяти днів з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позов у порядку, передбаченому статтею 178 Господарського процесуального кодексу України, з викладенням мотивів повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на діюче законодавство; письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; докази направлення відзиву позивачу.
18.02.2021 від позивача до суду надійшло клопотання про відкладення судового засідання.
18.02.2021 в судове засідання представники сторін не з'явились, вимоги ухвали суду не виконали, про дату та час проведення судового засідання були повідомлені належним чином. Однак, представник позивача повідомив суд про причини неявки у клопотанні, поданому раніше. В свою чергу, представник відповідача про причини неявки суд не повідомив.
В судовому засіданні 18.02.2021 судом було вирішено відкласти підготовче судове засідання на 25.03.2021, про що занесено до протоколу судового засідання.
З метою повідомлення учасників судового процесу про дату наступного судового засідання, судом складено та направлено на адреси останніх ухвалу-повідомлення від 18.02.2021.
Однак, у зв'язку з перебуванням судді Сокуренко Л.В. з 23.03.2021 по 02.04.2021 у відпустці, судове засідання, призначене на 25.03.2021, не відбулось.
Ухвалою суду від 06.04.2021 судом було призначено підготовче судове засідання у справі на 13.05.2021.
13.05.2021 в судове засідання представник сторін не з'явились, вимоги ухвали суду не виконали, про дату та час проведення судового засідання були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
13.05.2021 в судовому засіданні судом вирішено закрити підготовчого провадження по справі та призначити розгляд справи по суті на 02.06.2021, про що занесено до протоколу судового засідання.
З метою повідомлення позивача та відповідача про дату наступного судового засідання, судом складено та направлено на адресу останніх ухвалу-повідомлення від 17.05.2021.
02.06.2021 в судове засідання представник позивача не з'явився. Представник відповідача також в судове засідання не з'явився, про дату та час проведення судового засідання був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.
З огляду на неявку в судове засідання представників позивача та відповідача, суд зазначає наступне.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч. 1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).
Зі змісту п. 1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право”, Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України” і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі “ЮніонЕліментаріяСандерс проти Іспанії” (AlimentariaSanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі “Смірнова проти України”).
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ухвалою суду, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
У судовому засіданні 02.06.2021 судом підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд Київської області, -
Звертаючись із позовом до суду про визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС” права власності на нерухоме майно, а саме: частину Аграрно-промислового молочно-товарного комплексу, що розташований за адресою: Київська область, Києво-Святошинський райо, с/р Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1 км дороги Личанка-Горбовичі, б/н, а саме: нежитлову будівлю «З» загальною площею 653,6 кв. м., нежитлову будівлю «З-1», загальною площею 63,1 кв.м., позивач стверджує, що спірне нерухоме майно є складовою частиною Аграрно-промислового молочно-товарного комплексу. Також, позивач стверджує, що вищенаведене спірне майно є власністю позивача, що підтверджується рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/731/18. В той же час, станом на момент звернення позивачем до суду із позовом, право власності на спірне майно, без законних на те підстав, зареєстроване за відповідачем. Зазначені обставини, на думку позивача, свідчать про те, що відповідач претендує на майно, яке є власністю позивача.
З огляду на вищенаведене, господарським судом встановлено наступне.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
У відповідності до ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій - це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст.12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
В силу частини 1 статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Згідно ст. 20 Господарського кодексу України, Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.
Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Згідно п. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
В силу ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на свій розсуд.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
При цьому, правомірність набуття позивачем права власності на спірний об'єкт має бути доведена позивачем та встановлена судом.
Частина 1 статті 321 Цивільного кодексу України визначає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наведене узгоджується з положеннями ст. 41 Конституції України, яка є Основним Законом України.
Отже, як встановлено судом, рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/731/18 від 12.07.2018 в рахунок погашення частини заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю “Совберг” перед Товариством з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС” (позивачем в зазначені справі) за договором позики №80/17 від 01.03.2017 в сумі 602000,00 гривень основного боргу, звернуто стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором №2351 від 07.12.2017, а саме: Аграрно - промисловий молочно-товарний комплекс, розташований за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський район, с/р Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1-й км дороги Личанка-Горбовичи, будинок 1, шляхом передачі у власність іпотекодержателю - ТОВ “АСА СІСТЕМС”. Також, у рішенні визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю “АСА СІСТЕМС” (позивачем в зазначеній справі) право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором №2351 від 07.12.2017, а саме: Аграрно - промисловий молочно-товарний комплекс, розташований за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський район, с/р Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1-й км дороги Личанка-Горбовичи, будинок 1.
При цьому, у вказаному рішенні судом встановлено, що предметом іпотеки є: Аграрно - промисловий молочно-товарний комплекс, розташований за адресок»: Київська обл., Києво- Святошинський район, с/р Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1 км дороги Личанка-Горбовичі, будинок 1, який належав іпотекодавцю на праві приватної власності за номером 22166265, зареєстроване Державним реєстратором Комунального підприємства «Бюро державної реєстрації» Петропавлівсько Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_1, 29 серпня 2017 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 969552832224. Аграрно - промисловий молочно-товарний комплекс, що передавався в іпотеку складався з санітарного пропускника літ. «А» загальною площею 380,6 кв.м., корівника літ. «Б» загальною площею 840,1 кв.м., корівника літ. «Б 1» загальною площею 1911,3 кв.м., корівника.літ. «Б2» загальною площею 1911,5 кв.м.
Статтею 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.
Отже, рішення Господарського суду Київської області у справі № 911/731/18 від 12.07.2018, має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти повторного доведення не потребують. При цьому, судом взято до уваги, що зазначене рішення суду на даний час оскаржується в апеляційному порядку у Північному апеляційному господарському суді.
Наряду із цим, судом встановлено, що 20.11.2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Товариством з обмеженою відповідальністю «Лексінг» було зареєстровано право власності на частину Аграрно-промислового молочно-товарного комплексу, що розташований за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с/р Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1 км дороги Личанка-Горбовичі, а саме, на нежитлову будівлю «З», загальною площею 653,6 кв.м., нежитлову будівлю «З-1», загальною площею 63,1 кв.м., за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с/р Шпитьківська, 1 км дороги Личанка- Горбовичі, будинок б/н ( копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно наявна у матеріалах справи).
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами ч. ч. 1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Отже, дослідивши всі наявні докази у справі, а також враховуючи встановлені судом факти, господарський суд встановив, що спірне нежитлове майно, а саме: нежитлова будівля «З», загальною площею 653,6 кв.м., нежитлова будівля « З-1», загальною площею 63,1 кв.м., які знаходяться за адресою Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с/рада Шпитьківська, Агропро-мисловий молочно-товарний комплекс, 1 км дороги Личанка-Горобовичі, будинок 6/н, як на момент підписання договору іпотеки 07.12.2017, так і на момент винесення судом рішення у справі № 911/731/18 від 12.07.2018, не входило до переліку майна, право власності на яке було визнано за ТОВ «АСА СІСТЕМС» на підставі рішення Господарського суду Київської області у справі №911/731/18 від « 12» липня 2018 року.
Наряду із цим, будь-яких інших документів, які б підтверджували належність ТОВ «АСА СІСТЕМС» речових прав на спірне майно, а саме: нежитлову будівлю «З», загальною площею 653,6 кв.м. та на нежитлову будівлю « 3-1», загальною площею 63,1 кв.м,, за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, Шпитьківська с/рада, 1 км дороги Личанка- Горобовичі, б/н за адресою Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с/рада Шпитьківська, агропромисловий молочно-товарний комплекс, 1 км дороги Личанка-Горобовичі, будинок б/н., позивачем до матеріалів справи не надано.
Беручи до уваги все вищенаведене у сукупності, господарський суд прийшов до висновку про юридичну неспроможність позовних вимог та наявність підстав для відмови в позові.
Крім того, відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Приймаючи до уваги висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч. 2 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його підписання.
Повний текст рішення складено та підписано 15.06.2021.
Суддя Л.В. Сокуренко