02 червня 2021 р. № 400/4034/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М.,
за участю секретаря судових засідань Шакіної А.В.,
позивачки ОСОБА_1 , представника позивача: Бевко О.А.; представника відповідача-1: Стужука О.В., представника відповідача- 2: Горнецької М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:1. Державного бюро розслідувань, вул. Симона Петлюри, 15, м.Київ, 01032, 2.Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаїв, вул. Погранична, 9, м.Миколаїв,54020,
про:визнання протиправними та скасування наказів від 14.07.2020 № 91 ДСК, від 13.08.2020 № 514-ос, від 17.08.2020 № 522-ос, від 25.08.2020 № 536-ос; поновлення на рівнозначній посаді; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25.08.2020 р.,
ОСОБА_1 (далі: Позивач) звернулась до Державного бюро розслідувань (далі: Відповідач 1) з позовом та просила: визнати противоправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань від 14.07.2020 року № 91 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік»; визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві; визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №522-ос від 17.08.2020 про внесення змін у наказ №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві; визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №536-ос від 25.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві; поновити ОСОБА_1 в Державному бюро розслідувань та на посаді першого заступника Директора-начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві; стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25.08.2020 по дату винесення судового рішення; стягнути з Державного бюро розслідувань суму судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення про звільнення Позивача зі служби в Державному бюро розслідувань прийняте з порушенням вимог Конституції України, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Закону України «Про державну службу», інших нормативно-правових актів. Цим рішенням порушено права, свободи та законні інтереси на проходження публічної служби, зокрема припинено можливість заробляти на життя працею, яку Позивач вільно обрав. Законом України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що Територіальні управління ДБР діють на підставі затвердженого Положення, а діючим Положенням передбачено посада першого заступника директора, наказ про введення в дію штатного розпису від 14.07.2020 року суперечить п.6 ст. 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у зв'язку з чим є незаконним. При цьому, докази зміни правового статусу, обсягу завдань і основних функцій посади, яку займав Позивач, відсутні. На підставі викладеного, відсутнє реальне скорочення посади на якій перебував Позивач. Також позивач наголосив на дискримінації щодо нього, так Листом від 13.08.2020 року № 21270-10/10-13-01-10952/20 в.о. директора Державного бюро розслідувань повідомив, що переведення працівників ДБР з посад державної служби на посади, які підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу законом не передбачено. Скасування гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об'єктивними підставами. Таким чином, при звільненні Позивача з державної служби Відповідачем допустив дискримінацію та свавілля щодо права Позивача на працю та, як наслідок, дії Відповідача протирічять принципу верховенства права.
Відповідач 1 подав відзив на позов, відзив на уточнений позов, заперечення на відзив на позов та пояснення. Заперечив проти задоволення позову, вважає позовні вимоги не обґрунтованими, доводи безпідставними. Вважає, що звільнення Позивача відбулось в межах реорганізації Державного бюро розслідувань, після затвердження Указом Президента України від 05.02.2020 року №41/2020 нової організаційної структури ДБР. На момент звільнення Відповідач не був зобов'язаний пропонувати Позивачу нову посаду , оскільки це було скорочення посади державного службовця, а не зміна істотних умов праці. Вважає, що звільнення Позивача відбулось з додержанням усіх необхідних умов, тому просив відмовити в задоволенні позову.
25.09.2020 року ухвалою суду відкрито загальне провадження в даній справі та призначено підготовче засідання.
02.12.2020 року від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, в якій позивач виклав пункт 6 позовних вимог, зазначених в заяві від 06.10.2020р., в наступній редакції: "Поновити ОСОБА_1 в Державному бюро розслідувань на посаді рівнозначній посаді по відношенню до посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань у м.Миколаєві" та просив суд прийняти до розгляду такі уточнення, а інші позовні вимоги викладені в заяві від 16.10.2020р. просив задовольнити в повному обсязі.
13 січня 2021 р. ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду прийнято до розгляду уточнені позовні вимоги.
05.04.2021 року ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду клопотання Позивача задоволено та змінено Державне бюро розслідувань на Територіальне управління Держаного бюро розслідувань, розташоване у м.Миколаєві (далі: Відповідач 2) в частині позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 25.08.2020 року по дату винесення судового рішення.
Відповідач 2 надав відзив на позов. Вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Наголосив на тому, що питання призначення на посади в ДБР є дискреційною функцією суб'єкта призначення, кадровим рішенням, що узгоджується з положеннями ст.12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань». Просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
В межах підготовчого провадження ухвалами від 16.11.2020 року та 28.04.2021 року було витребувано судом додаткові докази по справі.
19 травня 2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу на 02 червня 2021 року - 09:30 год., до розгляду по суті.
02.06.2021 року у відкритому судовому засіданні оголошено скорочене рішення.
Суд дослідив наявні в матеріалах справи докази, надав оцінку доводам сторін, встановив на підставі досліджених доказів обставини справи та дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову з огляду на таке.
13.09.2018 року Наказом Державного бюро розслідувань №109-ос Басалаєву В.А. призначено на посаду першого заступника директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві як обрану за конкурсом.
26.11.2018 року Наказом Державного бюро розслідувань №201-ос ОСОБА_1 , переведено на посаду першого заступника директора - начальника слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, та присвоєно 4-й ранг державного службовця як такому, який має спеціальне звання полковника податкової міліції (посада відноситься до категорії «Б» посад державної служби (наказ ДБР).
14 липня 2020 року винесено наказ Державного бюро розслідувань № 336 «Про попередження працівників».
16 липня 2020 року як вбачається з матеріалів справи Позивачу, під особистий розпис, вручено «Попередження про наступне вивільнення з займаної посади», підписане виконуючим обов'язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 , у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, відповідно до наказу ДБР від 14 липня 2020 року № 91 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік».
13.08.2020 Наказом Державного бюро розслідувань №514-ос Позивача звільнено з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві з 17.08.2020 у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби, на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». З наказом Позивача ознайомлено 25 серпня 2020 року.
17.08.2020 Наказом Державного бюро розслідувань №522-ос, внесено зміни у наказ №514-ос від 13.08.2020 та Відповідачем прийнято рішення про звільнення Позивача з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби, на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Позивача з даним документом ознайомлено 25 серпня 2020 року.
25.08.2020 Наказом Державного бюро розслідувань №536-ос Позивача звільнено з посади першого заступника Директора-начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві з 25.08.2020 у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби, на підставі пункту 1 частини першої, четвертої та частини п'ятої статті 87, статті 89 Закону України «Про державну службу». Того ж дня Позивача ознайомлено з наказом.
Як вбачається зі змісту наказів про звільнення їх винесено на виконання наказів Державного бюро розслідувань №91 ДСК від 14.07.2020 «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік»; Державного бюро розслідувань №336 від 14.07.2020 «Про попередження працівників», персональне попередження про наступне вивільнення №10-13-01-15465 від 16.07.2020.
Щодо позовної вимоги про визнання противоправним та скасування наказу Державного бюро розслідувань від 14.07.2020 року № 91 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік» суд дійшов висновку про необґрунтованість позову та необхідність відмови в задоволенні даної вимоги з таких підстав.
Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII, Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (зі змінами, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) та іншими нормативно-правовими актами.
Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 № 305-ІХ, який набрав чинності з 27.12.2019, Державне бюро розслідувань набуло статусу державного правоохоронного органу, Директором та заступниками Директора якого є особи рядового і начальницького складу.
Відповідно до абзацу другого частини першої статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (в редакції зі змінами, внесеними Законом № 305-ІХ) організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.
На виконання зазначених положень закону Указом Президента України від 05.02.2020 № 41/2020, затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань.
Наказом Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 № 42 затверджено нову структуру системи Державного бюро розслідувань та визнано таким, що втратив чинність, наказ Державного бюро розслідувань від 21.12.2017 № 1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань».
Статтями 10 та 14 Закону №794-VIII визначено, що Директор Державного бюро розслідувань займає найвищу посаду служби в Державному бюро розслідувань, яка є державною службою особливого характеру.
Згідно зі статтею 12 Закону №794-VIII Директор Державного бюро розслідувань, зокрема, «… затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань, визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами, …видає у межах повноважень накази і розпорядження, дає доручення, які є обов'язковими для виконання працівниками Державного бюро розслідувань..»
З аналізу наведених положень Закону №794-VIII можна дійти висновку, що для правозастосовної необхідності законодавець поєднав суб'єкта призначення (керівника державної служби) та директора ДБР, як посадову особу, якій, відповідно до законодавства, надано повноваження призначати (звільняти) на відповідну посаду державної служби, отже, в усіх випадках, де в Законі №794-VIII значиться директор ДБР, розуміється й суб'єкт призначення (керівник державної служби), виходячи з умов конкретної ситуації.
Згідно з частиною 4 статті 12 Закону №794-VIII у разі звільнення Директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового Директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення Директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо. Уповноваженому на виконання обов'язків Директора надаються усі права передбачені Законом №794-VIII, зокрема, але не виключно укладати угоди, видавати накази. Будь-яких обмежень по компетенції в.о. Директора, щодо повноважень директора не встановлено. Виконуючий обов'язки директора наділений повноваженнями самого Директора.
Заступник Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 приступив до виконання повноважень Директора Державного бюро розслідувань відповідно до положень частини 4 статті 12 Закону №794-VIII і в силу вимог частини 1 статті 12 цього ж Закону наділений дискреційними повноваженнями Директора. Зазначене підтверджується наказами Державного бюро розслідувань з 17 березня 2020 року №179-ос, від 18 травня 2020 року №327-ос, від 20 липня 2020 року №352
На підставі наказу Державного бюро розслідувань від 08.07.2020 № 323 та положень статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», наказом Державного бюро розслідувань від 14.07.2020 № 91ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік», затверджено подання ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві (від 10.07.2020 № 04/12/14ДСК) про зміни до штатного розпису, які вводяться в дію з 17.08.2020.
Таким чином, суд дійшов висновку, про те, що наказ Державного бюро розслідувань від 14.07.2020 року № 91 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік» прийнятий на підставі в межах повноважень та у спосіб передбачений Законом, тому підстави для скасування даного наказу та задоволення позову в цій частині відсутні.
Щодо решти позовних вимог судом встановлено, що відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (далі-Закон «Про ДБР»), до працівників Державного бюро розслідувань належать: особи рядового і начальницького складу, державні службовці особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Відповідно до частини п'ятої статті 14 Закону «Про ДБР». трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу".
Відповідно до частини шостої статті 14 Закону «Про ДБР», порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Наказом Державного бюро розслідувань від 14 липня 2020 року № 91 ДСК, затверджено зміни до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві на 2020 рік, яким скорочено посаду першого заступника директора - начальника слідчого управління ТУ ДБР розташованого у м. Миколаєві, яка відноситься до категорії державної служби та вводиться посада заступника директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві як категорія посади - старший начальницький склад (особи начальницького складу).
22.07.2020 року ОСОБА_1 звернулась до керівника Державного бюро розслідувань, що переведення її на рівнозначну посаду заступника директора територіального управління ДБР розташованого у місті Миколаєві.
13.08.2020 року Відповідачем 1 надано відповідь на заяву Позивача та повідомлено про неможливість переведення працівників ДБР з посад державної служби на посади, які заміщуються особами рядового і начальницького складу. Проінформовано про оголошення конкурсу на зайняття вакантної посади заступника директора територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, в якому Позивач мала можливість прийняти участь. Та проінформовано про те, що умови конкурсу розміщені на офіційному веб сайті ДБР.
Як вбачається з заяв по суті справи Відповідача 1 та Відповідача 2, одним з доводів щодо правомірності не надання пропозиції вакантної посади полягає в тому, що відбулась реорганізація, державна служба була припинена, тому особам, що бажали зайняти вивільнювані посади необхідно було пройти конкурсний відбір.
В судовому засіданні Позивач наголосила на тому, що її фактично було позбавлено можливості взяти участь у конкурсі. Оскільки, на відповідну заяву в Позивачки від 22.07.2020 року, було відмовлено в наданні додаткової відпустки за стаж роботи понад 22 роки строком 15 календарних днів з 27.07.2020 року, листом №21068-20/10-13-01-10012/20 від 24.07.2020 року в зв'язку з проведенням службового розслідування, відстороненням від посади та необхідністю перебування на робочому місці.
Тому на запрошення щодо кваліфікаційного іспиту та повторне запрошення від конкурсної комісії №14 адресоване безпосередньо Позивачці, вона з'явитись та прийняти участь в конкурсі не мала фактичної можливості, що було встановлено під час судового розгляду справи та підтверджується матеріалами справи.
Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97).
Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
Закон України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" у статті 1 дає визначення прямої та непрямої дискримінації: пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Таким чином, з огляду на відсутність у Відповідача 1, в даному конкретному випадку об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, щодо не надання можливості Позивачу взяти участь у конкурсі, відмова в наданні відпустки, призвело до дискримінації Позивача порівняно з іншими особами, що взяли участь у конкурсі.
Особливо слід відмітити, що даний конкурс безпосередньо перебував у причинно-наслідковому зв'язку з прийняттям рішення Відповідачем 1 про звільнення Позивача з посади.
Нормами статті 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
За частиною першою статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Саме поняття «право» (англ. law) охоплює не лише конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти, а й також - де доречно - суддєстворене право (judge-made law), як-то норми загального права (всі вони - зобов'язальної природи). Як зазначено в пункті 46 коментарю до документа Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) «Мірило правовладдя» (ухвалений Венеційською комісією на 106 пленарному засіданні 11-12 березня 2016 року), будь-який припис права має бути приступним і передбачуваними. (2017 року)
Викладене дозволяє вжити поняття «правова процедура», що цілком охоплюється розумінням rule of law - принципом верховенства права (або мірилом правовладдя). Про це йдеться в зазначеному коментарі до документа Венеційської комісії «Мірило правовладдя».
Саме ж верховенство права, відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 року, - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Як зазначено в цьому ж Рішенні Конституційного Суду України, справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Таким чином, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади «правової процедури», яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.
Варто знати, що доктрина «правова процедура» міститься в статті 6 (1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (D.J.Galligan. Due Process and Fair Procedures. A Study of Administrative Procedures. - Oxford University Press Inc., New York. - Reprinted. 2004. р.219). Положення цієї статті проникнуті принципом верховенства права, ця стаття поширює гарантії захисту і на публічно-правові спори між особою і державою.
Вказана Конвенція є невід'ємною частиною українського національного законодавства, і її положення корелюють з положеннями Конституції України.
Так, положення частини 1 статті 6 Конвенції співвідносяться з положеннями статті 129 Конституції України, які й містять основні принципи здійснення судочинства і можуть виступати за аналогією також критеріями (стандартами) для перевірки дотримання правової процедури, у разі відсутності в законодавстві такої, органами публічної влади у відносинах з особою.
Згідно ч. 2 ст. 21 Загальної декларації прав людини, що прийнята та проголошена в резолюції Генеральної Асамблеї від 10.12.1948 року, та ратифікована Україною «Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні». Розділ II Конституції України 1996 зафіксував права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які відповідають стандартам декларації та іншим міжнардно-правовим актам. Положення Загальної декларації прав людини стали нормами прямої дії для сучасного вітчизняного законодавства.
Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тобто, Суд повинен з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Таким чином, суд дійшов висновку, що при звільненні Позивача було допущено порушення норм Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні», тому рішення Відповідача 1 про звільнення Позивача не відповідає вимогам обґрунтованості, розсудливості; необхідності дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, пропорційності, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; тому є протиправними і несправедливими та підлягають скасуванню.
Також суд зазначає, що згідно, затвердженого штатного розпису (наказ 92 ДСК від 14.07.2020) кількість заступників директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві не змінилась.
Отже, суд приходить до висновку, що вказані посади не були скорочені. При цьому, доказів зміни правового статусу, обсягу завдань i основних функцій посади заступника директора, яку займав позивач, відповідачами до суду не надано.
Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.
Відповідачі на підтвердження своєї позиції в частині наявності скорочення посади позивача не надали до суду жодних належних та допустимих доказів.
Отже, реального скорочення посади позивача не відбулось, а зміна організаційно-штатної структури Державного бюро розслідувань не може стати перешкодою на шляху до реалізації права позивачем на працю.
З огляду на викладене суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову та визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві; визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №522-ос від 17.08.2020 про внесення змін у наказ №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві; визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №536-ос від 25.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві.
Щодо позовних вимог про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає таке.
Нормами частини 6 статті 43 Конституції України: громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Отже, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Вищенаведене відповідає сталій практиці Верховного Суду. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 по справі № П/9901/1001/18, постановах Верховного суду від 04.07.2018 р. по справі № 826/12916/15, від 06.03.2019 по справі № 824/424/16-а, від 13.03.2019 по справі № 826/751/16, від 27.06.2019 по справі № 826/5732/16, від 26.07.2019 по справі № 826/8797/15, від 09.10.2019 по справі № П/811/1672/15, від 12.09.2019 по справі № 821/3736/15-а, від 22.10.2019 по справі № 816/584/17.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 по справі "Олександр Волков проти України" (Заява № 21722/11), звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Конституційний Суд України в рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) висловив правову позицію, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах.
Відповідно до статті 8 Загальної декларації з прав людини 1948 року кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно матеріалів справи, а саме довідки про доходи № 58/16-10-36 від 19.05.2021 року, відповідно до якої середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 3036,71 грн.
Так, кількість робочих днів за період з 25.08.2020 по 01.03.2021 включно складає 193 дні. Отже, 193 робочих дні * 3036,71 = 586085,03 грн.
Аналізуючи викладене та беручи до уваги те, що нарахування заробітної плати здійснює саме Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві, суд вважає за необхідне стягнути з останнього на користь Позивача - ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 586085,03 грн.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Згідно п.2 ч.1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Таким чином, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в Державному бюро розслідувань на посаді рівнозначній посаді першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань у м.Миколаєві та в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць в сумі 65289,20 грн.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 І.П.Н. НОМЕР_1 ) до 1. Державного бюро розслідувань, вул. Симона Петлюри,15, м. Київ, 01032, ЄДРПОУ 41760289 та 2.Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві (вул. Погранична, 9,Миколаїв,54020 ЄДРПОУ 42341034) задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві.
3. Визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №522-ос від 17.08.2020 про внесення змін у наказ №514-ос від 13.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві.
4. Визнати протиправним та скасувати наказ Державного бюро розслідувань №536-ос від 25.08.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві.
5. Поновити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстровану за адресою: АДРЕСА_2 ) в Державному бюро розслідувань на посаді рівнозначній посаді першого заступника Директора - начальника слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань у м.Миколаєві.
6. Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Миколаєві (код ЄДРПОУ 42341034, місцезнаходження: 54020 м. Миколаїв, вулиця Погранична, будинок 9) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , зареєстровану за адресою: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.08.2020 по дату винесення судового рішення в сумі 586 085,03 (п'ятсот вісімдесят шість тисяч вісімдесят п'ять гривень 03 копійки).
7. Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах стягнення за один місяць в сумі 65289,20 (шістдесят п'ять тисяч двісті вісімдесят дев'ять гривень, 20 коп.) звернути до негайного виконання.
8. В іншій частині позовних вимог -відмовити.
9. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державного бюро розслідувань (вул. С. Петлюри, 15, м. Київ 32, 01032, ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 І.П.Н. НОМЕР_1 ) судові витрати в розмірі 840,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.М. Мельник
Рішення складено в повному обсязі
14.06.21