Постанова
іменем України
10 червня 2021 року
м. Київ
справа № 161/8024/19
провадження № 51-1427км20
Верховний Суд колегією суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 січня 2020 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 3 листопада 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019030010000757, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого 16 липня 2019 року вироком Ківерцівського районного суду Волинської області за ч. 2 ст.185 КК до покарання у виді арешту на строк 4 місяці,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені обставини
Вироком Луцького міського суду Волинської області від 28 січня 2020 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК, і призначено йому покарання: за ч. 2 ст. 185 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 4 ст. 70, ст. 72 КК за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань за вказаним вироком та попереднім вироком Ківерцівського районного суду Волинської області від 16 липня 2019 року, остаточно ОСОБА_7 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 1 місяць.
Вирішено питання щодо речових доказів.
За вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 2 березня 2019 року приблизно о 13:20, перебуваючи в приміщенні кв. АДРЕСА_2 , умисно, з корисливих мотивів, повторно, скориставшись вільним доступом, таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_8 на загальну суму 7650 грн, чим спричинив потерпілій матеріальну шкоду у вищевказаному розмірі.
19 квітня 2019 року близько 13:10 ОСОБА_7 , перебуваючи в приміщенні магазину «Акцент» за адресою: АДРЕСА_3 , повторно, з корисливих мотивів, відкрито викрав майно підприємця ОСОБА_9 на загальну суму 285,90 грн, чим спричинив потерпілому матеріальну шкоду у вищевказаному розмірі.
Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 3 листопада 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 залишено без змін, а апеляційну скаргу захисника - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник просить вирок у частині визнання винуватим ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 186 КК змінити та перекваліфікувати його дії на ч. 2 ст. 185 КК і призначити мінімальне покарання, передбачене санкцією статті, з урахуванням обставин, які пом'якшують покарання.
На обґрунтування своїх вимог зазначає, що судом неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, оскільки судом неповно з'ясовано обставини в провадженні та не здобуто достатньо доказів на підтвердження винуватості її підзахисного у вчиненні відкритого заволодіння чужим майном та прямого умислу на таке заволодіння, у зв'язку з чим його дії за ч. 2 ст. 186 КК неправильно кваліфіковано. Водночас вказує, що суд допустив порушення норм матеріального права, оскільки при призначенні покарання ОСОБА_7 не врахував обставини, які пом'якшують покарання. Суд апеляційної інстанції не надав належних відповідей на усі доводи апеляційної скарги, а тому ухвала суду є необґрунтованою.
Позиції учасників судового провадження
Захисник підтримала касаційну скаргу та просила її задовольнити, а прокурор заперечувала проти задоволення касаційної скарги.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 185 КК у касаційній скарзі не оспорюються, у зв'язку з чим судові рішення в цій частині колегією суддів не перевіряються.
Щодо доводів касаційної скарги захисника про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 186 КК, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
З касаційної скарги захисника вбачається, що вона, крім іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, визначення яких дано в статтях 409 та 410 КПК, просить доказам у справі дати іншу оцінку, ніж ту, яку дали суди першої й апеляційної інстанцій, тоді як перевірку цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.
Разом із тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК на підставі об'єктивного з'ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК.
Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, за викладених у вироку обставин суд першої інстанції обґрунтував: показаннями свідка ОСОБА_10 , продавця магазину "Акцент", про те, що 19 квітня 2019 року у магазин зайшли двоє хлопців і почали брати товар. Підійшовши до каси, попросили налити розливне вино. Вона повернулась до хлопців боком, щоб налити вино. Поки вона закривала пляшку, ОСОБА_7 взяв товар, за який не розплатився, та став виходити з магазину. Вона почала його кликати і намагалась зупинити, однак останній втік. Приміщення магазину є маленьким за розміром, вона дуже голосно звернулася до ОСОБА_7 , який її почув, однак ніяк не відреагував. Показання свідка підтверджуються даними, що містяться у протоколі огляду від 19 квітня 2019 року з доданими фототаблицею та диском відеозапису з відеокамер спостереження, який був досліджений місцевим судом, з якого видно, що ОСОБА_7 , перебуваючи в магазині «Акцент», який є невеликим приміщенням, під час викрадення з прилавку товару був помічений продавцем, яка стояла за прилавком і звернулась до нього, проте він забрав товар, не розрахувавшись за нього, зник з місця події з викраденим.
Крім цього, винуватість засудженого підтверджується дослідженими в судовому засіданні іншими письмовими доказами, яким судом першої інстанції надано належну оцінку.
Таким чином, у вироку суду відповідно до вимог ч. 3 ст. 374 КПК наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, досліджених та оцінених із дотриманням положень ст. 94 КПК. В основу обвинувального вироку покладені виключно ті докази, які не викликають сумнівів у своїй достовірності.
Разом з цим, відповідно до норм чинного законодавства, розрізняючи крадіжку і грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій.
Так, крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним. Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, а саме з показань свідка ОСОБА_10 та запису, який міститься на диску камер відеоспостереження магазину, приміщення магазину є невеликим, вказаний свідок знаходилася за прилавком, і обслуговуючи ОСОБА_7 , спостерігала за ним. Він був поблизу неї і вона помітила, як останній, не розплатившись за товар, взяв його з прилавку та став виходити з магазину, у зв'язку з чим вона почала кликати його. Наведені докази свідчать про те, що дії ОСОБА_7 були помічені свідком, яка намагалася його зупинити. З цих доказів вбачається, що винний чув звернення свідка та розумів (не міг не розуміти), що його злочинні дії помітили інші особи.
Таким чином, за встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин кримінального провадження ОСОБА_7 вчинив відкрите викрадення чужого майна (грабіж).
Позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 15 березня 2018 року (справа № 192/2621/16-к), на яку посилається захисник, то фактичні обставини у даному кримінальному провадженню є різними порівняно з встановленими обставинами у справі ОСОБА_7 . У вказаній постанові Верховний Суд дійшов такої позиції з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, які суттєво відрізняються від обставин у цій справі.
Отже, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції правильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 186 КК. Такі висновки суду ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах кримінального провадження.
Крім того, суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження, за апеляційною скаргою захисника на вирок місцевого суду, належним чином, відповідно до вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК, перевірив викладені у ній доводи, які аналогічні доводам касаційної скарги, визнав її безпідставною, мотивувавши належним чином своє рішення та зазначивши підстави, з яких апеляційну скаргу захисника визнано необґрунтованою.
При цьому апеляційний суд не надавав іншої, ніж суд першої інстанції, оцінки дослідженим письмовим доказам та показанням свідків, а лише оцінив ці докази кожен окремо та в сукупності і дійшов до обґрунтованого висновку, що доказів, які є належними та допустимими і обґрунтовано покладені місцевим судом в основу вироку, достатньо для визнання ОСОБА_7 винуватим у пред'явленому йому обвинуваченні та ці докази у своїй сукупності беззаперечно «поза розумним сумнівом» доводять його винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.186 КК.
З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується Верховний Суд.
Вирок місцевого суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів, а згідно з ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.
При обранні покарання ОСОБА_7 суд правильно та відповідно до вимог закону врахував тяжкість вчинених ним злочинів, які відносяться до категорії середньої тяжкості та тяжкого злочинів, дані про особу засудженого, про те, що він є особою молодого віку, у лікарів нарколога і психіатра на обліку не перебуває, неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності та вчинення ним нових злочинів через незначний проміжок часу після звільнення з місць позбавлення волі, посередню характеристику за місцем проживання, перебування на його утриманні малолітньої дитини, думки представника потерпілого, яка просила призначити ОСОБА_7 покарання на розсуд суду та потерпілої ОСОБА_8 , яка викладена у письмовій заяві про відсутність до засудженого будь-яких претензій.При цьому місцевий суд врахував щире каяття та повне відшкодування шкоди, як обставини, що пом'якшують покарання, та не встановив обставини, що його обтяжують.
Верховний Суд дійшов висновку, що призначене ОСОБА_7 місцевим судом покарання в мінімальній межі за ч. 2 ст.186 КК, та на підставі ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження вчинення нових злочинів та відповідає вимогам статей 50, 65 КК. Підстав вважати це покарання явно несправедливим через його суворість не вбачається.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 січня 2020 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 3 листопада 2020 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3