Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 462/1971/17
провадження № 61-5234св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року у складі судді Бориславського Ю. Л. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання частини квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що її мати ОСОБА_3 та батько ОСОБА_4 під час шлюбу сплатили із спільного сімейного бюджету 60 % пайових внесків за квартиру АДРЕСА_1 . Таким чином, ОСОБА_4 належало 3/10 частини цієї спірної квартири. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, після його смерті вона та її мати ОСОБА_5 фактично прийняли спадщину, оскільки проживали разом із спадкодавцем на час його смерті.
ОСОБА_2 спадщину після смерті ОСОБА_4 не прийняла.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати 6/10 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнати за нею право власності на 15/100 частин квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано 60/100 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 15/100 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суди постановили, що оскільки ОСОБА_1 постійно проживала у квартирі АДРЕСА_1 разом із своїми батьками, яким на праві спільної сумісної власності подружжя належало 60/100 частин цієї квартири, вона вважається такою, що прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 , якому на день смерті належало 30/100 частин цієї квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин вимоги статей 22, 24, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), статей 1216, 1218, 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», Закону України «Про власність», Закону України «Про кооперацію», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що 60 % пайового внеску було внесено за рахунок спільних сумісних коштів подружжя. Спірна квартира була особистою власністю ОСОБА_3 .
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Кіт Х. І., зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а відзив на касаційну скаргу суперечить вимогам матеріального та процесуального права і матеріалам справи.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року залишено без руху для усунення недоліків.
У квітні 2019 року заявник у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунула.
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року і витребувано із Залізничного районного суду м. Львова цивільну справу № 462/1971/17.
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з 27 червня 1969 року перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим 28 грудня 2009 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , виданим 22 лютого 2017 року Залізничним районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області.
З довідки Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 17 лютого 2017 року № 25 вбачається, що ОСОБА_4 із своєю сім'єю до складу якої входили: ОСОБА_3 (дружина); ОСОБА_1 (дочка); ОСОБА_7 (онука); ОСОБА_8 (онука); ОСОБА_2 (дочка), дійсно проживали та були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 дня своєї смерті.
Відповідно до довідки Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 21 лютого 2017 року ОСОБА_3 дійсно з 04 вересня 1969 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , дня своєї смерті, проживала та була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 . Також ОСОБА_3 15 травня 1986 року сплатила за квартиру АДРЕСА_1 4 118,00 карб.
Згідно з копією квитанції до прибуткового ордера № 69 від 22 лютого 1968 року ОСОБА_3 внесено 40 % пайового внеску за квартиру АДРЕСА_1 (до укладення шлюбу з ОСОБА_4 ).
Згідно з довідкою Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 07 березня 2017 року № 2/2332 квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 04 грудня 2006 року, виданого Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради на підставі розпорядження від 04 грудня 2006 року № 1971.
Із свідоцтва про право власності на квартиру від 04 грудня 2006 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 16 січня 2007 року вбачається, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 .
З довідки Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 14 лютого 2017 року № 23 вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_7 (дочка), ОСОБА_8 (дочка), ОСОБА_2 (сестра).
Згідно з актами Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 15 лютого 2010 року, від 20 квітня 2016 року, від 09 березня 2017 року, ОСОБА_2 з 1996 року в квартирі АДРЕСА_1 не проживає (а. с. 15, 17, 18).
Відповідно до довідки Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 10 березня 2017 року № 25 ОСОБА_1 дійсно постійно проживала зі своїм батьком ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , дня його смерті.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Статтею 22 КпШС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Вказані норми законодавства, що діяли на час виникнення спірних правовідносин, узгоджуються з нормами чинного законодавства України, зокрема статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15.
Відповідно до статті 146 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) поділ квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу між членом кооперативу і його дружиною допускається в разі розірвання шлюбу між ними, якщо пай є спільною власністю подружжя і якщо кожному з колишнього подружжя є можливість виділити ізольоване жиле приміщення в займаній ними квартирі. Поділ квартири провадиться за згодою між колишнім подружжям, а в разі відсутності згоди - за рішенням суду. Якщо поділити квартиру неможливо, один з колишнього подружжя, за яким визнано право на частину паєнагромадження, вправі вимагати від другого, який є членом житлово-будівельного кооперативу, виплати йому суми, що відповідає його частині паєнагромадження. Після одержання зазначеної компенсації він повинен звільнити займане приміщення, а в разі відмовлення - підлягає виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.
Статтею 16 Закону України «Про власність» передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.
Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі (стаття 17 Закону України «Про власність»).
У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» судам роз'яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям слід керуватися статтею 146 ЖК Української РСР, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 примірного статуту житлово-будівельного кооперативу і чинним законодавством про шлюб та сім'ю України (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України) враховуючи таке: пай, внесений подружжям в житлово-будівельний кооператив у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах. При цьому суд повинен враховувати суму боргу, яку один з подружжя зобов'язаний повернути кредитору; внесений одним з подружжя до вступу в шлюб пай є його особистим майном. Якщо паєнагромадження згодом збільшилися за рахунок коштів, одержаних одним з подружжя у дар або в порядку спадкування чи за рахунок дошлюбного майна, то ці кошти також є особистою власністю того з подружжя, який їх одержав. При поділі квартири на цю суму може бути збільшена його частка в паєнагромадженні; поділ квартири у будинку житлово-будівельного кооперативу може бути проведений, якщо кожному з колишнього подружжя можливо виділити ізольоване жиле приміщення. Поділ приміщень при цьому провадиться відповідно до виділених їм часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру; до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку в паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні.
Таким чином, при внесенні паю в житлово-будівельний кооператив за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім'ї члена кооперативу, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю членів сім'ї, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.
Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірна квартира знаходиться в будинку житлово-будівельного кооперативу, ОСОБА_3 була членом кооперативу і до укладення шлюбу з ОСОБА_4 сплатила 40 % паєнагромадження за цю квартиру, а 60 % внеску було здійснено вже подружжям ОСОБА_4 .
Отже, після сплати всієї суми паєнагромадження та набрання чинності Закону України «Про власність» подружжя Цепків набуло у спільну сумісну власність частину спірної квартири у розмірі 60 %. Решту ж 40 % квартири слід вважати особистим майном ОСОБА_3 , оскільки вказана частина загальної суми паєнагромадження була внесена нею до укладення шлюбу, за рахунок її особистих, а не спільних коштів подружжя.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно з статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач постійно проживала у квартирі АДРЕСА_1 разом із своїми батьками, яким на праві спільної сумісної власності подружжя належало 60/100 частин цієї квартири, тому вона вважається такою, що прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 , якому на день смерті належало 30/100 частин спірної квартири.
Відповідно до актів Житлово-будівельного кооперативу № 10 Львівської міської ради народних депутатів від 15 лютого 2010 року, від 20 квітня 2016 року, від 09 березня 2017 року ОСОБА_2 з 1996 року в квартирі АДРЕСА_1 не проживає (а. с. 15, 17, 18).
Отже, ОСОБА_2 не прийняла спадщину після смерті свого батька, оскільки в спірній квартирі на час його смерті не проживала.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку і дійшли обґрунтованого висновку про те, що 60/1000 частин квартири АДРЕСА_1 набута у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.
Оскільки позивач ОСОБА_1 постійно проживала у квартирі АДРЕСА_1 разом зі своїми батьками ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , вона вважається такою, що прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 , і тому суди правильно задовольнили її позовну вимогу про визнання за нею права власності на 15/1000 частин цієї квартири.
Разом з цим, виклавши у резолютивній частині висновок про визнання 60/1000 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд першої інстанції неправильно застосував положення статей 46, 47, 48 ЦПК України, оскільки не врахував, що висновок суду по суті позовних вимог не може стосуватися прав суб'єктів матеріальних відносин, які померли.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, допущені порушення норм матеріального і процесуального права не виправив.
Зважаючи на те, що у справі не вимагаються збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення у резолютивній частині позовної вимоги про визнання 60/1000 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Відповідно до частин першої - третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог про визнання 60/1000 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання 60/100 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання 60/100 частин квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовити.
В іншій частині рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 січня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк