Постанова
Іменем України
09 червня 2021 року
м. Київ
справа № 750/10129/18
провадження № 61-4971св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананка Костянтин Вікторович, Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Державний реєстратор) Ананки К. В., Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, зобов'язання вчинити певні дії, посилаючись на те, що 03 березня 2007 року між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), який змінив назву на ПАТ «Укрсоцбанк», було укладено кредитний договір № 935/6-051, за яким він отримав кредит в розмірі 21 000 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 12 березня 2007 року між ним та банком було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна йому на праві власності трикімнатна квартира АДРЕСА_1 . У липні 2018 року він дізнався, що вже не є власником предмета іпотеки, оскільки 07 грудня 2017 року Державним реєстратором Ананкою К. В. без його згоди було проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за банком як іпотекодержателем. Однак Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань за споживчими кредитами, наданими в іноземній валюті, та за умови що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя. Окрім іпотечної квартири, будь-якого нерухомого майна за ним не зареєстровано, спірне житло є його єдиним місцем проживання. Він не отримував від банку письмову вимогу про усунення порушення зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Крім того, рішення про державну реєстрацію переходу права власності було прийнято без перевірки наявності чи відсутності факту виконання сторонами відповідних умов договору іпотеки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати протиправним та скасувати рішення Державного реєстратора Ананки К. В. від 07 грудня 2017 року № 38591493 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк»; зобов'язати Державного реєстратора поновити запис про його право власності на вказану квартиру.
Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року у складі судді Литвиненко І. В. позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора від 07 грудня 2017 року № 38591493 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Укрсоцбанк». В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що підпунктом 4.5.3 пункту 4.5 іпотечного договору передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Однак під час відчуження спірної квартири договору про її добровільну передачу у власність ПАТ «Укрсоцбанк» укладено не було, а ОСОБА_1 як іпотекодавець не надавав своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. За таких обставин, враховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору державному реєстратору та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну квартиру, власником якої залишався позивач, не можна вважати законним. Разом з тим, вимога про зобов'язання державного реєстратора поновити запис про право власності ОСОБА_1 на квартиру не може бути задоволена, так як за положеннями статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» цей запис поновиться автоматично. Суд вважав необґрунтованими доводи відповідачів про те, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати статті 36, 37 Закону України «Про іпотеку», яка була чинною на час вчинення реєстраційних дій, оскільки для з'ясування дійсної домовленості між сторонами, які 12 березня 2007 року погодили в договорі іпотеки можливість звернення стягнення шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 вказаного Закону, яка на той час передбачала необхідність укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який між сторонами не укладався. Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, у березні 2019 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») подало апеляційну скаргу.
Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року замінено АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»).
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», задоволено. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 вказаного Закону. В цій справі сторони досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пункту 4.5 договору іпотеки, згідно з яким іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з таких способів: на підставі рішення суду; на підставі виконавчого напису нотаріуса; шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Враховуючи, що в договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом можливості набуття ним права власності на предмет іпотеки, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, то висновок суду першої інстанції про необхідність додаткового укладення між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя не відповідає вимогам законодавства. Доводи ОСОБА_1 про те, що він не отримував від банку письмову вимогу про усунення порушення зобов'язання та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, не заслуговують на увагу, оскільки таку вимогу позивач отримав 27 вересня 2017 року. Обґрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону № 1304-VII не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), та про відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії з реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Тлумачення положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього іпотекодержателем не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право іпотекодержателя виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного правочину.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року, а рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15 та постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Деснянського районного суду міста Чернігова.
09 червня 2020 року справа № 750/10129/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій у повній мірі не відповідають.
Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 03 березня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», який змінив назву на ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 935/6-051, за яким позичальник отримав кредит на поточні потреби в розмірі 21 000 доларів США з кінцевим терміном повернення до 25 лютого 2022 року
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 12 березня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є належна іпотекодавцю трикімнатна квартира АДРЕСА_1 .
Цього ж дня, 12 березня 2007 року, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Скрипка О. О. вніс відповідні записи про іпотеку та обтяження у вигляді заборони на нерухоме майно до Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Передана позивачем в іпотеку квартира використовується ним як місце постійного проживання.
За змістом підпункту 2.4.4 пункту 2.4, пунктів 4.1, 4.2 іпотечного договору у разі невиконання іпотекодавцем хоча б одного із своїх обов'язків, встановлених у підпунктах 2.1.1-2.1.11 цього договору, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання позичальником основного зобов'язання, а у разі його невиконання - задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).
08 вересня 2017 року ПАТ «Укрсоцбанк» надіслало позивачу вимогу про усунення порушень основного зобов'язання та попередило, що у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку банк як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на майно в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Вказану вимогу ОСОБА_1 отримав 27 вересня 2017 року, про що свідчить опис вкладення у цінний лист та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, за ідентифікатором поштового відділення 1400036508452.
04 грудня 2017 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Державного реєстратора із заявою, в якій просило провести державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 . До заяви банк додав: квитанцію про сплату адміністративного збору; договір іпотеки від 12 березня 2007 року, копію вимоги від 08 вересня 2017 року, рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, опис вкладення у цінний лист, надісланий на ім'я ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_1 .
За результатами розгляду вказаної заяви, 07 грудня 2017 року Державним реєстратором Ананкою К. В., в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, було прийнято рішення про державну реєстрацію за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору від 12 березня 2007 року, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору від 12 березня 2007 року, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
З аналізу змісту вищенаведених статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку»у їх поєднанні вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції Закону України № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI), який набрав чинності 14 січня 2009 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції Закону України № 800-VI іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Нова редакція статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ «Перехідні положення» Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.
Аналіз наведених норм, як і Закону № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що із прийняттям названого закону законодавець обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.
Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.
Таким чином, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, наведеним у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 705/4381/19 (провадження № 61-17883св20).
У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пункті 4.5 іпотечного договору від 12 березня 2007 року, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.3).
Частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію права власності, державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію права власності), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18) міститься правовий висновок про те, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.
Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
У частині другій статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено у новій редакції.
Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Отже, в розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.
За змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі № 1952-IV.
Вказані правові висновки наведені в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц.
Оскільки з 16 січня 2020 року матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, то наразі ефективним способом захисту порушених прав є саме скасування рішення суб'єкта державної реєстрації щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Враховуючи, що в іпотечному договорі міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема шляхом можливості набуття ним права власності на предмет іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, апеляційний суд правильно виходив з того, що висновок суду першої інстанції про необхідність додатково укладати між сторонами іпотечного договору угоду про задоволення вимог іпотекодержателя не відповідає вищенаведеним приписам статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку».
Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, безпідставно не врахував правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), згідно з яким відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, свідчить, що дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за іпотекодержателем права власності на спірну квартиру, власником якої залишалася позивач, є незаконними, не заслуговують на увагу, так як в цій постанові та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі № 199/1276/17 суди встановили, що в договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, тоді як у справі, яка переглядається, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, наведеному в постанові від 24 березня 2021 року у справі № 299/3230/19 (провадження № 61-19107св20), в якій укладений між іпотекодавцем та ПАТ «Укрсоцбанк» договір іпотеки містив аналогічні з іпотечним договором, укладеним між сторонами в цій справі, умови (пункти) щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки.
Разом з тим, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог, крім обставин відсутності укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, без якого, на думку позивача, державний реєстратор не мав права реєструвати за банком право власності на предмет іпотеки, посилався й на те, що спірна квартира, яка використовується ним як місце постійного проживання, не могла бути перереєстрована на відповідача в силу дії заборони, встановленої Законом № 1304-VII.
Суд першої інстанції не дав будь-якої правової оцінки зазначеній підставі позову, а апеляційний суд, обґрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону № 1304-VII не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), з посиланням на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, вказав, що: встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника); тлумачення положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього іпотекодержателем не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право іпотекодержателя виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного правочину.
Однак Верховний Суд не може погодитися з наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18), на яку послався заявник на обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, Верховний Суд зазначив, що посилаючись на непоширення дії Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії з реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини, наведені у вказаній постанові, та у цій справі не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проаналізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону № 1304-VII є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом № 1304-VII встановлено заборону органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, лише щодо вжиття заходів примусового виконання рішень, що допускає набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у порядку статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», є помилковим. Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом рішення про проведення державної реєстрації права власності на квартиру за іпотекодержателем за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом № 1304-VII.
Висновки про те, що Закон № 1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), в якій зазначено, що Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що квартира, яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у приватного нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за банком.
В постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від вищезазначеного висновку, який міститься в постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а саме щодо необхідності застосування положень Закону № 1304-VII у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку за наявності умов, передбачених підпунктом 1 пункту 1 цього Закону.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) відступила від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), на яку також посилався в оскаржуваному судовому рішенні апеляційний суд, стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем.
Отже, з урахуванням наведених ОСОБА_1 підстав позову та встановлених обставин справи, пред'явлена ним вимога до ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем підлягає задоволенню, оскільки передана в іпотеку квартира АДРЕСА_1 , яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за ПАТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.
З огляду на викладене визначені судом першої інстанції правові підстави для задоволення позову, а апеляційного суду - для відмови в позові ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора у зв'язку з непоширенням дії Закону № 1304-VII на спірні правовідносини, є помилковими, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції в означеній частині необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а оскаржувану постанову апеляційного суду - скасувати.
Крім того, рішення місцевого суду в частині задоволення позовних вимог, пред'явлених ОСОБА_1 до Державного реєстратора Ананки К. В., і постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови в позові до цього відповідача з наведених в ній підстав підлягають скасуванню з огляду на таке.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Відтак належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Тобто пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) зробила висновок, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивач визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.
У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у ОСОБА_1 виник саме з ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій банку щодо реєстрації за ним такого права, а Державний реєстратор є неналежним відповідачем. Однак суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до державного реєстратора необхідно відмовити у зв'язку з їх пред'явленням до неналежного відповідача.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19), Верховний Суд дійшов висновку про необхідність вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно скасувати повністю, а рішення суду першої інстанції - в частині задоволення позову до Державного реєстратора, а в решті (в частині наведених місцевим судом правових підстав для задоволення позову, пред'явленого до ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора) - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 2 819,20 грн, які підлягають стягненню з АТ «Альфа-Банк» як правонаступника ПАТ «Укрсоцбанк» на його користь.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананки Костянтина Вікторовича про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову з підстав, наведених в цій постанові.
Постанову Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2020 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію скасувати, а рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року в цій частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 лютого 2019 року в цій частині залишити в силі.
Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 2 819 (дві тисячі вісімсот дев'ятнадцять) грн 20 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук