Справа №942/143/21
Пров.№2-о/409/101/21
31 травня 2021 року смт Білокуракине
Білокуракинський районний суд Луганської області у складі:
головуючого судді: О.Ю.Максименко
за участю секретаря судових засідань: В.М.Супрун
за участю заявниці: ОСОБА_1
за участю представника заявниці: ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт Білокуракине цивільну справу за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, -
Заявниця звернулася до Білокуракинського районного суду Луганської області з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту вимушеного переселення. В обґрунтування своїх вимог заявниця зазначила, що вона була зареєстрована та фактично проживала до червня 2014 року в м. Луганську. Після початку воєнний дій в Луганській області в жовтні 2014 року вона переселилися з постійного місця проживання в до смт Новопсков Луганської області. На даний час заявниця проживає як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_1 . У зв'язку з цим, заявниця просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме: що її вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Встановлення вказаного юридичного факту для заявників є необхідним для визначення свого статусу, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту).
Заявниця в судовому засіданні надала пояснення, аналогічні викладеним в заяві, просила її вимоги задовольнити в повному обсязі.
Представник заявниці в судовому засіданні вимоги свого довірителя підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.
Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України - у судове засідання не з'явився, про день, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки до суду не повідомив, заяв до суду не надходило.
Представник заінтересованої особи - Посольства Російської Федерації в Україні - у судове засідання не з'явився, про день, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки до суду не повідомив, заяв до суду не надходило.
Суд, вислухавши пояснення заявниці та представника заявниці, вивчивши матеріали справи, дослідивши докази кожний окремо та в їх сукупності, вважає, що позов підлягає задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.
Судом встановлено, що заявник - ОСОБА_3 є громадянкою України, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Макартетине Новопсковського району Луганської області, та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією паспорта громадянина № НОМЕР_1 орган видачі - 4452 дата видачі - 29.09.2017, та довідкою № 928-1720 від 17.10.2017 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с.7, 9).
Судом також встановлено, що ОСОБА_3 має статус внутрішньо переміщеної осіб, що підтверджується наявною в матеріалах цивільної справи довідкою №928-1720 від 17.10.2017, виданою Управлінням соціального захисту населення Новопсковської РДА Луганської області, згідно з якою заявниця взято на облік як внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованої території м.Луганська, та поставлено на облік у Новопсковському районі Луганської області за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9).
З 2014 року заявниця та її родина проживали за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.12, 15, 16).
ОСОБА_3 з 23.07.2018 перебуває на квартирному обліку в Новопсковській селищній раді у зв'язку з відсутністю особистого житла (а.с. 17-19).
Згідно договору дарування квартири, посвідченого 21.10.2006 приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу Олійником О.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 5029, ОСОБА_3 належить на праві власності квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 25-28).
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу шостого преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.
У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, справа № 1-1/2002, (щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).
Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).
У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Отже, положення закону свідчать про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі, можуть бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи підтверджує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 01.10.2014 р. затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Враховуючи викладене, судом встановлено, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», що підтверджує факт того, що вимушене переселення заявників в жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Суд також враховує, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, однак правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, суд вважає таким, що не порушено, з огляду на наступне.
По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
Суд доходить висновку, що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, а встановлення даного факту можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
Суд, у даному випадку, не може відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки такі дії суду можуть бути позбавленням заявників права на встановлення причини її внутрішнього переселення. Оскільки судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, так як саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, а право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права - покладання відповідальності на Російську Федерацію за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території викладені в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 428/13977/16-ц, від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц, які згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, що застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, який містить відповідну норму права.
Надані заявниками на підтвердження вимог письмові докази, які містяться у матеріалах справи, суд вважає такими, що підтверджують загальновідомий факт збройної агресії з боку Російської Федерації щодо України.
Таким чином, вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, підлягають задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись Постановою Кабінету Міністрів України № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 01.10.2014 року, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Законом України «Про міжнародне приватне право», ст. 2, 12, 13, 76-82, 258, 259, 263-265, 294, 315-319, 354 ЦПК України, ст.ст. 55, 124 Конституції України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, суд, -
Заяву ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.
Встановити факт вимушеного переселення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , з червня 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Рішення може бути оскаржене до Луганського апеляційного суду через Білокуракинський районний суд Луганської області на підставі п.15.5 ч.1 Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Заявник: ОСОБА_3 , паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , орган видачі - 4452 дата видачі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_1 .
Представник заявника: ОСОБА_4 , свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю ЛГ № 000289 від 04.10.2019, адреса: АДРЕСА_4 .
Заінтересована особа: Міністерство соціальної політики України, код ЄДРПОУ 37567866, місцезнаходження: вул. Еспланадна, 8/10 м. Київ.
Заінтересована особа: Російська Федерація, місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27.
Суддя Білокуракинського
районного суду Луганської області О.Ю. Максименко
Повне судове рішення складено 09.06.2021.