10 червня 2021 рокуЛьвівСправа № 140/16983/20 пров. № А/857/5334/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Затолочного В.С., Качмара В.Я.
з участю секретаря судового засідання Квітковської Ю.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року (суддя першої інстанції Ковальчук В.Д., м. Луцьк)
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27.04.2020 №0018497-5133-0311.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач отримала у дарунок від дідуся гараж, на який нараховано їй відповідно до оскаржуваного податкового повідомлення-рішення грошове зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в сумі 876,33 грн. Вважає оскаржуване податкове повідомлення-рішення протиправним, оскільки наведений дарунок оподатковується за нульовою ставкою, так як вона є членом сім'ї дарувальника другого ступеня споріднення.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року позовні вимоги було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Волинській області від 27 квітня 2020 року №0018497-5133-0311 в частині нарахування ОСОБА_1 податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачується фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в сумі 438,27 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області на користь позивача судові витрати в сумі 720,48 грн.
Із таким судовим рішенням не погодився відповідач та подав апеляційну скаргу. Вважає його постановленим з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати рішення і постановити нове - про відмову в задоволенні позову. Обґрунтовуючи незгоду, вказав, що оскільки позивачці належить на праві приватної власності нежитлове приміщення, а саме гараж загальною площею 21 кв. м, у відповідності до вимог Податкового кодексу України вона зобов'язана сплачувати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. З урахуванням ставки, визначеної органом місцевого самоврядування на території м. Луцька розмір такого податку у 2019 році становить 1% від мінімальної заробітної плати за кожен квадратний метр площі нерухомого майна. Також апелянт зауважив, що не обґрунтовано у поданих документах заявлену фахівцем у галузі права вартість послуг, не надано належних доказів оплати адвокатом гонорару, ведення ним книги доходів і витрат.
У судовому засіданні представник апелянта Кучер Д.А. підтримав вимоги апеляційної скарги та надав пояснення, аналогічні викладеним в ній.
Позивач у судове засідання не заявилася, хоча була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового розгляду.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Матеріалами справи підтверджено, що 6 січня 2017 року укладено договір дарування гаража, відповідно до якого ОСОБА_2 (дарувальник) передає безоплатно у власність ОСОБА_3 (обдаровувана) майно, а саме цегляний гараж загальною площею 21 кв. м, який знаходиться у гаражному кооперативі « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 29.12.2020 №239256725 позивачу належить на праві приватної власності об'єкт нерухомого майна, а саме: нежитлове приміщення, цегляний гараж, загальною площею 21 кв. м, гаражний кооператив «Автомобіліст-5», про що здійснено запис про право власності №18575129, внесений приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Базалицькою О.Р. на підставі договору дарування №113 від 16.01.2017.
На підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ГУ ДПС у Волинській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 27.04.2020 №0018497-5133-0311, яким позивачу визначено за 2019 рік суму грошового зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачується фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 876,33 грн.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову протиправність вказаного податкового повідомлення-рішення з таких мотивів.
Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII, набрав чинності з 01 січня 2015 року, (далі - Закон №71-VIII) запроваджено податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Пунктом 12.3 статті 12 Податкового кодексу України (далі - ПК України) передбачено, що сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
Відповідно до пп. 265.1.1 п. 265.1 ст. 265 ПК України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Підпунктом 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України передбачено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Згідно з пп. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 ПК України об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Відповідно до пп. «г» пп. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки.
Згідно з пп. 266.3.1 п. 266.3 ст. 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
Відповідно до пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України база оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів - платника податків, зокрема документів на право власності.
Ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування (пп.266.5.1. п.266.5 ст.266 ПК України).
Відповідно до рішення Луцької міської ради від 27.06.2018 №43/3 та додатку №1 до нього з 01.01.2019 органом місцевого самоврядування встановлено на території м. Луцька ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з якого слідує, що ставка податку за 1 квадратний метр нерухомого майна, а саме гаражів наземних та підземних для юридичних осіб становить 1 відсоток, а для фізичних осіб 0,5 відсотку розміру мінімальної заробітної плати.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23.11.2018 № 2629-VIII встановлено у 2019 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня 4 173 грн.
Таким чином, нарахування з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки щодо об'єктів нежитлової нерухомості, а саме гаражів наземних та підземних для фізичних осіб на території м. Луцька за 2019 рік становить 0,5 відсотку розміру мінімальної заробітної плати, що складає 20,86 грн. за 1 кв. м. (4173 грн. х 0,5% = 20,86 грн.).
Оскільки позивачці належить на праві приватної власності об'єкт нерухомого майна, а саме: нежитлове приміщення, цегляний гараж, загальною площею 21 кв. м у гаражному кооперативі « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що визнано сторонами, тому позивач зобов'язана сплатити за 2019 рік податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у сумі 438,06 грн. (20,86 грн. х 21 кв. м. = 438,06 грн.).
При цьому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач невірно розрахував такий податок для позивача, вважаючи, що ставка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а саме щодо гаражів на території м. Луцька становить 1 відсоток розміру мінімальної заробітної плати за 1 квадратний метр нерухомого майна, оскільки така ставка податку становить 0,5 відсотку розміру мінімальної заробітної плат для фізичних осіб.
Отже, нарахування позивачу податкового зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на суму 438,27 грн. (876,33 грн. 438,06 грн. = 438,27 грн.) є протиправним, а тому суд першої інстанції правильно задовольнив позов частково й визнав протиправним та скасував податкове повідомлення-рішення від 27.04.2020 №0018497-5133-0311 в частині нарахування податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачується фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в сумі 438,27 грн.
Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Як визначено частинами 1, 3, 4 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Оскільки позов задоволено частково, суд першої інстанції правильно стягнув з відповідача судовий збір в сумі 420,48 грн., що був сплачений відповідно до квитанції №12 від 14.12.2020.
Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно із частинами третьою-п'ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно договору про надання правової допомоги №187 від 11 грудня 2020 року, акта виконаних робіт від 14 грудня 2020 року, детального опису виконаних робіт адвоката у справі №140/16983/20, квитанції до прибуткового касового ордеру №1 від 11.12.2020, адвокатом Тертичним Ю.В. було надано послуги позивачці на суму 2000,00 грн.
З акта виконаних робіт від 14 грудня 2020 року слідує, що вартість послуг на суму 2000 грн включають: вивчення матеріалів та законодавства ( 2 год.) 500 грн; збирання доказів (2 год.) 500 грн; підготовка та подання позовної заяви 1000 грн
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Атрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.11.2019 у справі №826/7375/18.
Визначаючи розмір витрат, що підлягає відшкодуванню, суд першої інстанції правильно врахував характер спірних правовідносин, а також незначну складність даної справи. Крім того, взяв до уваги розмір задоволених позовних вимог.
Отже, присуджена до стягнення на користь позивачки сума витрат на правничу допомогу 300 гривень, виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України, є справедливою.
З огляду на викладене, суд першої інстанції вжив заходів до всебічного і повного дослідження обставин справи і прийняв законне і обґрунтоване рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що судом першої інстанції дотримано норми процесуального та матеріального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Враховуючи, що апеляційний суд залишає в силі рішення суду першої інстанції, то в силу вимог частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Волинській області залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. О. Большакова
судді В. С. Затолочний
В. Я. Качмар
Повне судове рішення складено 14.06.2021.