Справа № 640/6462/19 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.
11 червня 2021 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Ганечко О.М., Єгорової Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 листопада 2020 року,
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, в якому просила:
- визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації у встановленні ОСОБА_1 статусу «член сім'ї загиблого» і видачі посвідчення «члена сім'ї загиблого»;
- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відповідача встановити ОСОБА_1 статус «член сім'ї загиблого» і видати посвідчення «члена сім'ї загиблого».
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Апелянт мотивує свої вимоги тим, що положеннями пункту 2 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» чинність цього Закону поширюється, зокрема, на дружин (чоловіків) померлих осіб з інвалідністю внаслідок війни, учасників бойових дій, партизанів, підпільників і учасників війни, нагороджених орденами і медалями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну військову службу, визнаних за життя особами з інвалідністю, чинність цієї статті поширюється незалежно від часу смерті особи з інвалідністю.
Відтак, оскільки ОСОБА_1 є вдовою учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - ОСОБА_2 , який мав статус інваліда ІІ групи, то вона наділена правом на встановлення їй статусу «член сім'ї загиблого» і видачі посвідчення «члена сім'ї загиблого», що не враховано судом першої інстанції.
Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 10 вересня 1999 року між ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_2 укладено шлюб.
Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 22 грудня 2015 року, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства надзвичайних ситуацій України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що привели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, від 04 березня 2016 року №7090 встановлено, що захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
21 березня 2019 року позивач звернулася до відповідача із заявою, у якій просила встановити їй статус "член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни" і видати відповідне посвідчення.
Листом Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 березня 2019 року №35-546 відмовлено позивачу у встановленні їй статусу «член сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни» та у видачі відповідного посвідчення. Відмова мотивована тим, що захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, отже не відповідає нормам, визначеним пунктом 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (надалі по тексту - Закон України №3551-XII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Позивач не погоджуючись із зазначеною відмовою відповідача, звернулася з даним позовом до адміністративного суду.
Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив зокрема з того, що ОСОБА_2 23 травня 2014 року було видано посвідчення, згідно з яким він мав інвалідність ІІ групи, яка настала у зв'язку участю у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Водночас, чоловіку позивачки не було видано посвідчення інваліда війни відповідного зразка згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302 "Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни", а отже, документально не підтверджено статус ОСОБА_2 як особи з інвалідністю внаслідок війни.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ (далі - Закон № 3551-ХІІ) визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Відповідно до ст. 4 Закону № 3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Згідно частини першої ст. 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
Пунктами 1 та 9 частини другої ст. 7 Закону № 3551-XII передбачено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Таким чином, обов'язковими умовами, за якими особу можна віднести до інвалідів війни, є наявність інвалідності, доказів залучення такої особи до військовослужбовців або до складу формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
З матеріалів справи вбачається, що чоловік позивачки - ОСОБА_2 мав посвідчення інваліда другої групи та мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Згідно довідки до акта огляду МСЕК серії КА-2 №007098 від 07.04.2009 ОСОБА_2 встановлено другу групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків наслідків аварії на ЧАЕС.
Експертним висновком Центральної міжвідомчої експертної комісії Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства надзвичайних ситуацій України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що привели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, від 04 березня 2016 року №7090 встановлено, що захворювання, що призвело до смерті ОСОБА_2 , пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Отже, колегія суддів зазначає, що матеріали справи містять докази, які відповідають вимогам ст.ст. 73 -76 КАС України, та підтверджують належність чоловіка позивачки до осіб, які мали пільги ветеранів війни.
Поряд з наведеним, положеннями пункту 1 статті 10 Закону № 3551-XII передбачено, що чинність цього Закону поширюється на: сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
Виходячи з встановлених обставин справи, ОСОБА_2 був ветераном війни в розумінні ст. 4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позаяк за життя став інвалідом внаслідок захворювання пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
У відповідності до пункту 2 статті 10 Закону № 3551-XII чинність цього Закону поширюється на дружин (чоловіків) померлих осіб з інвалідністю внаслідок Другої світової війни, а також дружин (чоловіків) померлих учасників війни і бойових дій, партизанів і підпільників, визнаних за життя особами з інвалідністю від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге. На дружин (чоловіків) померлих осіб з інвалідністю внаслідок війни, учасників бойових дій, партизанів, підпільників і учасників війни, нагороджених орденами і медалями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну військову службу, визнаних за життя особами з інвалідністю, чинність цієї статті поширюється незалежно від часу смерті особи з інвалідністю.
Відповідно до пункту 4 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (стаття 10 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім'ї загиблого».
Згідно з пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 20-РП/04 ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. Розділ 11 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Це колишні військовослужбовці, які безпосередньо як у воєнний, так і в мирний час, виконували інші обов'язки військової служби та тилового забезпечення, пов'язані з необхідністю захисту Батьківщини, у тому числі з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій.
Отже, зі змісту вищезазначеної норми слідує, що чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» поширюється також і на членів сім'ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби.
При цьому, у розумінні абзаців 4, 7 пункту 1 статті 10 наведеного Закону до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать, зокрема, один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні.
Враховуючи викладене, а також те, що позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_2 , який був учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 мав право на пільги ветеранів війни, то колегія суддів приходить до висновку, що позивач у відповідності до вимог статті 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС» має право на встановлення статусу та отримання посвідчення «члена сім'ї загиблого», тому відповідач неправомірно відмовив у задоволенні заяви про видачу такого посвідчення.
Згідно з п. 2 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.05.1994 року № 302 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни (далі - Положення №302) посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.
В абз. 2 п. 7 Положення №302 закріплено, що "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
В контексті наведеного, судовою колегією враховується, що відповідно до п. п. 2, 4, 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За правилами ч. ч. 3-4 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Зі змісту наведених норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Згідно позиції Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 року у справа № 461/2579/17, від 20.03.2018 року у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Натомість, у цій справі відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 208/8402/14-а та від 29.03.2018 року справі №816/303/16.
Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
При цьому судовою колегією враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.
З урахуванням викладеного судова колегія вважає що належним способом захисту, необхідним для ефективного захисту порушеного в межах спірних правовідносин права позивача, є зобов'язання Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відповідача встановити ОСОБА_1 статус «член сім'ї загиблого» і видати посвідчення «члена сім'ї загиблого».
Викладене у сукупності свідчить про наявність правових підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та позовних вимог ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації.
Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Оцінюючи наявність підстав для розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивачем сплачено судовий збір за подання адміністративного позову у розмірі 768,40 грн. згідно квитанції №88742 від 10.04.2019.
Враховуючи те, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, то на користь ОСОБА_1 слід стягнути судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 768,40 грн.
Керуючись ст.ст. 139, 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.11.2020 у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2020 року - скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації у встановленні ОСОБА_1 статусу «член сім'ї загиблого» і видачі посвідчення «члена сім'ї загиблого».
Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відповідача встановити ОСОБА_1 статус «член сім'ї загиблого» і видати посвідчення «члена сім'ї загиблого».
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації (02232, м. Київ, вул. Закревського, 87-Д, код ЄДРПОУ 37501611) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 (сімсот шістдесят вісім) грн.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Кузьменко
Судді: Н.М. Єгорова
О.М. Ганечко