14 червня 2021 р. Справа № 440/185/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Русанової В.Б.,
Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021, (головуючий суддя І інстанції: І.С. Шевяков) по справі № 440/185/21
за позовом ОСОБА_1
до 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльность 3 Територіального Одеського вузла урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України щодо невиплати йому як учаснику бойових дій грошової компенсації за додаткову щорічну відпустку строком 14 календарних днів за період з 2015 року по 2020 рік включно;
- зобов'язати 3 Територіальний Одеський вузол урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити позивачу як учаснику бойових дій грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за період служби з 2015 року по 2020 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31 грудня 2020 року.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021 року позов задоволено.
3 Територіальний Одеський вузол урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (далі - відповідач), не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
В обґрунтування вимог посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправомірного висновку, неповне з'ясування обставин справи, а саме неврахування судом, що додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій, не належить до категорії щорічних, а отже на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток, які визначені статтями 10-12 Закону України “Про відпустки”. Така відпустка не переноситься на наступний рік у випадку її невикористання та не замінюється грошовою компенсацією. Також вказує, що виплата компенсації військовослужбовців за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій здійснюється у межах фінансових ресурсів, проте видатки для здійснення таких виплат у державному бюджеті на 2015-2020 роки не передбачалися.
Крім того, зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги Інструкцію № 151, якою регулюється порядок нарахування та виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат військовослужбовцям Держспецзв'язку. Вказує, що Інструкція не містить виду відпустки як учаснику бойових дій, грошову компенсацію за невикористання якої просить виплатити позивач.
ОСОБА_1 не подав відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 1 ст. 308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 проходив військову службу у 3 Територіальному Одеському вузлі урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, з 2014 року є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 04.12.2014 (а.с. 6).
09.12.2020 наказом начальника 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України № 68-ОС позивача було звільнено з військової служби за підпунктом “а” (у зв'язку з закінченням строку контракту) пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, виключено зі списків особового складу та з усіх видів забезпечення з 31.12.2020 (а.с. 2).
В подальшому позивач звернувся до відповідача з рапортом про нарахування та виплату грошової компенсації за дні невикористаної відпустки за 2015 -2020 роки.
29.12.2020 відповідач листом повідомив позивача, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до виду щорічних відпусток та до соціальних. Отже, у разі невикористання зазначеної додаткової відпустки її не можна перенести на наступний календарний рік. Чинним законодавством не передбачено також і можливості заміни цієї відпустки грошовою компенсацією. Тому правових підстав для виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2020 рік немає (а.с. 3).
Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не здійснено позивачу нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2015 року по 2020 рік.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР “Про відпустки” (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно із п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Згідно з п. 8 ст. 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до п. 17 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з п. 18 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до п. 19 ст. 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII “Про оборону України” (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в ст. 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до п. 19 ст. 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені п.п. 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п. 12 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, п. 8 ст. 10-1 Закону “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, ст. 16-2 Закону України “Про відпустки”.
Зазначена правова позиція узгоджується із правовим висновком Верховного Суду викладеного у рішенні від 16 травня 2019 року, прийнятого у зразковій справі № 620/4218/18, яке набрало законної сили 21 серпня 2019 року після перегляду Великою Палатою Верховного Суду.
Крім того, Указом Президента України від 31 липня 2015 року № 463/2015 затверджено Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцями Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
За п.116 Положення, учасники бойових дій мають право на використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також на одержання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення тривалістю 14 календарних днів на рік.
Отже, додаткова відпустка із збереженням заробітної плати як учаснику бойових дій надається щорічно.
Відповідно до пункту 5 глави 3 розділу ІV Інструкції про грошове забезпечення та компенсаційні виплати військовослужбовцям Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, затвердженої наказом Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України № 151 від 13 березня 2018 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018 року за № 404/31856 (далі - Інструкція № 151), у рік звільнення військовослужбовців з військової служби у разі невикористання ними щорічних (основної та додаткової) відпусток, на які вони мають право на день звільнення, та додаткових відпусток військовослужбовцям, які мають дітей, їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні цих відпусток.
У разі звільнення військовослужбовців з військової служби до закінчення календарного року, за який вони вже використали щорічні основну та додаткову відпустки, крім осіб, які звільняються з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, проводиться відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовців.
Кількість невикористаних днів відпустки, за які проводиться грошова компенсація, а також кількість днів, за які необхідно здійснити відрахування, зазначається у наказі про виключення військовослужбовця зі списків особового складу Держспецзв'язку.
Грошова компенсація та відрахування проводяться виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, встановленого на день виключення військовослужбовця зі списків особового складу Держспецзв'язку, з урахуванням вимог пункту 8 глави 10 розділу ІІІ цієї Інструкції. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру місячного грошового забезпечення на кількість календарних днів у місяці виключення зі списків.
Колегія суддів зазначає, що в наведених нормах, не зазначено за конкретно який вид відпустки виплачується грошова компенсація.
Разом з тим, системний аналіз наведених норм свідчить, що право працюючої особи на відпочинок у формі щорічної оплачуваної відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Законодавством не виключаються випадки, коли відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення особи права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням особи, він може використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Тобто, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особа має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), не використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Колегія суддів зазначає, що вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення позивача, як учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки (основної та додаткової), у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-ХІІ.
Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 620/3320/18.
Колегія суддів зауважує, що норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” з 2015 року по 2020 рік.
Доводи скаржника, що додаткова відпустка, що надається учасникам бойових дій, не належить до категорії щорічних, а отже не замінюється грошовою компенсацією спростовується вищенаведеним обґрунтуванням.
Доводи апелянта про те, що видатки для здійснення компенсації витрат на оплату додаткової відпустки учасникам бойових дій у державному бюджеті на 2015-2020 роки не передбачалися колегія суддів відхиляє, оскільки обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
При цьому, колегія суддів зазначає, що виплата такої компенсації при звільненні є обов'язком відповідача, а тому доводи апелянта про відсутність обставин, які завадили позивачеві у період проходження служби з 2015 по 2020 роки скористатися додатковими відпустками як учаснику бойових дій, не приймаються до уваги, оскільки таке право набуто позивачем під час проходження військової служби та не обмежене в часі.
Між тим, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про необґрунтованість посилання судом першої інстанції при винесенні рішення на неіснуючу в матеріалах справи довідку військової частини 3057 №288 від 21.09.20р., проте зазначає, що вказані обставини не призвели до неправильного висновку при вирішенні даного спору.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду. Відповідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу 3 Територіального Одеського вузлу урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 12.03.2021 по справі № 440/185/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.Б. Русанова
Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій