ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 червня 2021 року м. Київ № 640/10092/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби
України у м. Києві та Київській області
про визнання протиправними та скасування рішень, зобов?язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі також - позивач, заявник, шукач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач 1, ДМС України) та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також - відповідач 2, ЦМУ ДМС), в якому просив суд: 1) визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №55 від 05.02.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України №61-20 від 14.04.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 3) зобов?язати Державну міграційну службу України, в особі територіального підрозділу - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що позивач, маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою довготривалого збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, залишив країну свого походження (Афганістан) та у пошуках захисту прибув до України. Позивач звернувся із обґрунтованою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області. Проте у відповідь позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби ум. Києві та Київській області за №39 від 05.02.2020 про відмову особі в оформленні заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням відповідача 2 позивач в адміністративному порядку подав скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову особі в оформленні заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Своїм рішенням від 14.04.2020 №61-20 Державної міграційної служби України відхилила скаргу, про що позивачу стало відомо з тексту повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за №135 від 23.04.2020. Вказані рішення відповідачів позивач вважає необгрунтованими, оскільки суб'єкти владних повноважень дослідили інформацію по країні-походження позивача лише формально, не виконавши при цьому настанов Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі №640/10092/20 та цю справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від представника ДМС України через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, разом з копією матеріалів особової справи позивача. Свої заперечення відповідач 1 мотивує тим, що під час вирішення питання щодо наявності підстав для оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за заявою ОСОБА_1 територіальним органом ДМС України були виконані всі необхідні процедурні дії, з дотриманням вимог чинного законодавства. За результатами попереднього розгляду заяви позивача ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області сформувало вірний висновок про неправдоподібність тверджень позивача в частині наявності погроз з боку викрадачів сестри та про відсутність обгрунтованих побоювань щодо загроз життю через загальну нестабільну ситуацію в Афганістані та небезпеку для його життя у контексті історії позивача.
Окрім того, у прохальній частині відзиву представником відповідача 1 заявлено клопотання про розгляд справи за участю представника ДМС України, з приводу чого суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Таким чином, з огляду на викладені положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд за результатами розгляду клопотання однієї із сторін може ухвалити про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за наявності відповідних обставин.
У силу ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України).
Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та наведених законодавчих положень, судом при відкритті провадження зроблено висновок про можливість розгляду адміністративної справи №640/10092/20 за правилами спрощеного позовного провадження.
При цьому, у розглядуваному клопотанні представником відповідача не наведено жодної обставини, яка б перешкоджала розгляду даної справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку про необґрунтованість клопотання представника відповідача 1 про розгляд справи за його участі.
Відповідач 2 (ЦМУ ДМС) правом на подання до суду відзиву на позовну заяви та/або додаткових документів не скористався, хоча був належним чином повідомлений про розгляд судової справи.
У свою чергу представник позивача подач через канцелярію суду відповідь на відзив, де зазначив, що поданої ним разом із заявою-анкетою інформації по країні походження було цілком достатньо для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи (позивача) біженцем. Однак відповідач 2 при прийнятті оспорюваного рішення не лише не зібрав інформацію про ситуацію в Афганістані, але й не проаналізував подану позивачем відповідну інформацію.
Розглянувши подані позивачем і представником відповідача 1 документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 16.01.2020 №10. У тексті цієї заяви-анкети заявник (позивач) зазначив, що він є громадянином Ісламської Республіки Афганістан та перетнув кордон України нелегально (за відсутності відповідного дозволу на перебування в Україні). В якості причин, з яких заявник просив надати йому статус біженця, ним дослівно зазначені наступні: «Я поїхав з Афганістану через те, що я подав заяву до міліції на викрадачів моєї сестри. Мою сестру (ОСОБА_4) викрали та вимагали від мене гроші за її повернення. Я відразу подав заяву до 4-го відділу міліції у м. Кабул. Міліція знайшла мою сестру, що була викрадена. Після того, викрадачі почали мені погрожувати, тому, що я не заплатив їм гроші, які вони вимагали, а також тому, що я звернувся із заявою до міліції. Зокрема, за змістом останньої погрози викрадачі погрожували мене вбити. Тому я не мав іншого виходу, окрім як виїхати з моєї країни за кордон». Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що він не може повернутися до Афганістану, оскільки на даний час ситуація там дуже небезпечна для життя через збройний конфлікт у країні.
Разом із заявою заявник подав копію свідоцтва про народження з перекладом, інформацію про країну походження та довідку про звільнення серії ОДС №16898, видану Одеським слідчим ізолятором Міністерства юстиції України. Копію паспорту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до заяви не додав з посиланням на обставину вилучення такого документу контробандистами під час перетину кордону.
За результатами попереднього розгляду матеріалів особової справи громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , на підставі письмового висновку головного спеціаліста сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту ОСОБА_3 від 05.02.2020, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області винесло наказ від 05.02.2020 №55 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовило в оформлені документів для вирішення питання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись із таким наказом позивач звернувся до ДМС України зі скаргою від 13.02.2020, яка рішенням ДМС України від 14.04.2020 №61-20 була відхилена.
Зі змісту зазначеного Рішення вбачається, що воно прийняте ДМС України відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та ґрунтується на висновку від 14.04.2020 за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складеного, що затверджений директором Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України.
Про прийняття ДМС України вищевказаного рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надіслало позивачу повідомлення від 23.04.2020 №135.
Вважаючи вказані Наказ від 05.02.2020 №55 та рішення від 14.04.2020 №61-20 протиправними та таким, що підлягають скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся із цим позовом до суду.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі - Закон №3671-VI у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «особа, яка потребує додаткового захисту», - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У силу п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «додатковий захист» - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до норм ч. 1 і 2 ст. 5 цього ж Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч. 7 зазначеної статті Закону).
При цьому, в силу приписів норм ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Приписами ч.ч. 1-7 ст. 8 Закону №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім'єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви.
За бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат. Призначення адвоката для надання правової допомоги заявникові здійснюється в установленому порядку.
Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Так, зі змісту наявної у матеріалах особової справи ОСОБА_1 заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що у ній шукач захисту (позивач) повідомляє, що не бажає повертатись до країни громадянської належності через те, що боїться бути вбитим викрадачами своєї сестри, які раніше погрожували йому. Також, заявник повідомляє, що побоюється повертатись до Афганістану, через ситуацію в країні, яка є небезпечною для людей, які там проживають, оскільки там досі виникають збройні конфлікти, зокрема у місті Кабул.
З тексту оскаржуваного наказу від 05.02.2020 №55 вбачається, що позивачу було відмовлено оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний наказ прийнято на підставі висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 05.02.2020.
За змістом цього Висновку від 05.02.2020, головний спеціаліст сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту відділу Управління з питань шукачів захисту та соціальної Інтеграції Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Сеймова Д.В., на підставі заяви від 16.01.2020, співбесіди від 14.02.2020, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, встановила наступне: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) народився у місті Кабул, за національністю - таджик, віросповідання - ісламіст, неодружений, є громадянином Ісламської Республіки Афганістан. Шукач захисту повідомив, що в кінці березня 2009 року він залишив країну постійного проживання Афганістану зв'язку з обставинами, які загрожують його життю. А саме одного дня (дата не повідомляється) в 2008 році зі слів його сестру ОСОБА_4 викрали невідомі особи та вимагали від родини заявника викуп у розмірі 50 тис. доларів США. За фактом викрадення сестри написав заяву в поліцію. За наслідком звернення до правоохоронних органи працівниками поліції було затримано ватажка угрупування та протягом трьох днів визволено з полону сестру заявника. Після того, як було затримано інших членів угрупування, заявнику почали надходити погрози бути вбитим через те, що він подав заяву до поліції. Звернення заявника до правоохоронців із проханням надати йому допомогу та захист не дали своїх результатів, та натомість погрози почастішали, а тому заявник вирішив покинути країну постійного проживання.
Зі слів заявника, у кінці березня 2009 року він на літаку вирушив транзитом через м. Дубаї (Об'єднані Арабські Емірати) до Російської Федерації (м. Волгоград), де перебував півтора роки - до 2011 року. У 2011 році заявник нелегально автомобілем потрапив до України, а саме: спочатку до Харківської області, а потім попрямував до м. Одеси.
06.03.2012 ОСОБА_1 звернувся за захистом до Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області, та у зв'язку з цим за вказаним місцем була заведена особова справа №ОДS 12/100. Після прийняття Управлінням по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області даної заяви ОСОБА_1 від 06.03.2012 до розгляду та документування довідкою про звернення за захистом в Україні, заявник до ГУДМС в Одеській області не звертався.
Поряд з цим, зі змісті наданої заявником разом із заявою від 16.01.2020 довідки Одеського слідчого ізолятора за №16898 про звільнення головний спеціаліст ОСОБА_3 також встановила, що у період з 24.05.2014 до 01.08.2019 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби та був засуджений 20.12.2015 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 («Умисне вбивство») Кримінального кодексу України до покарання у вигляді позбавлення волі до 8 років.
Після звільнення з місця позбавлення волі ОСОБА_1 звернувся за захистом не одразу, а лише через 4-ри місяця поспіль.
Проаналізувавши та порівнявши тексти заяви заявника від 16.01.2020, протоколу співбесіди від 04.02.2020 разом з текстом заяви останнього від 06.03.2012 (з матеріалів особової справи №ОД8 12/100) працівник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з'ясував, що у випадку подання заяви від 06.03.2012 заявником були вказані інші причини звернення за захистом в Україні (а саме: відсутність можливості працевлаштування в Афганістані, небезпечне життя, постійне загострення військових конфліктів в країні, а також привабливість життя в Україні). При цьому, інформації про викрадення сестри та погрози, які він почав після цього отримувати, заявник не повідомляв. Також у тексті анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, від 06.03.2012 з матеріалів особова справа №ОДS 12/100 ОСОБА_1 у графі «Члени сім'ї, які не супроводжують заявника» відомості про сестру на ім'я « ОСОБА_4 (ОСОБА_4)» не зазначав.
Також, у тексті згадуваної анкети від 06.03.2012 (з матеріалів особова справа №ОДS 12/100) ОСОБА_1 повідомив інші відомості щодо дати свого виїзду з країни походження та часу перебування на території Російської Федерації. А саме, як повідомив заявник: «з Афганістану вилетів у березні 2007 року, прямим авіарейсом з м. Кабул до м. Москви. Вилетів за туристичною візою та національним паспортом. Протягом 5-ти років проживав за адресою: АДРЕСА_1 . До України вирішив переїхати за двома причинами: там дорого жити, не було документів особистості, не було роботи…».
Водночас як у тексті анкети від 06.03.2012 (з матеріалів особова справа №ОДS 12/100), так і в протоколі співбесіди від 04.02.2020 заявник зазначив, що під час проживання в Афганістані він був офіційно працевлаштований брокером з продажу нерухомості, за рівнем життя його родина відносилась до середньої категорії, мала двоповерховий будинок з 8-ми кімнатами, та при цьому ні він, ні його родина не зазнавали утисків.
З огляду на наведене у сукупності працівник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що заявник мав обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Посилання заявника на обставини викрадення його сестри, вимагання викрадачами він нього або його родин коштів, подальшого переслідування заявника членами злочинного (терористичного) угрупування та заявлення на адресу останнього погроз працівник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області визнав документально необґрунтованими.
Надаючи оцінку побоювання заявника щодо повернення до країни походження у контексті поданих ним відомостей про небезпечність ситуації в Афганістані, працівник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській виходячи з інформації, наведеної в інших доступних Інтернет-джерелах дійшов висновку, що заявник не навів жодної аргументації своїх побоювань щодо повернення на Батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоюванні є обґрунтованими, тобто, що такі не відповідають вимогам п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI.
У контексті з наведеним суд враховує, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництва УВК ООН СБ), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктами 99-100 гл. 2 Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Згідно з п. 195 Керівництва УВК ООН СБ у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проаналізувавши зміст наявних у справі матеріалів (зокрема, зміст матеріалів особової справи №2020KYIV0010, що також містить матеріали іншої особової справи - №ОДS 12/100) суд встановив, що заява ОСОБА_1 від 16.01.2020 зазначеним критеріям не відповідає, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Зокрема, у матеріалах особових справ зафіксовано, що до приїзду в Україну позивач тривалий час перебував (проживав) на території третьої безпечної країни (Російська Федерація) і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади названої країни.
Частина 22 ст. 1 Закону №3671-VI дає визначення терміну «третя безпечна країна», згідно з яким, це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття органом міграції відповідного рішення. Інші доводи позивача, покладені в обґрунтування позовних вимог, вказаного не спростовують та протилежного не доводять.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку про правомірність наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 05.02.2020 №55 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та, як наслідок, про правомірність рішення Державної міграційної служби України від 14.04.2020 №61-20, яким відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, позовна вимога зобов'язального характеру, у силу п. 23 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, є похідною від розглянутих вище, а тому окремому задоволенню не підлягає.
Частиною другою ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, перевіривши та проаналізувавши матеріали справи і надані сторонами докази за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, 257 - 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у задоволенні адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.О. Скочок