22-ц/804/1646/21
222/506/21
Єдиний унікальний номер 222/506/21
Номер провадження 22-ц/804/1646/21
10 червня 2021 року м. Маріуполь
Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Мальцевої Є.Є., Баркова В.М., Зайцевої С.А.,
секретар судового засідання - Сікора М.М.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Нікольський районний відділ державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Володарського районного суду Донецької області від 14 квітня 2021 року у складі судді Вайновської О.Є., за скаргою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Нікольський районний відділ Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків), про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
09.04.2021 року ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність начальника виконавчої служби в порядку ст.447 ЦПК України, посилаючись на те, що при поверненні у виконавчому провадженні №39884219 виконавчого листа на підставі п.4 ч.1 ст.47 ЗУ «Про виконавче провадження» №606-ХІУ від 21.04.1999 року, державним виконавцем не було знято арешт з майна - домоволодіння АДРЕСА_1 , що на теперішній час, за відсутності відкритих відносно неї виконавчих проваджень, перешкоджає у здійсненні реєстрації місця проживання її онука ОСОБА_2 . Просила визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця з приводу не зняття арешту після повернення виконавчого документу, зобов'язати останнього вчинити дії - зняти арешт з домоволодіння АДРЕСА_1 .
Ухвалою Володарського районного суду Донецької області від 14 квітня 2021 року в задоволені скарги ОСОБА_1 , заінтересована особа Нікольський районний відділ державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків), про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду та постановити нову, якою задовольнити скаргу.
Вказувала, що суд не прийняв до уваги, що закриття провадження та повернення виконавчого документу стягувачу є стадією завершення виконавчого провадження, тому ніякі дії державним виконавцем не поводяться, а строк для повторного пред'явлення виконавчого листа, на виконання якого був накладений арешт, для примусового виконання, сплив.
Суд не врахував, що стосовно ОСОБА_1 взагалі немає відкритих виконавчих проваджень.
Начальник Нікольського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) Мостова Г. надала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що ухвала суду є законною, просила залишити її без змін. Доводи відзиву щодо законності ухвали суду першої інстанції є аналогічними запереченням проти скарги по суті, наданим суду першої інстанції. Так, зазначено, що виконавче провадження стосовно ОСОБА_1 було завершено на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повернутий стягувачу. Виходячи з положень ч.4 ст.59 ЗУ «Про виконавче провадження», відсутність відкритих виконавчих проваджень стосовно заявника, спливання строку для пред'явлення виконавчого листа для виконання не є підставами для зняття арешту з майна боржника, що передбачені законом.
В судове засідання суду апеляційної інстанції представник Нікольського районного відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) не явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , її представника адвоката Фісінчука С.О., які підтримали апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ст.447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Вирішуючи скаргу, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без скасування арешту майна боржника, державний виконавець не допустив неправомірної бездіяльності, діяв відповідно до закону та в межах повноважень, покладених на нього Законом України «Про виконавче провадження» №606-ХІV, оскільки заявник не навела законних підстав для зняття арешту з її майна. Тому права ОСОБА_1 порушені не були і в задоволенні скарги слід відмовити за її необґрунтованістю.
Колегія суддів, перевіривши справу, не може не погодитися із висновками суду.
Зі справи вбачається, що 23.09.2013 року відкрито провадження №39884219 з примусового виконання виконавчого листа №2/222/212/2013, виданого Володарським районним судом Донецької області від 21.06.2013 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» боргу в сумі 28108,85 грн.
Постановою начальника відділу Нікольського РВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Сікора Н.Є. від 08.02.2014 року у виконавчому проваджені №39884219 накладено арешт на майно скаржниці та оголошено заборону на його відчуження.
08.05.2014 року постановою державного виконавця виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування).
28.03.2021 року адвокат Фісінчук С.О., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до Нікольського РВДВС СМУ МЮ (м. Харків) з клопотанням про зняття арешту з майна боржниці ОСОБА_1 - будинку АДРЕСА_1 , на що 02.04.2021 року отримав відповідь про відсутність законних підстав для зняття арешту з майна боржника.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (ст.447 ЦПК України).
ОСОБА_1 оскаржує дії державного виконавця щодо невиконання дії стосовно зняття арешту з майна боржника після завершення виконавчого провадження - повернення виконавчого документу стягувачу, що мало місце 08.05.2014 року.
Тому суд правильно застосував редакцію Закону України «Про виконавче провадження», чинного на час вчинення оскаржуваної виконавчої дії, яким є Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV.
Так, відповідно до ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV, державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, для чого він наділений правом, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Таким чином, накладення арешту на майно боржника є законним заходом для досягнення мети виконавчого провадження - виконання судового рішення.
Статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV, визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Закінченням виконавчого провадження, в розумінні ст.49 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV, є 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерть або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідація юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмова відмова стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичне виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред'явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа.
Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований.
Як вбачається з довідки зі спецпідрозділу АСВП по ВП №39884219, постанова про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №2/222/212/2013, виданого Володарським районним судом Донецької області від 21.06.2013 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» боргу в сумі 28108,85 грн, державним виконавцем не приймалася.
Виконавчий документ було повернуто не за вимогою суду (п.9 ч.1 ст.49) та не у випадку, передбаченому ч.3 ст.75, наслідком чого є закриття виконаного провадження та зняття арешту з майна, а внаслідок повернення виконавчого документу стягувачу з підстав, передбачених п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа.
Частиною 5 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» №606-ХІV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.
Відповідно до статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення.
Згідно із частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Таким чином, у разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є закінченим, після якого могли б наступити правові наслідки, передбачені частиною другою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження».
Отже, суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що законодавством не передбачено право державного виконавця на зняття арешту у разі повернення виконавчого документа стягувачу, та з цих підстав, що стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано і боржником за яким є саме ОСОБА_1 .
Суд правильно врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 263/1468/17.
З урахуванням наведених норм закону вбачається, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що державний виконавець, приймаючи постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, не допустив неправомірної бездіяльності в частині не зняття арешту з майна боржника ОСОБА_1 .
За таких обставин доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права відхиляються судом апеляційної інстанції.
Згідно із статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копії постанови державного виконавця про зняття арешту з майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. Зазначені у цій статті постанови можуть бути оскаржені сторонами в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Судом першої інстанції в оскарженій ухвалі також зазначено про таке право заявника.
У пункті 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» роз'яснено, що спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства .
Відповідно до ст.447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Так, ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Фісінчук С.О., звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця. Зі змісту скарги вбачається, що скаргу подано з підстав порушення прав заявника - боржника у виконавчому провадженні стосовно арештованого майна та неправомірною бездіяльністю державних виконавців щодо не зняття арештів з майна боржника при поверненні стягувачу виконавчих документів, на підставі п.п.4,9 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження».
Тобто ,предметом оскарження по суті є процесуальна дія державної виконавчої служби, яка підлягає розгляду в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормою права, яка їх регулює.
За встановлених обставин, доводи апеляційної скарги, щодо наявності правових підстав для скасування ухвали суду першої інстанції є безпідставними та висновків суду не спростовують.
Сукупність вищезазначених обставин, аналіз та оцінка доводів апеляційної скарги приводять до висновку, що ці доводи не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді справи, ухвалу постановлено судом першої інстанції з додержанням вимог закону.
Обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Посилання апелянта на правовий висновок постанови Верховного суду від 27.03.2020 року по справі №817/928/17 (провадження №К/9901/20268/18) є недоречним і вказує тільки на правильність оскарженого рішення суду першої інстанції, оскільки в наведеній ним постанові вирішується питання визнання незаконною бездіяльності державної виконавчої служби щодо не зняття арешту з майна боржника при поверненні виконавчого документа стягувачеві у виконавчих провадженнях саме у порядку позовного провадження.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що викладені аргументи апеляційної скарги є безпідставними та не можуть слугувати правовими підставами для скасування судового рішення, оскільки судом під час розгляду справи всебічно і повно досліджено та оцінено усі надані докази, вірно і об'єктивно з'ясовано обставини справи, а тому будь-яких протиріч між висновками суду про права та взаємовідносини сторін і встановленими судом фактами не вбачається, судом в повному обсязі встановлено і досліджено предмет доказування у даній справі, виходячи з тих доказів, які надавалися у справі.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст.6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП],§ 41.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що судове рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ст.375, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Володарського районного суду Донецької області від 14 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складений 14 червня 2021 року.
Судді Є.Є. Мальцева
В.М. Барков
С.А. Зайцева