Провадження № 22-ц/803/4591/21 Справа № 188/665/20 Суддя у 1-й інстанції - Бурда П. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
10 червня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів - Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.,
за участю секретаря - Гулієва М.І.о.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2021 року
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Петропавлівський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних та процентів від суми позики на рівні облікової ставки НБУ, -
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Петропавлівський районний відділ державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних та процентів від суми позики на рівні облікової ставки НБУ.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року з відповідача на його користь стягнуто заборгованість за договором позики в розмірі 3 500,00 доларів США, що відповідно до курсу НБУ станом на 16 лютого 2015 року було еквівалентно 91 174,63 грн. та витрати по сплаті судового збору в загальному розмірі 825,00 грн. Протягом тривалого часу судове рішення не виконувалося і за цей час кошти, стягнуті за рішенням суду, знецінились.
Ураховуючи викладене, посилаючись на статті 536, 625, 1048 ЦК України, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 798,96 доларів США та 14,60 грн., судові витрати в розмірі 1 840,80 грн., з них: відшкодування сплаченого судового збору в розмірі 840,80 грн; витрати, пов'язані із прибуттям до суду (переїздом до іншого населеного пункту) та компенсація за відрив від звичайних занять (пропорційно розміру мінімальної заробітної плати) в розмірі 1 000,00 грн.
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у вигляді інфляційних втрат за квітень, травень 2020 року в розмірі 14,60 грн. у виконавчому провадженні № 62244910, трьох процентів річних від простроченого грошового зобов'язання за рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року в розмірі 129,56 доларів США за період з 12 лютого 2019 року до 22 травня 2020 року у виконавчому провадженні № 48412719; трьох відсотків річних від простроченого грошового зобов'язання за рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2019 року за період з 18 квітня 2020 року до 22 травня 2020 року в розмірі 0,91 доларів США у виконавчому провадженні № 62244876, а всього грошові кошти в розмірі 130,47 доларів США та 14,60 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення в частині стягнення трьох процентів річних від простроченого грошового зобов'язання змінити, стягнувши з відповідача на його користь 135,83 доларів США, рішення в частині відмовлених позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким стягнути з відповідача на його користь проценти за користуванням чужими грошовими коштами в розмірі 663,13 доларів США. В іншій частині просить рішення залишити без змін.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.
У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу позивача - без задоволення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції установлено, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 3 500,00 доларів США, що відповідно до курсу НБУ станом на 16 лютого 2015 року еквівалентно 91 174,63 грн. та 825,00 грн. судового збору. З тексту рішення вбачається, що договір позики між сторонами укладався без зазначення строку повернення позичених грошових коштів в сумі 3 500,00 доларів США, а на першу вимогу позичальника (а.с.5).
На виконання вказаного судового рішення, яке 27 квітня 2015 року набрало законної сили, 07 серпня 2015 року Петропавлівським районним судом Дніпропетровської області був виданий виконавчий лист № 188/1/15-ц про стягнення боргу з ОСОБА_2 в розмірі 3 500,00 доларів США, що відповідно до курсу НБУ станом на 16 лютого 2015 року еквівалентно 91 174,63 грн. та 825,00 грн. судового збору. Петропавлівським районним відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області відкрите виконавче провадження № 48412719 і проводиться виконання (а.с.30).
Також судом установлено, що борг в розмірі 3 500,00 доларів США станом на час звернення позивача до суду (22 травня 2020 року) стягнутий з відповідача частково, що підтверджується листом державної виконавчої служби наданому відповідачу від 30 червня 2020 року за № 12847, відповіддю державної виконавчої служби на запит суду від 19 січня 2021 року за № 769, розпорядженнями державного виконавця та платіжними дорученнями, які містяться в оглянутих судом матеріалах зведеного виконавчого провадження АСВП № 53925776, до складу якого крім виконавчого провадження № 48412719, входять інші виконавчі провадження. Стягнуто з відповідача на користь позивача та перераховано йому 03 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5520 грошові кошти в розмірі 2 330,00 грн., 10 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5576 грошові кошти в розмірі 5 498,85 грн.
Таким чином, за період з 11 лютого 2019 року по 22 травня 2020 року з відповідача утримано та перераховано позивачу 7 828,85 грн. В той же період не було реалізоване на електронних торгах майно відповідача, яке було залишене стягувачу за його згодою на суму 3 091,18 грн., однак це майно зараховане в погашення боргу відповідача за іншим виконавчим провадженням № 53418403, де валютою виконання є гривня. Стягнуті ці кошти у зведеному виконавчому провадженні АСВП № 53925776, до складу якого крім виконавчого провадження № 48412719, входять інші виконавчі провадження.
Крім того установлено, що державною виконавчою службою за розпорядженнями державного виконавця № 53925776, № 48412719 платіжним дорученням в іноземній валюті № 2 від 18 грудня 2020 року позивачу перераховано 234,37 доларів США, раніше стягнутих з відповідача і перерахованих позивачу в гривні в розмірі 5 044,17 грн., які він повернув державній виконавчій службі 13 листопада 2020 року і які були конвертовані виконавчою службою.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
За змістом положень статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Такий правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом апеляційної інстанції установлено, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов'язань.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення заборгованості за договором позики зобов'язання відповідача сплатити борг не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання. Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 22 травня 2020 року.
Згідно із рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 “Совтрансавто-Холдинг” проти України”, а також згідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 “Брумареску проти Румунії” встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Доводи апеляційної скарги про те, що на дату звернення до суду з даною позовною заявою жодного долара не було повернуто відповідачем ні добровільно, ні в примусову порядку, а висновки суду першої інстанції при розрахунку 3 % річних в доларах, посилаючись на офіційний курс НБУ, суперечать статті 49 Закону України “Про виконавче провадження”, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні.
Як убачається з матеріалів справи, зокрема наданих виконавчою службою письмових поясненнях та матеріалів виконавчого провадження, борг в розмірі 3 500,00 доларів США станом на час звернення позивача до суду (22 травня 2020 року) стягнутий з відповідача частково, що підтверджується листом державної виконавчої служби наданому відповідачу від 30 червня 2020 року за № 12847 (а.с.31), відповіддю державної виконавчої служби на запит суду від 19 січня 2021 року за № 769 (а.с.56-57), розпорядженнями державного виконавця та платіжними дорученнями, які містяться в оглянутих судом матеріалах зведеного виконавчого провадження АСВП № 53925776, до складу якого крім виконавчого провадження № 48412719, входять інші виконавчі провадження (а.с.58-96).
Стягнуто з відповідача на користь позивача та перераховано йому 03 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5520 грошові кошти в розмірі 2 330,00 грн. (а.с.61), 10 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5576 грошові кошти в розмірі 5 498,85 грн.
Таким чином, за період з 11 лютого 2019 року по 22 травня 2020 року з відповідача утримано та перераховано позивачу 7 828,85 грн. В той же період не було реалізоване на електронних торгах майно відповідача, яке було залишене стягувачу за його згодою на суму 3 091,18 грн., однак це майно зараховане в погашення боргу відповідача за іншим виконавчим провадженням № 53418403, де валютою виконання є гривня. Стягнуті ці кошти у зведеному виконавчому провадженні АСВП № 53925776, до складу якого крім виконавчого провадження № 48412719, входять інші виконавчі провадження.
Загальні положення про виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема в частині третій цієї статті зазначено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, установлених законом.
Таким чином, якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК України.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Такий правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
З огляду на зазначене виконання за виконавчим листом мало здійснюватися в іноземній валюті.
Особливості звернення стягнення на кошти боржника та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону України № 1404-VIII “Про виконавче провадження” (далі - Закон № 1404-VIII), відповідно до змісту якої, у разі якщо кошти боржника в іноземній валюті розміщені на рахунках, внесках або на зберіганні у банку чи іншій фінансовій установі, які мають право на продаж іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, виконавець зобов'язує їх продати протягом семи робочих днів іноземну валюту в сумі, необхідній для погашення боргу.
У разі якщо такі кошти розміщені в банку або іншій фінансовій установі, які не мають права на продаж іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, виконавець зобов'язує їх перерахувати протягом семи робочих днів такі кошти до банку або іншої фінансової установи за вибором виконавця, що має таке право, для їх реалізації відповідно до частини першої цієї статті.
У разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця.
Враховуючи викладене, державний виконавець був зобов'язаний під час примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду, керуватися положеннями вказаних норм, оскільки між стягувачем та боржником існувало валютне грошове зобов'язання і заборгованість за кредитним договором була стягнута судом також в іноземній валюті.
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що судове рішення не може змінювати змісту договірного зобов'язання, яке існувало між сторонами, тобто воно залишається грошовим зобов'язанням в іноземній валюті, а тому судове рішення підлягає примусовому виконанню з урахуванням особливостей, визначених статтею 49 Закону № 1404-VIII. При цьому погашення суми, що підлягає стягненню за судовим рішенням, обчислюється в іноземній валюті, яка повинна бути конвертована в національну валюту на день здійснення платежу. Це означає, що боржник, виконуючи зобов'язання за виконавчим документом у національній валюті, повинен брати до уваги офіційний валютний курс НБУ, встановлений для відповідної валюти на день платежу.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 листопада 2017 у справі № 6-1063цс17.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.
Враховуючи, що має місце примусове виконання судового рішення, моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на відповідний рахунок виконавчої служби.
Отже, з відповідача на користь позивача в період з 11 лютого 2019 року до 22 травня 2020 року були стягнуті і перераховані: 03 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5520 грошові кошти в розмірі 2 330,00 грн., що за курсом НБУ станом на день стягнення з боржника 23,9574 гривні за 1 долар США становило 97,26 доларів США; 10 грудня 2019 року платіжним дорученням № 5576 грошові кошти в розмірі 5 498,85 грн., що за курсом НБУ станом на день стягнення з боржника 23,6885 гривні за 1 долар США становило 232,13 доларів США.
Всього станом на 10 грудня 2019 року з боржника на користь стягувача стягнуто борг в розмірі 329,39 доларів США і залишок боргу склав 3 170,61 доларів США, який залишився незмінним станом на день звернення стягувача з цим позовом до суду 22 травня 2020 року.
Крім того установлено, що державною виконавчою службою за розпорядженнями державного виконавця № 53925776, № 48412719 (а.с.58,59) платіжним дорученням в іноземній валюті № 2 від 18 грудня 2020 року позивачу перераховано 234,37 доларів США, раніше стягнутих з відповідача і перерахованих позивачу в гривні в розмірі 5 044,17 грн., які він повернув державній виконавчій службі 13 листопада 2020 року і які були конвертовані виконавчою службою.
Суд не бере до уваги вказані обставини, оскільки з моменту отримання цих коштів у грудні 2019 року позивач став їх власником, близько 11 місяців користувався ними і відповідно до приписів статті 319 ЦК України мав право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, по-друге, ці дії позивача не пов'язані з правовідносинами між позивачем і відповідачем, що склалися з приводу виконання рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року, а стосуються правовідносин між позивачем та виконавчою службою, як державним органом влади, на який законодавством України покладений обов'язок виконання судових рішень.
Суд виходить з того, що відповідач не несе відповідальності за неналежне виконання третьою особою вимог статті 49 Закону № 1404-VIII, якою обов'язок конвертації гривні у валюту виконання покладений на виконавчу службу, а не на боржника. Суд враховує, що за поясненнями третьої особи кошти, стягнуті з відповідача на користь позивача в період з 11 лютого 2019 року до 22 травня 2020 року у гривні у долари США не перераховувались у зв'язку із відсутністю у державного виконавця технічної можливості конвертувати гривні у долари США.
Намагання виправити допущену органом влади в минулому помилку не може перекладати на громадянина всі її негативні наслідки. Такий висновок зробив Верховний Суд в постанові від16 жовтня 2019 року у справі № 460/762/16-ц.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач має нести відповідальність за несвоєчасне виконання обов'язку, покладеного на нього рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року тільки в межах залишку боргу, не стягнутого з нього виконавчою службою станом на дату нарахування компенсаційних виплат.
Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідач на користь позивача відсотків за несвоєчасне виконання зобов'язань на рівні облікової ставки Національного банку України в розмірі 663,13 доларів США та 7,55 грн., нарахованих позивачем з посиланням на приписи статті 1048 ЦК України за період з 01 лютого 2019 року до 19 травня 2020 року, колегія суддів вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За умовами договору позики від 21 червня 2013 сторони не передбачили сплату відсотків від суми позики, яку надано без зазначення строку. Відповідач зобов'язалася повернути суму боргу на першу вимогу позивача (а.с.4).
Відповідно до статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
У цьому випадку відповідач мав повернути позику протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це.
З наданої позивачем копії рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року неможливо встановити, коли позивач пред'явив відповідачу вимогу про повернення боргу, не вказано про це і у позові, але з рішення Петропавлівського районного суду від 16 лютого 2015 року у справі № 188/1/15-ц вбачається, що відповідач позов визнала, тобто вимога була пред'явлена не пізніше 16 лютого 2015 року.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики, тобто у цьому випадку 16 лютого 2015 року. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Оскільки зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, то після пред'явлення відповідачу вимоги про повернення боргу позивач не міг нараховувати такі проценти.
Такий висновок суду узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Приведені в апеляційній скарзі інші доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині - без змін.
На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П. Красвітна
І.А. Єлізаренко