Провадження № 22-ц/803/4872/21 Справа № 201/7705/19 Суддя у 1-й інстанції - Дубіжанська Т. О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
02 червня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Городничої В.С.,
суддів - Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,
за участю секретаря - Солодової І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Декор» про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення, звільнення приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати,-
У липні 2019 року позивач звернувся із вищезазначеною позовною заявою, в обгрунтування якої посилався на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності кожному належить по 50/100 частин вбудовано-пробудованого приміщення магазину АДРЕСА_1 . Приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено. 03.01.2017 року ОСОБА_2 з ПП «Декор» було укладено договір оренди нежитлового приміщенн,я що знаходиться у АДРЕСА_2 , загальною площею 50 кв.м., на строк з 03.01.2017 року по 31.12.2019 року. Позивач зазначає, що вказаний договір було укладено без участі позивача та без урахування її законних інтересів як співвласника будівлі, у зв'язку з чим, підлягає визнанню недійсним. Окрім того, позивач прохав суд стягнути з ОСОБА_2 1/2 частину отриманих коштів за договором оренди, відповідно до вимог ст. 359 ЦК України. Також, внаслідок незаконного користування ПП «Декор» майном, співвласником якого є позивач, ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ПП «Декор» звільнити приміщення.
Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, посилаючись на те, що судом першої інстанції винесено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.
ОСОБА_2 відповідно до ст. 360 ЦПК України надав відзив, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів апеляційної скарги.
Інші учасники справи своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу, не скористалися.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін, з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, кожному належить по 50/100 частин вбудовано-пробудованого приміщення магазину № НОМЕР_1 (секція 3,4), що знаходиться у АДРЕСА_3 , загальною площею 996,8 м2, яке належать сторонам на підставі Договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12.02.2015 року, та договорів купівлі-продажу від 11.11.2015 року і 13.11.2015 року. Вказане нежитлове приміщення відповідно до часток співвласників в натурі не виділено.
Встановлено, що позивачем та відповідачем 01.02.2015 року було укладено договір про порядок використання майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Умовами вказаного договору сторони передбачили безоплатне використання ОСОБА_2 приміщення площею 328,94 м2 за адресою АДРЕСА_2 для здійснення підприємницької діяльності до 31.12.2017 року.
Також, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений письмовий Договір про порядок використання майна від 15.11.2015 року, предметом якого було регулювання сторонами відносин щодо використання майна. Відповідно до пункту 1.1. Договору, позивач та ОСОБА_2 дійшли згоди, що об'єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 996,8 кв.м., яке знаходиться за адресом: АДРЕСА_2 та об'єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 663,8 кв.м., яке знаходиться за адресом: АДРЕСА_4 , які належать сторонам на підставі Договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12.02.2015 року, та договорів купівлі-продажу від 11.11.2015 року і 13.11.2015 року, використовуються позивачем для здійснення його підприємницької діяльності та веденню бізнесу. Пунктом 1.3. Договору сторони дійшли згоди про те, що відповідач 1 веде підприємницьку діяльність по об'єктам, вказаних в пунктах 1.1. та 1.2. Договору самостійно, без участі позивача, у зв'язку з чім позивач щомісячно отримує суму, яка еквівалентна 5 000 доларів США від ОСОБА_2 в якості винагороди, про що сторони укладають розписки про отримання грошових коштів.
Пунктом 2.1.1. встановлено, що позивач зобов'язується: не перешкоджати будь-якими способами ОСОБА_2 здійснювати своє право на використання приміщень в підприємницькій діяльності та ведення бізнесу.
Вказані договори, відповідно до презумпції правомірності правочину, встановленої ст. 204 ЦК України, відповідають загальним вимогам до їх форми, встановлених Законом, в судовому порядку не оскаржувалися та визнані судом недійсними не були.
ОСОБА_2 суду надані розписки ОСОБА_1 , за якими, в період дії цього договору позивач отримувала від відповідача 1 обумовлену згідно з пунктом 1.3. Договору суму винагороди, а саме: розписка станом на 31.08.2017 року за графіком на загальну суму 45 000 доларів США; розписка від 23.01.2019 року за жовтень-грудень 2018 року в розмірі 20 000 доларів США; розписка від 01.02.2019 року за січень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка від 04.03.2019 року за лютий 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка відповідача від 01.04.2019 року за березень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка відповідача від 07.05.2019 року за квітень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США. Загальна сума, яка передана по розпискам позивачу складає 85 000 доларів США.
Судом встановлено, що 03.01.2017 року ОСОБА_2 з ПП «Декор» було укладено договір оренди нежитлового приміщення що знаходиться у АДРЕСА_2 , загальною площею 50 кв.м., на строк з 03.01.2017 року по 31.12.2019 року.
З урахуванням наявності договорів від 01.02.2015 та 15.11.2015 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як співвласниками, якими сторони врегулювали порядок використання ОСОБА_2 майна за адресою: АДРЕСА_2 та умови яких, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , фактично виконувалися, суд прийшов до висновку, що предмет спору в частині порушення прав позивачки на спільне розпоряджання та користування майном, як співвласниці, відсутній.
Суд встановив, що співвласниками також було врегульовано питання розподілу доходів від використання спільного майна, передбачене ст. 359 ЦК України, у зв'язку з чим, правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 1/2 частини коштів, отриманих від надання майна в оренду також відсутні.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов'язання ПП “Декор” звільнити приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , суд першої інстанції посилався на те, що оскаржуваний договір оренди від 03.01.2017 року припинив свою дію 31.12.2019 року, відомостей щодо продовження його дії чи укладення нового договору матеріали справи не містять; позивачем жодними доказами не було доведено факт існування перешкод у користуванні її часткою майна, створюваних відповідачами чи продовження користування приміщенням ПП “Декор” після спливу строку дії договору.
В обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що спірний договір оренди було укладено без участі позивача та без врахування її законних інтересів, як співвласника будівлі, чим було грубо порушено право володіння, користування і розпорядження належним їй майном; домовленості між позивачем та ОСОБА_2 щодо передачі в оренду третім особам спільного майна станом на день укладення спірного договору оренди не існувало.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та відхиляє доводи апеляційної скарги, з наступних підстав.
Як було встановлено судом першої інстанції, позивачем та ОСОБА_2 01.02.2015 року було укладено договір про порядок використання майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Умовами вказаного договору сторони передбачили безоплатне використання ОСОБА_2 приміщення площею 328,94 м2 за адресою АДРЕСА_2 для здійснення підприємницької діяльності до 31.12.2017 року.
Крім того, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений письмовий Договір про порядок використання майна від 15.11.2015 року, предметом якого було регулювання сторонами відносин щодо використання майна.
Відповідно до пункту 1.1. Договору, позивач та ОСОБА_2 дійшли згоди, що об'єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 996,8 кв.м., яке знаходиться за адресом: АДРЕСА_2 та об'єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 663,8 кв.м., яке знаходиться за адресом: АДРЕСА_4 , які належать сторонам на підставі Договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12.02.2015 року, та договорів купівлі-продажу від 11.11.2015 року і 13.11.2015 року, використовуються позивачем для здійснення його підприємницької діяльності та веденню бізнесу.
Пунктом 1.3. Договору сторони дійшли згоди про те, що ОСОБА_2 веде підприємницьку діяльність по об'єктам, вказаних в пунктах 1.1. та 1.2. Договору самостійно, без участі позивача, у зв'язку з чим позивач щомісячно отримує суму, яка еквівалентна 5 000 доларів США від ОСОБА_2 в якості винагороди, про що сторони укладають розписки про отримання грошових коштів.
Пунктом 2.1.1. встановлено, що позивач зобов'язується: не перешкоджати будь-якими способами ОСОБА_2 здійснювати своє право на використання приміщень в підприємницькій діяльності та ведення бізнесу.
Вищезазначене спростовує доводи апелянта про те, що договір оренди було укладено без участі позивача та без врахування її законних інтересів, як співвласника будівлі, а також підтверджує безпідставність доводів скарги щодо відсутності домовленості між позивачем та ОСОБА_2 щодо передачі в оренду третім особам спільного майна.
У зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність предмету спору в частині порушення прав позивачки на спільне розпоряджання та користування майном, як співвласниці.
Крім того, апелянтом не спростовано факт досягнення співвласниками завчасної домовленості щодо користування спільним майном до укладення ОСОБА_2 та ПП “Декор” спірного договору оренди.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Стаття 14 ЦК України встановлює цивільні обов'язки, які виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
За змістом ст. 358 ЦК України, учасники права спільної часткової власності, як і індивідуальні власники, наділяються правами володіння, користування та розпорядження майном. Але, оскільки право кожного співвласника не обмежується якоюсь чітко визначеною частиною, а поширюється на усе спільне майно, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Здійснення права на засадах спільної згоди учасників має розглядатися як загальне правило, винятки з якого можуть встановлюватись законом. Отже, якщо інше не встановлено законом, учасники спільної часткової власності здійснюють свої права на засадах загальної згоди. Тому жоден з учасників самостійно не має права укладати прйвочини щодо спільного майна без згоди інших. Інститутом, що дозволяє кожному співвласникові розширити обсяг повноважень щодо своєї частки, залишаючись при цьому співвласником, є домовленість про порядок володіння та користування майном. Така домовленість оформляється договором.
З огляду на відсутність спеціальних норм при вирішенні питання про належну форму договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст. ст. 205 - 210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК).
Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може стосуватися як усього спільного майна, так і його частини, а його сторонами можуть бути двоє, кілька або усі співвласники. Якщо договір укладається не між усіма співвласниками, обов'язковою умовою його нотаріального посвідчення є надання письмової згоди співвласниками, які не беруть у договорі участь, про встановлення порядку володіння та користування майном або конкретними його частинами.
Стаття 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована.
Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватись, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що співвласниками було врегульовано питання розподілу доходів від використання спільного майна, передбачене ст. 359 ЦК України, у зв'язку з чим суд дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 1/2 частини коштів, отриманих від надання майна в оренду.
Крім того, як було зазначено в оскарженому рішенні суду, позивачем, за домовленістю, отримувалися грошові кошти за користування ОСОБА_2 спірного приміщення у кратно-більшому розмірі, ніж було отримано ОСОБА_2 за умовами спірного договору оренди.
Колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про те, що розписки були складені при інших обставинах, ніж вказує ОСОБА_2 , та жодним чином не стосуються даної справи. ОСОБА_2 суду першої інстанції надавалися розписки ОСОБА_1 , за якими, в період дії цього договору позивач отримувала від ОСОБА_2 обумовлену згідно з пунктом 1.3. Договору суму винагороди, а саме: розписка станом на 31.08.2017 року за графіком на загальну суму 45 000 доларів США; розписка від 23.01.2019 року за жовтень-грудень 2018 року в розмірі 20 000 доларів США; розписка від 01.02.2019 року за січень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка від 04.03.2019 року за лютий 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка відповідача від 01.04.2019 року за березень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США; розписка відповідача від 07.05.2019 року за квітень 2019 року в розмірі 5 000 доларів США. Загальна сума, яка передана по розпискам позивачу складає 85 000 доларів США.
Оскільки оригінали розписок знаходяться на експертизі, яка проводиться в межах іншої справи, ОСОБА_3 не мав змоги надати їх для огляду.
Як було встановлено судом, з тексту вказаних розписок вбачається, що ОСОБА_1 отримувала кошти за сумісне використання торгівельних площів за адресою АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 .
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що докази отримання позивачем грошових коштів по даним розпискам підтверджують існування між сторонами домовленості про порядок використання спільного майна та дійсність договору про порядок використання майна від 15.11.2015 року.
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 03.01.2017р., укладеного між відповідачами та вимоги про звільнення нежитлового приміщення ПП «Декор», оскільки пунктом 1.2. Договору оренди нежитлового приміщення від 03.01.2017р., строк орендного користування за цим договором визначається з 03.01.2017р. До 31.12.2019 р. Отже, на час розгляду справи строк дії спірного договору оренди сплинув, а отже договірних орендних відносин між ОСОБА_2 та ПП «Декор» не існує, орендне приміщення звільнено ПП «Декор» - 31.12.2019 року.
Таким чином, апелянтом жодними доказами не було доведено факт існування перешкод у користуванні її часткою майна, створюваних відповідачами, чи продовження користування приміщенням ПП “Декор” після спливу строку дії договору.
Тож, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України, як підстави для скасування рішень.
Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: О.В. Лаченкова
М.Ю. Петешенкова