08 червня 2021 року
м. Рівне
Справа № 569/7727/20
Провадження № 22-ц/4815/617/21
Головуючий у Рівненському міському суді
Рівненської області: суддя Харечко С.П.
Час, дата і місце ухвалення рішення суду
першої інстанції: о 16 год. 11 хв. 03 лютого
2021 року в м. Рівне Рівненської області
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючий: суддя Хилевич С.В.
судді: Ковальчук Н.М., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Пиляй І.С.
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк";
відповідач - ОСОБА_1 ;
представники учасників справи:
позивача - адвокат Кузін Євгеній Володимирович;
відповідача - адвокат Скоковський Андрій Миколайович;
за участі: представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2021 року в цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У травні 2020 року в суд звернулося Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк" або банк) з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Мотивуючи свої вимоги, банк покликався на укладений з відповідачем 05 червня 2007 року кредитний договір ROVPGA00000026 (далі - договір), за умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 520 394,01 долар США на термін до 03 червня 2010 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Однак в порушення умов кредитного договору а також ст. ст. 509, 526, 1054 ЦК України відповідач свої зобов'язання не виконав. Банк зазначав, що 31 січня 2012 року звернувся до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки і рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 жовтня 2013 року було звернено стягнення на предмет іпотеки, проте це рішення не виконано. На переконання банку, рішення суду не вказує на припинення між сторонами договірних правовідносин, оскільки договір діє до повного виконання сторонами зобов'язань та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченого ч.2 ст. 625 ЦК України.
З наведених мотивів та враховуючи заяву про зміну позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "Приватбанк" суму 3% річних від простроченої заборгованості за кредитом за період з 10 квітня 2017 року по 10 квітня 2020 року у розмірі 29 516,31 доларів США.
У липні 2020 року відповідачем було подано заяву про застосування позовної давності та відзив на позов, де він просив відмовити в його задоволенні. Покликався на те, що банк не звертався з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, а кінцевий строк повернення кредитних коштів закінчився 03 червня 2010 року. На його думку, оскільки сума заборгованості не визначена, то неможливо визначити і розмір 3% річних. Крім того, пропуск позовної давності за основним зобов'язанням позбавляє банк можливості підтвердити суму заборгованості в судовому порядку. Зазначав, що рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки було виконано, зокрема, останній предмет іпотеки реалізовано 18 березня 2016 року.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи своє рішення, суд першої інстанції виходив з того, що усі складові заборгованості вказані позивачем на час розгляду справи в розмірі боргу тіла кредиту в сумі 327 443.46 доларів США не є безспірними, оскільки банк не звертався з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором після реалізації заставного майна, а кінцевий строк повернення кредитних коштів закінчився 03 червня 2010 року. При цьому суд застосував при вирішенні спору висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі 757/44680/15-ц з того приводу, що конструкція ст. 625 ЦК України щодо нарахування суми 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, а кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
На рішення суду АТ КБ "Приватбанк" подано апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність і необґрунтованість, які полягали в неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, порушенні норм процесуального та неправильному застосуванні норм матеріального права.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначалось, що суд попередньої інстанції дійшов хибного висновку про спірність визначеної банком заборгованості за основним зобов'язанням, оскільки останній не звертався з позовом саме про стягнення заборгованості за кредитним договором. На переконання банку, факт наявності простроченого боргу в розмірі 327 443,46 доларів США, який складається виключно з тіла кредиту та на який нараховано 3% річних, підтверджується випискою про рух коштів ОСОБА_1 , яка має статус первинного документу і є належним, допустимим та достовірним доказом у справі.
Крім того, факт порушення виконання зобов'язання за кредитним договором підтверджується встановленими у справі обставинами, а саме рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 жовтня 2013 року у справі № 1715/2539/12 за позовом банку до відповідача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Цим судовим рішенням визнано доведеними наступні обставини: 1) факт наявності заборгованості за кредитним договором; 2) факт заборгованості за цим договором в сумі 575 526,88 доларів США з визначенням усіх складових заборгованості. Також банк вважав, що при вирішенні спірних правовідносин не підлягають до застосування висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, висловлені у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц, адже ці висновки викладені за різних фактичних обставин, що унеможливлює їх врахування. При цьому покликався на необхідність врахування висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року, де йдеться про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
З викладених підстав просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити у повному обсязі позовні вимоги.
У поданому відзиві відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги AT КБ "Приватбанк" відмовити, а рішення суду попередньої інстанції - залишити в силі. Стверджував, що визначена банком сума боргу не є безспірною, оскільки позичальником не визнається. Крім того, вказана сума не була предметом спору в жодній справі щодо звернення стягнення заборгованості. З приводу стягнення трьох відсотків річних, то, на думку відповідача, для задоволення такої вимоги необхідно першочергово з'ясувати наявність у позивача реальної можливості стягнути основну суму заборгованості в судовому порядку та мати безпосередні докази наявності безспірної суми, на яку ці три проценти були нараховані. Зважав на те, що рішенням суду було звернено стягнення на предмет іпотеки. На виконання рішення суду нерухоме майно було продано банком, а відтак рішення суду було виконане в повному обсязі. На думку відповідача, той факт, що коштів від реалізації предмету іпотеки не вистачило для погашення усієї суми заборгованості не означає невиконання рішення суду, а дозволяє банку стягнути різницю заборгованості, яка залишилась, шляхом пред'явлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором в межах строків позовної давності. Проте банк своїм правом на звернення стягнення на грошові кошти не скористався, жодних вимог про повернення основної суми боргу не пред'являв, а звернувся до суду лише з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Кінцевим строком повернення відповідачем основної суми кредиту та договірних відсотків було 03 червня 2010 року, який визначено у кредитному договорі. Тобто позивач пропустив загальний трирічний строк позовної давності до вимог про стягнення кредитної заборгованості з відповідача, а тому така вимога не може бути захищена у судовому порядку, з огляду на що зобов'язання між позивачем та відповідачем стосовно повернення основної суми боргу є натуральним. Хоча банк в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи АТ КБ "Приватбанк", колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.
Судом з'ясовано, що 05 червня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір ROVPGA00000026.
Згідно з умовами договору банк надав відповідачу кредит у розмірі 520 394,01 доларів США у строк до 03 червня 2010 року включно, а останній зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.
В порушення умов кредитного договору а також ст. ст. 509, 526, 1054 ЦК України позичальник свої зобов'язання не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановленому договором порядку та строками. Тому позивач скористався своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 жовтня 2013 року в справі №1715/2539/12 задоволено позов AT "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по кредиту шляхом звернення стягнення на заставне майно а саме: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № ROVPGA00000026 від 05 червня 2007 року в розмірі 575 526,88 доларів США, що за курсом Національного банку України складає 4 592 704,50 гривень, звернено стягнення на предмет іпотеки з початковою ціною реалізації 3 181 197 гривень: нежитлові приміщення загальною площею 114,5 кв.м., торговою площею 43,6 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 з початковою ціною реалізації 982 982 грн. 50 коп.; нежитлові приміщення загальною площею 197,7 кв.м., основною площею 163,3 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_2 з початковою ціною реалізації 1 497 577 грн. 50 коп.; приміщення магазину загальною площею 99,1 кв.м., основною площею 79,8 кв.м., яке розташоване по АДРЕСА_3 з початковою ціною реалізації 700 637 грн; шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ "Приватбанк" з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з здійснення ПАТ КБ "Приватбанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
Згідно із ч.1 ст. 7 Закону "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконанні цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до вимог ч. 8 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки, надсилає іпотекодавцю, боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки.
Як правильно зазначив суд попередньої інстанції, жодного звіту про розподіл коштів від продажу іпотечного майна банк не надав.
Однак незважаючи на те, що в пред'явленому позові банк зазначав, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не було виконано, згодом він визнав цю обставину та зазначив, що в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором отримав за рахунок реалізації предметів іпотеки: 11 березня 2016 року - 41 730,00 доларів США; 27 лютого 2015 року - 56 910,39 доларів США; 18 березня 2016 року - 82 454,31 доларів США.
Вказував, що зазначені вище суми були зараховані в рахунок погашення заборгованості за кредитом, у зв'язку з чим, розмір простроченої заборгованості відповідача за кредитом склав 327 443,46 доларів США, від який банк нарахував в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України три проценти річних за період трьох років, які передували пред'явленню позову.
Разом з тим, сторонами не заперечується та визнається, що банк вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором не заявляв, а скористався лише правом пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Між тим, звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості, адже порядок задоволення вимог іпотекодержателя врегульовано спеціальною ст. 33 Закону України "Про іпотеку", а не загальними нормами Цивільного кодексу України, які регулюють відносини, пов'язані з основним зобов'язанням.
Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
Стаття 256 ЦК України містить визначення поняття позовної давності. Так, за змістом наведеної статті, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Наслідки спливу позовної давності встановлені ст. 267 ЦК України, та передбачають, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Системне тлумачення ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 267, ст. 625 ЦК України у їх взаємозв'язку, дає підстави для висновку, що натуральним є зобов'язання, вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Положення ст. 625 ЦК України щодо нарахування суми трьох процентів річних та інфляційних втрат, яка спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов'язання, може бути застосовано до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Отже, кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Так, аналогічний правовий висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).
Згідно з ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Встановивши, що банк пропустив строк звернення до суду з вимогою до боржника про стягнення основного боргу, міський суд дійшов правильного висновку, про відмову у задоволенні позову про стягнення суми трьох процентів річних.
Позовну давність за основним зобов'язанням пропущено, а тому кредитор не має права на нарахування трьох процентів річних на зобов'язання, яке існує лише в натуральному вигляді, тобто таке, що не підлягає захисту в судовому (примусовому порядку).
Покликання заявника на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених в постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), є безпідставними, оскільки її висновки не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, адже у переглянутій касаційним судом справі між сторонами не існувало натурального зобов'язання.
Так, у справі №127/15672/16, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України, нарахованих на суму заборгованості, стягнутої за рішенням суду, яке відповідач виконав, сплативши борг.
Про застосування при вирішенні спірних правовідносин висновків саме Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в справі № 757/44680/15-ц, а не Великої Палати Верховного Суду в справі № 127/15672/16-ц, чи інших подібних за відносинами справах, йдеться в постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року в справі № 755/12580/19 та від 21 грудня 2020 року в справі 727/4474/17.
Тому доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не спонукають до скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумачень норм чинного законодавства на власний розсуд, що, зокрема, суперечить встановленій практиці Верховного Суду.
Приходячи до переконання про залишення апеляційної скарги без задоволення, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (п. 32 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справах Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Справедливість, добросовісність та розумність згідно із пунктом 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.
Судовий збір, що понесений позивачем при поданні апеляційної скарги відповідно до ст. 141 ЦПК України необхідно віднести на його ж рахунок.
Керуючись ст.ст. 374-375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2021 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено: 08.06.2021
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: Н.М. Ковальчук
С.С. Шимків