Провадження № 22-ц/803/5172/21 Справа № 215/162/21 Суддя у 1-й інстанції - Квятковський Я. А. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
08 червня 2021 року м.Кривий Ріг
справа № 215/162/21
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Барильської А.П.
суддів - Бондар Я.М., Зубакової В.П.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Приватне акціонерне товариство «Північний гірничо-збагачувальний комбінат»
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, у порядку ч.13 ст. 7, ч.1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 19 березня 2021 року, яке ухвалено суддею Квятковським Я.А. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 19 березня 2021 року, -
В січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПрАТ «ПівнГЗК») про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що він, у період з 05.07.1982 року по 17.09.2010 року, працював у відповідача та звільнився із підприємства за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію.
У грудні 2020 року позивач дізнався, що має право, відповідно до Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 рік, на одноразову (вихідну) допомогу при звільненні, оскільки пропрацював у відповідача більше 20 років і був звільнений у зв'язку із виходом на пенсію за власним бажанням. При звільненні з підприємства йому не була виплачена одноразова вихідна допомога в зв'язку із виходом на пенсію в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат.
На підставі наведеного вище позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 13865,79 грн. в порядку недоплаченої вихідної допомоги при звільненні та 95467,68 грн. середнього заробітку за час затримки при розрахунку за період з 18.09.2010 року по 18.09.2012 року без утримання податку з доходу фізичних осіб та інших обов'язкових платежів.
Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 березня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 13865 грн. 79 коп. невиплаченої одноразової допомоги при звільненні, 20000 грн. - середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 1093 грн. 33 коп.
В решті в задоволенні позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на те, що суд першої інстанції визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з порушенням норм матеріального права. Так, судом не було враховано, що відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені в ст. 116 КЗпП України, що відповідачем не було виконано. Також, позивач зазначає, що ще у 1997 році Верхвний Суд України надав роз'яснення, де зазначив, що сума заборгованості повинна стягуватися із застосуванням інфляційних процесів. Сума невиплаченої одноразової допомоги при звільненні становить 13865,79 грн., та, з урахуванням тільки інфляційних процесів, має становити близько 80 000 грн. При цьому судом не враховано, що позивач просить стягнути середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише за два роки в розмірі 95467,68 грн., а не за весь період затримки в розмірі 491503,32 грн., що, на думку позивача, свідчить про застосування ним самим принципу співмірності.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 у період із 05.07.1982 року по 17.09.2010 року перебував у трудових відносинах з відповідачем ПрАТ «пінГЗК» (а.с.8-12).
Згідно із записом № 19 у трудовій книжці, ОСОБА_1 звільнено з підприємства 17.09.2010 року за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію, ст.38 КЗпП України (а.с.12).
Згідно п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, роботодавець зобов'язався виплачувати працівнику при виході на пенсію за рахунок коштів підприємства одноразову допомогу у порядку, передбаченому колективним договором, та в розмірі, залежному від стажу його роботи на підприємстві, але не менше: при стажі від 20 і більше років - тримісячної середньої заробітної плати.
Згідно з п.7.5 Колективного договору на 2007-2008 роки між генеральним директором та об'єднаним представницьким органом профспілкових комітетів ВАТ «Північний ГЗК», була передбачена виплата щомісячної допомоги працівникам комбінату при звільненні за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію з ІІ півріччя 2007 року за умови, що працівники звільняються за власним бажанням протягом одного місяця після досягнення ними пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років).
З урахуванням положень ст.ст. 13, 97 КЗпП України, ст.ст. 5, 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» і того, що колективний договір ПрАТ «Північний ГЗК» погіршує становище працівників підприємства в порівнянні з умовами Галузевої угоди, оскільки встановлює обов'язковість до віку особи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин умов саме Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України, виконання якої є обов'язком для відповідача, у зв'язку з чим стягнув з нього на користь ОСОБА_1 вихідну допомога в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, що становить 13865 грн. 79 коп.
Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, та доводи апеляційної скарги зводяться саме до незгоди з висновками суду в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів не перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ПрАТ «ПвнГЗК» на його користь 13865 грн. 79 коп. невиплаченої одноразової допомоги при звільненні, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не було виплачено позивачеві одноразову допомогу при звільненні в розмір 13 865,79 грн., в день його звільнення, а непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, суд першої інстанції встановивши, що відповідач зобов'язаний сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 18.09.2010 року по 18.09.2012 року, у розмірі 95 467,68 грн., дійшов висновку про зменшення цього розміру до 20 000 грн., з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, та недоведеність позивачем ОСОБА_1 того, що на момент звільнення він звертався до відповідача з вимогою про відповідні виплати, а до суду з даним позовом він звернувся лише у січні 2020 року, тобто зі спливом значного часу після звільнення з робтоти.
Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як встановлено судом першої інстанції та не оспорюється відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» в суді апеляційної інстанції, станом на день звільнення позивача із займаної посади - 17.09.2010 року, відповідач ПрАТ «ПінГЗК» не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомога в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, що становить 13 865 грн. 79 коп.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 18.09.2010 року по 18.09.2012 року, тобто в межах заявлених позовних вимог, що узгоджується з ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України.
При цьому, середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 5 розділу ІV Порядку встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за два місці що передували звільненню, складала 194,04 грн.
За період з 18.09.2010 року по 18.09.2012 року, в межах заявлених позовних вимог, кількість робочих днів, згідно з щорічним розрахунком норм тривалості робочого часу, становить 492 робочих дні, тобто середній заробіток за цей час становить 95 467,68 грн.
При цьому, метою покладення на роботодавця відповідальності, визначеної у статті 117 КЗпП України, у разі невиконання обов'язку провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У Постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у Постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції до даної справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів встановила наступне: обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості; дії відповідача щодо її не виплати, оскільки при звільненні позивача із займаної посади, робтодавець ПрАТ «ПвнГЗК» не виплатив вихідну допомога в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, що становить 13865 грн. 79 коп., взагалі заперечуючи наявність у позивача такого права під час розгляду справи судом першої інстанції; позивач звернувся до суду з цим позовом серпні 2020 року та про наявність заборгованості він довідався лише в грудні 2020 року, й такі твердженні не спростовано відповідачем.
Отже, колегією суддів не встановлено в діях позивача ОСОБА_1 свідомого тривалого самоусунення від захисту своїх порушених прав, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні збільшився через неправомірну бездіяльність позивача.
При цьому, саме на роботодавця, нормами КЗпП України, покладено обов'язок з нарахування та виплати працівникам всіх належних їм сум у день звільнення, й посилання суду першої інстанції на те, що позивач не довів, що звертався на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати одноразової допомоги, яка не була виплачена у повному розмірі, та не знав про право на отримання одноразової допомоги при звільненні у розмірі тримісячної середньої заробітної плати, є безпідставним.
Після звернення позивача ОСОБА_1 до суду з вимогами щодо стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на його користь одноразової допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач проти задоволення заявлених вимог заперечував, у добровільному порядку врегулювати спір не намагався (а.с.24-26), що свідчить про його небажання відновлювати порушене право позивача та взагалі невизнання ним факту порушення трудового законодавтсва по відношенню до позивача ОСОБА_1 .
На підставі вищевикладеного, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 . При цьому, зменшення судом першої інстанції розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з 95467,68 грн. до 20 000 грн., враховуючи поведінку сторін у даній ситуації та конкретні обставини справи, є несправедливим та не відповідає принципу розумності судового рішення.
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, вважає за необхідне, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні і збільшити його з 20 000 грн. до 95 467,68 грн., що буде відповідати засадами виваженості та справедливості, у зв'язку з чим змінює рішення суду й у частині загального розміру сум, стягнутих з відповідача на користь позивача.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається із матеріалів справи, при зверненні до суду із даним позовом, позивач звільнений від сплати судового збору, на підставі положення п.2 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір».
Згідно до ст. 141 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави.
Отже, у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги позивача та зміною рішення суду першої інстанції, враховуючи що позов має майновий характер, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави судові витрати у розмірі 1 640 грн. (1093,33 грн. * 1,5 = 1640 грн.), пов'язані з розглядом апеляційної скарги позивача.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 19 березня 2021 року змінити в частині розміру стягнутого з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при розрахунку за період з 18.09.2010 року по 18.09.2012 року , збільшивши цей розмір з 20 000 (двадцять тисяч) гривен до 95 467 (дев'яноста п'ять тисяч чотириста шістдесят сім) гривен 68 коп.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на користь держави судовий збір в розмірі 1640 (одна тисяча шістсот сорок) гривен.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 08 червня 2021 року.
Головуючий:
Судді: