Постанова
іменем України
01 червня 2021року
м. Київ
справа № 336/5755/16
провадження № 51-563км21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
виправданого ОСОБА_6 ,
захисника
(в режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції, на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року в кримінальному провадженні, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016080080003315 від 20 липня 2016 року, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця м. Запоріжжя, такого, що судимості не мав,
у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 03 січня 2020 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 125 КК, та виправдано у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину.
Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК, вчиненого за наступних обставин.
ОСОБА_6 19 липня 2016 року о 14:30, маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень, перебуваючи біля будинку № 61 на вул. Уральській у м. Запоріжжі, підійшов до малолітнього ОСОБА_9 та лівою рукою вхопив його за шию, таким чином утримуючи дитину, умисно завдав потерпілому два удари долонею правої руки в потиличну ділянку голови та обома руками штовхнув ОСОБА_9 , від чого останній упав на лівий бік тулуба на асфальтовану доріжку, чим спричинив малолітньому потерпілому ОСОБА_9 струс головного мозку, крововилив у потиличній ділянці, садна в потиличній ділянці зліва, у ділянці лівого передпліччя, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року вказаний виправдувальний вирок залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор ставить вимогу про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Посилається на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Прокурор вважає, що суд першої інстанції при винесенні виправдувального вироку посилався на надумані обставини щодо виявлення в потерпілого тілесних ушкоджень, не надав належної оцінки будь-яким із показань, вирок суду не містить показань свідка ОСОБА_10 , а також, що формальні порушення проведення експертного дослідження не спростовують змісту такого документа як доказу.
Крім того, вказує на те, що апеляційний суд без безпосереднього дослідження та без ґрунтовного аналізу доказів у кримінальному провадженні дійшов висновку про залишення вироку суду першої інстанції без зміни.
У запереченнях захисник просить залишити без задоволення касаційну скаргу прокурора, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора, яка частково підтримала касаційну скаргу, доводи виправданого та його захисника, які заперечували проти задоволення касаційної скарги, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, та перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає на наступних підставах.
Мотиви Суду
Орган досудового розслідування дії ОСОБА_6 кваліфікував за частиною 2 статті 125 КК як заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров?я.
При цьому встановив, що ОСОБА_6 19 липня 2016 року о 14:30, перебуваючи біля будинку № 61 на вул. Уральській у м. Запоріжжі, підійшов до малолітнього ОСОБА_9 та лівою рукою вхопив його за шию, таким чином утримуючи дитину, умисно завдав потерпілому два удари долонею правої руки в потиличну ділянку голови та обома руками штовхнув ОСОБА_9 , від чого останній упав на лівий бік тулуба на асфальтовану доріжку, чим спричинив малолітньому потерпілому ОСОБА_9 струс головного мозку, крововилив у потиличній ділянці, садна в потиличній ділянці зліва, у ділянці лівого передпліччя, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Виправдовуючи ОСОБА_6 , суд першої інстанції дійшов висновку, що наданими стороною обвинувачення доказами не доведено факту того, що останній завдав потерпілому ОСОБА_9 два удари долонею руки в потиличну частину голови та штовхнув його обома руками, а також того, що саме від дій ОСОБА_6 настали наслідки у вигляді тілесних ушкоджень у ОСОБА_9 .
Суд першої інстанції вважав, що показаннями допитаних ОСОБА_6 , потерпілого та свідків підтверджується факт заподіяння виправданим лише одного удару долонею руки в потиличну частину голови ОСОБА_9 , а факт поштовху, від якого останній упав на асфальтну доріжку, взагалі не підтверджується жодними доказами.
Крім того, визнано неналежним доказом висновки експертів № 3376 та № 3377Д, оскільки огляд ОСОБА_9 проводила експерт ОСОБА_11 , а вказані висновки склала експерт ОСОБА_12 , яка фактично не оглядала ОСОБА_9 та не досліджувала медичної документації чи протоколів допитів.
Також суд першої інстанції вважав сумнівними висновки про те, що отримані потерпілим ОСОБА_9 легкі тілесні ушкодження є такими, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Залишаючи незмінним вказаний виправдувальний вирок суду першої інстанції та не вбачаючи підстав для повторного дослідження доказів у порядку, передбаченому частиною 3 статті 404 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК), суд апеляційної інстанції виходив з наступного.
Апеляційний суд, вирішуючи питання щодо доцільності повторного допиту свідка ОСОБА_13 на підставах того, що суд першої інстанції перекрутив його показання та неповно виклав, витребував з місцевого суду архівну копію оптичного диску з технічним записом судового засідання від 1 жовтня 2018 року, в якому допитувався вказаний свідок.
Прослухавши в апеляційному суді аудіозапис допиту свідка ОСОБА_13 , усі учасники судового провадження, у тому числі прокурор, погодилися з тим, що показання вказаного свідка викладені у вироку правильно та в обсязі, необхідному та достатньому для встановлення фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення, виклад показань вказаного свідка у вироку суду не є неповним або перекрученим.
Вислухавши позицію прокурора з приводу заявленого клопотання, який наполягав на повторному допиті свідка ОСОБА_13 та дослідженні наявних у матеріалах кримінального провадження документів, представника потерпілого, який вважав за необхідне допитати лише вказаного свідка, захисника виправданого, який зазначив, що повторно допитувати всіх осіб немає жодної необхідності, а у вироку дійсно викладено саме ті показання, які свідок ОСОБА_13 надав під час допиту в суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що клопотання прокурора про повторне дослідження доказів задоволенню не підлягає.
Суд вважає, що апеляційний суд обґрунтовано послався на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 10 червня 2020 року у справі № 712/2341/15-к (провадження № 51-6364км19), де зазначалося, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов'язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції.
У частині 2 статті 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, що не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але якщо суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.
Ураховуючи підстави відмови в задоволенні клопотання прокурора та наведені обставини, Суд не вбачає порушень вимог процесуального закону під час здійснення апеляційного розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_6 .
Що стосується доводів прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, то вони також визнаються Судом неспроможними.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вважав, що вони ґрунтуються на оцінці перевірених у судовому засіданні доказів, які були надані стороною обвинувачення.
Вважалося, що висновок суду першої інстанції про необхідність виправдання ОСОБА_6 обґрунтовано тим, що останній свою вину не визнав, а надані стороною обвинувачення докази не доводять того факту, що він завдав потерпілому два удари долонею та штовхнув його, а також того, що дії ОСОБА_6 перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з отриманими легкими тілесними ушкодженнями потерпілого, висновки експертів № 3376 та № 3377Д є неналежними доказами у зв'язку з порушенням порядку проведення експертизи, висновки про спричинення короткочасного розладу здоров'я від отриманих легких тілесних ушкоджень є непідтвердженими, інших досліджених у судовому засіданні доказів недостатньо для визнання ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, а сумніви щодо доведеності вини обвинуваченого усунути неможливо.
Такі висновки ґрунтувалися на перевірці наданих у суді першої інстанції показань виправданого ОСОБА_6 , неповнолітнього потерпілого ОСОБА_9 , свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_13 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 щодо обставин конфлікту між виправданим ОСОБА_6 та неповнолітнім потерпілим ОСОБА_9 , кількості заподіяних ударів, механізму та локалізації заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, а також наданих стороною обвинувачення на підтвердження вини ОСОБА_6 документів, які визнані апеляційним судом такими, що поза розумними сумнівами доводять вину ОСОБА_6 .
Вважалося доведеним факт завдання ОСОБА_6 неповнолітньому потерпілому ОСОБА_9 лише одного удару долонею руки в потиличну частину голови, а факт заподіяння другого удару та штовхання обома руками, від чого ОСОБА_9 впав на лівий бік тулуба на асфальтовану доріжку, нічим не підтверджується, що суперечить фактичним обставинам кримінального правопорушення, викладеним в обвинувальному акті.
Такі обставини об'єктивно встановлені з показань:
- ОСОБА_6 , який повідомляв, що він не завдавав ОСОБА_9 будь-яких ударів, а лише зняв останнього з велосипеда та тримав за плечі і що після події жодних тілесних ушкоджень у ОСОБА_9 не було;
- неповнолітнього потерпілого ОСОБА_9 , який вказував про завдання йому виправданим виключно одного удару долонею руки по потилиці, а про другий удар чи про штовхання на асфальт він взагалі нічого не повідомляв;
- свідка ОСОБА_13 , який на уточнююче запитання прокурора в суді першої інстанції категорично відповів, що бачив лише заподіяння одного удару долонею по потилиці;
- свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 та ОСОБА_18 , які взагалі нічого не повідомляли про завдання виправданим ударів неповнолітньому потерпілому;
- неповнолітнього свідка ОСОБА_17 , який очевидцем завдання потерпілому тілесних ушкоджень не був, побачив потерпілого через 20 хвилин після події, бачив на голові потерпілого садно, але зі слів потерпілого йому стало відомо, що виправданий завдав йому запотиличника, а його син вдарив у живіт. Натомість вказаний свідок показав, що через два дні після події бачив потерпілого, який про лікування йому не повідомляв.
Також апеляційний суд підтвердив відсутність доказів для доведення поза розумним сумнівом вини ОСОБА_6 , оскільки наявні докази не підтверджують факту того, що дії виправданого перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з отриманими легкими тілесними ушкодженнями неповнолітнього потерпілого.
Зокрема, апеляційним судом констатовано, що під час проведення експертиз № 3376 та № 3377Д від 26 серпня 2016 року не було дотримано вимог статті 101 КПК, статей 12, 13 Закону України «Про судову експертизу», пунктів 2.3, 2.8, 2.18 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, тому вони не можуть бути визнані допустимими доказами та використані у кримінальному провадженні.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції з приводу того, що наявні в матеріалах кримінального провадження висновки експерта № 3376 та № 3377Д від 26 серпня 2016 року не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку суду та взяті до уваги судом як непереконливі і що вони визнані неналежними доказами.
З висновку експерта № 3376 від 26 серпня 2016 року вбачається, що в ОСОБА_9 виявлено струс головного мозку, крововилив у потиличній частині, садна в потиличній частині зліва, у ділянці лівого передпліччя, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, які спричинили короткочасний розлад здоров'я. Ці пошкодження утворились від дії тупого (тупих) предмета, давність утворення пошкоджень не суперечить строку, вказаному особою, що освідується (т. 1, а.с. 89-90).
З висновку експерта № 3377Д від 26 серпня 2016 року вбачається, що виявлені в ОСОБА_9 тілесні ушкодження утворились не менш ніж від двох травматичних впливів. Взаєморозташування потерпілого та нападників у момент спричинення тілесних ушкоджень могло бути будь-яким за умови доступності відповідних ділянок тіла для завдання ударів (т. 1, а.с. 87-88).
Апеляційним судом установлено, що зі змісту вказаних висновків також вбачається, що проведення експертиз було розпочато 25 серпня 2016 року, а закінчено 26 серпня 2016 року; експертизи проводились на підставі постанов слідчого експертом ОСОБА_22 ; первісні відомості взяті експертом ОСОБА_22 з висновків експерта ОСОБА_11 № 2829 та № 2830Д від 22 липня 2016 року.
З висновків експерта № 2829 та № 2830Д від 22 липня 2016 року вбачається, що експертом ОСОБА_11 було проведено огляд ОСОБА_9 , досліджено медичну картку та історію хвороби, але висновків зроблено не було у зв'язку з відпусткою цього експерта (т. 2, а.с. 90-95).
Апеляційний суд, проаналізувавши вказані висновки та пояснення експертів ОСОБА_11 та ОСОБА_22 , погодився з висновками суду першої інстанції про те, що експерт ОСОБА_22 під час проведення експертиз не сприймала відомості безпосередньо, не досліджувала та не оглядала ОСОБА_9 , не могла самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а слідчий не надавав експерту будь-яких документів для проведення експертиз (протокол допиту потерпілого, медичну картку чи історію хвороби).
На підставі цього апеляційний суд дійшов висновку, що залишились невстановленими обставини, за яких експерт ОСОБА_22 отримала амбулаторну картку ОСОБА_9 та історію його хвороби, оскільки слідчий або прокурор не звертались до слідчого судді з клопотанням про надання тимчасового доступу до вказаної медичної документації, а відомості про добровільне надання законним представником неповнолітнього потерпілого таких документів чи надання згоди на дослідження документації в матеріалах кримінального провадження відсутні.
Крім того, апеляційним судом стверджено, що в даному кримінальному провадженні не визначалась необхідність проведення експертиз за участю кількох експертів, у зв'язку з чим висновки за результатами проведення експертиз повинні були складатись одним експертом - ОСОБА_11 .
Разом з тим, оскільки експерт ОСОБА_11 не могла закінчити експертизи та скласти висновки у зв'язку з відпусткою, новий експерт ОСОБА_22 повинна була проводити експертизу із самого початку - безпосередньо обстежити неповнолітнього потерпілого ОСОБА_9 , а також в разі необхідності звернутися до слідчого з клопотанням про надання додаткових матеріалів.
До того ж апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності сумнівів з приводу того, що неповнолітньому потерпілому ОСОБА_9 були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Вказано на те, що легке тілесне ушкодження може бути таким, що спричиняє короткочасний розлад здоров'я, яким вважається розлад здоров'я тривалістю понад 6 днів, але не більше як три тижні (21 день).
Із показань неповнолітнього потерпілого ОСОБА_9 , його матері ОСОБА_23 , свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_14 , історії хвороби ОСОБА_9 , фотографій зі сторінки ОСОБА_9 в соціальній мережі (які сторонами в суді першої інстанції були визнані допустимими доказами) вбачається, що останній перебував у лікарні з 20 липня 2016 року, а 22 липня 2016 року вже був виписаний з лікарні під відповідальність своєї матері, оскільки в них була путівка на море, і щонайменше з 24 липня 2016 року перебував на відпочинку на морі в м. Бердянську, після чого будь-яке лікування не проходив.
Із дослідженої судом першої інстанції медичної картки ОСОБА_9 також вбачається, що 3 серпня 2016 року будь-яких скарг на стан здоров'я ОСОБА_9 не висловлював.
Ураховуючи, що експертом ОСОБА_22 не проводилось безпосереднє обстеження потерпілого ОСОБА_9 та не досліджувалась медична документація, тому відсутні належні докази на підтвердження факту настання у ОСОБА_9 тимчасового розладу здоров'я, його тривалості та зв'язку з подіями 19 липня 2016 року.
До того ж на користь версії сторони обвинувачення про отримання неповнолітнім потерпілим ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я, також жодним чином не свідчить той факт, що після конфлікту з ОСОБА_6 неповнолітній потерпілий ОСОБА_9 ввечері продовжував гуляти на вулиці, не скаржився на стан свого здоров'я, що підтвердили свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_18 та ОСОБА_15 .
Обираючи стандарт доказування, який має використовуватися в кримінальних провадженнях, слід віддати перевагу стандарту «поза розумним сумнівом» порівняно із стандартом «баланс ймовірностей».
Він означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що в його достовірності взагалі немає сумнівів, а означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними.
Підґрунтям стандарту «поза розумним сумнівом» є фундаментальна цінність суспільства - гірше осудити невинного, ніж дозволити винному уникнути покарання; відповідно, суспільство, яке цінує добре ім'я і свободу кожного, не повинно засуджувати людину, коли є розумні сумніви в її винуватості.
Такий підхід узгоджується із судовою практикою Європейського суду з прав людини. Так, у параграфі 55 рішення Європейського суду з прав людини від 15 лютого 2012 року у справі «Гриненко проти України» зазначається, що «при оцінці доказів Європейський Суд зазвичай застосовує стандарт доведення «поза всяким розумним сумнівом». Однак доведення повинно будуватися на сукупності досить надійних, чітких і послідовних припущень або аналогічних неспростовних презумпцій фактів».
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення винуватості поза розумним сумнівом (Avsar v. Turkey). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою.
З огляду на вказані обставини в судів першої та апеляційної інстанцій були об'єктивні та достатні підстави вважати недоведеним скоєння ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 125 КК.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК. Повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду. Відмова в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність законних підстав та аргументованих доводів щодо такої необхідності.
Зважаючи на те, що неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судом апеляційної інстанції, у кримінальному провадженні не виявлено, то і законних підстав для скасування ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_6 . Суд не вбачає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Суд
ухвалив:
Ухвалу Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3