Постанова
Іменем України
02 червня 2021 року
м. Київ
справа № 308/10240/18
провадження № 61-14143св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Стойка Надія Михайлівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Мацунич М. В., Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк), приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Стойки Н. М. про скасування державної реєстрації та визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 12 січня 2008 року між ним та банком було укладено кредитний договір № MKA7GA00000001, відповідно до умов якого він отримав кредит у сумі 26 000 доларів США для споживчих цілей та 4 735,80 доларів США для сплати страхових платежів.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ним та банком укладено договір іпотеки від 16 січня 2008 року, згідно із яким він передав в іпотеку банку 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Із інформаційної довідки № 121135718 від 19 квітня 2018 року йому стало відомо, що приватним нотаріусом Стойкою Н. М. 26 жовтня 2016 року зареєстроване право власності на його будинок за ПАТ КБ «ПриватБанк», підставою виникнення права власності є договір іпотеки від 16 січня 2008 року, а також повідомлення банку від 21 липня та 20 жовтня 2016 року.
Вважає, що звернувши стягнення на предмет іпотеки, банк порушив його право власності, а реєстраційні дії нотаріуса є протиправними, оскільки жодної письмової вимоги від банку він не отримував, і відповідно, банк не міг надати нотаріусу будь-яких документів на підтвердження отримання ним такої вимоги.
Крім того, банком було порушено норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки на підставі вказаного кредитного договору основне зобов'язання виникло за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті, а предметом договору іпотеки є 1/2 частина будинку, який як на момент оформлення кредитного та іпотечного договорів так і на момент звернення стягнення був постійним місцем його проживання, і у його власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно.
За таких обставин позивач просив суд визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію приватним нотаріусом Стойкою Н. М. за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки - 1/2 частину будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка здійснена на підставі договору іпотеки від 16 січня 2008 року та повідомлень від 21 липня та 20 жовтня 2016 року; визнати за ним право власності на Ѕ частину вказаного будинку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 березня 2020 року в складі судді Придачук О. А. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що державна реєстрація права власності за іпотекодержателем здійснена у відповідності до чинного законодавства.
Листом від 01 жовтня 2013 року № 30.1.0.0/2-368 ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про порушення зобов'язань за кредитним договором, наявність у нього простроченої заборгованості у розмірі 2 081,07 доларів США та вимагало повернення суми боргу в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредиту в тридцятиденний строк з дня отримання вимоги. Оскільки зазначена вимога вручена ОСОБА_1 15 жовтня 2013 року тому твердження останнього про неповідомлення банком про необхідність усунення порушення та виконання зобов'язання за кредитним договором є безпідставним.
Реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснена за згодою позивача, а не у примусовому порядку, з огляду на що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на правовідносини, які виникли між сторонами, не поширюється.
Крім того, посилаючись на можливість застосування відносно нього Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позивач не надав доказів, які б підтверджували обставини, наведені у вказаному Законі, які унеможливлюють звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зокрема, що спірне майно використовується позивачем як місце постійного проживання і що у позивача немає у власності іншого нерухомого житлового майна.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року скасовано рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 березня 2020 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов'язано скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний запис № 17289132 про реєстрацію за АТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки - 1/2 частину житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ,.
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_1 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, що в свою чергу свідчить про порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, та є підставою для скасування державної реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Щодо вимоги позивача про визнання за ним права власності на спірне майно, то така задоволенню не підлягає, оскільки саме по собі скасування державної реєстрації права власності за іпотекодержателем є підставою для відновлення такого права за попереднім власником - позивачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17, у якій зазначено, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на предмет нерухомості не може бути звернена до приватного нотаріуса, якого позивач визначив відповідачем.
З 2013 року (часу отримання ним вимоги від 01 жовтня 2013 року) боржник був повідомлений про намір банку зареєструвати за собою предмет іпотеки. Оскільки вказана вимога іпотекодержателя залишилась без задоволення, банк у передбаченому законом та договором іпотеки порядку звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про реєстрацію права власності на іпотечне майно, а тому висновки суду апеляційної інстанції про порушення банком процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними. При цьому Закон України «Про іпотеку» не містить чітких строків проведення державної реєстрації після направлення вимоги боржнику та її отримання останнім. Дії позивача як боржника спрямовані на ухилення від відповідальності за невиконання умов кредитного договору.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
12 січня 2008 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № MKA7GA00000001, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 26 000 доларів США для споживчих цілей та 4 735,80 доларів США для сплати страхових платежів.
В рахунок забезпечення зобов'язань за вказаним кредитним договором 16 січня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно із яким ОСОБА_1 передав в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , складається з однієї кімнати та належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 2003 року.
Листом від 01 жовтня 2013 року № 30.1.0.0/2-368 ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про наявність у нього у зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором простроченої заборгованості у розмірі 2 081,07 доларів США та вимагало повернення суми боргу в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій нарахованих на день повернення кредиту в тридцятиденний строк з дня отримання вимоги. При цьому банк повідомив, що прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та у разі невиконання або неналежного виконання позичальником умов вимоги останній має у добровільному порядку звільнити вказане житло. Крім того, банк повідомив про намір звернутися до суду з позовною заявою про виселення зі спірного житлового приміщення (а.с. 40).
Зазначена вимога вручена ОСОБА_1 15 жовтня 2013 року, про що свідчить долучене до матеріалів справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 41).
26 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Стойкою Н. М. на підставі договору іпотеки від 16 січня 2008 року, повідомлення, виданого 20 жовтня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та повідомлення ПАТ КБ «ПриватБанк» № E.L.V.0.0.0.0/3-904 від 21 липня 2016 року, за банком зареєстровано право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку.
Вказані повідомлення від 20 жовтня 2016 року та від 21 липня 2016 року в матеріалах справи відсутні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону).
Згідно з частиною першою статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону).
Відповідно до статті 37 Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Пунктом 17.8.1 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо на момент настання терміну виконання якого - небудь із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи
на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми
статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Стаття 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час
укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Після внесення Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором
між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Згідно із пунктом 27 договору іпотеки сторони домовились про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку, зокрема, шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця.
07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває
в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує
140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 частини першої статті 1 Закону України 12 травня
1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Отже, Закон України «Проіпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель.
Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційного запису № 17289132 про реєстрацію за АТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки - Ѕ частину житлового будинку
АДРЕСА_1 , з огляду на іноземну валюту кредиту, використання позивачем предмета іпотеки як місця постійного проживання та площу житлового будинку, яка не перевищує 250 кв. м, тобто розповсюдження на спірні правовідносини дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» щодо заборони примусового стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки.
Отже, у нотаріуса були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на вказану частину будинку за
АТ КБ «ПриватБанк».
Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону України
«Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого
як забезпечення кредитів в іноземній валюті» міститься у постановах
Великої Палати Верховного Суду: від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19; від 19 травня 2020 року
у справі № 644/3116/18-ц, провадження № 14-45цс20.
Помилковість висновку суду апеляційної інстанції щодо недотримання іпотекодержателем приписів закону щодо направлення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень основного зобов'язання не може бути підставою для скасування правильного по суті і законного судового рішення апеляційної інстанції з одних лише формальних міркувань, оскільки в цілому суд дійшов обґрунтованого висновку про скасування оскаржуваного реєстраційного запису (частина друга статті 410 ЦПК України).
Наведені в касаційній скарзі доводи щодо безумовного права іподекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки виходячи зі змісту договору іпотеки незалежно від претензій іпотекодавця, оскільки рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене лише у випадку доведеності факту повного виконання своїх зобов'язань боржником за кредитним договором, спростовуються вищезазначеними вимогами закону.
Підставність доводів касаційної скарги про неналежний суб'єктний склад учасників справи не впливає на правильність вирішення справи апеляційним судом, оскільки заявником не вказано яким саме чином процесуальний статус нотаріуса як відповідача у цій справі, а не третьої особи, вплинув на висновки суду про часткове задоволення позову та не зазначено у яких процесуальних правах його було обмежено.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це підтверджено матеріалами справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 409, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович