08 червня 2021 року Чернігів Справа № 620/3895/21
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання бездіяльності протиправною та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,
Позивач звернувся до суду з позовом до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, в якому просить:
- визнати бездіяльність (відмову) відповідача протиправною шляхом скасування протиправного рішення відповідача від 02.03.2021 №145-5/VIІI про відмову у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеутрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Сиволозького старостинського округу Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області;
- зобов'язати відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства відповідно до заяви від 19.01.2021 відповідно з графічним матеріалом, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки;
- стягнути з відповідача 5,000,00 грн завданої моральної шкоди.
Також позивач просить суд зобов'язати відповідача подати звіт.
В обґрунтування своїх вимог позивачем вказано, що йому відмовлено у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою з підстав, які не передбачені ст. 118 Земельного кодексу, тому просить позовні вимоги задовольнити повністю у спосіб, визначений у прохальній частині позову.
Суд ухвалою від 16.04.2021 відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами та встановив відповідачу строк, для подачі відзиву на позов.
Відповідач подав відзив, в якому зазначив, що спірне рішення прийнято на підставі та у спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки відповідачем 02.03.2021 прийнято рішення №134-5 Про створення громадських пасовищ на території Плисківської сільської ради, відповідно до якого бажану для позивача земельну ділянку віднесено до території, на яких для потреб всієї територіальної громади буде створено громадські пасовища. Крім того вказав, що відведення земельної ділянки за рахунок існуючої і зареєстрованої земельної ділянки є неможливим з точки зору законодавства.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій він не погоджується з позицією відповідача та просить суд задовольнити позовні вимоги.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
19.01.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність на території Плиськівської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства. До заяв позивачем додано: копії паспорта громадянина України та ідентифікаційний номер, графічний матеріал, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
За результатами розгляду заяви, відповідач прийняв рішення № 145-5/VІІІ від 02.03.2021, якими відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Підставою для відмови у рішенні № 145-5/VІІІ зазначив те, що на земельну ділянку площею 14 га надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою для створення громадського пасовища з метою задоволення потреб громади.
У свою чергу відповідач у відзиві посилається, що спірне рішення прийнято на підставі та у спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки земельна ділянка, на яку бажає позивач отримати дозвіл на розроблення проектів землеустрою, стосується частини земної поверхні, де вже сформовані та зареєстровані земельні ділянки. Таким чином, будь -які зміни в площі, місці розташуванні, конфігурації земельних ділянок з вказаними кадастровими номерами можливо лише на підставі технічної документації, а не проекту землеустрою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Предметом спору в цій справі є рішення відповідача про відмову в наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з мотивів, про які зазначені у спірному рішенні. Правову оцінку цим рішенням відповідача суд надає на предмет їхньої відповідності критеріям, установленим у ч.2 ст.2 КАС України, зокрема перевіряє, чи такі вчинено/прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
За змістом ст.3 Земельного кодексу України (ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з ч.2 ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Положеннями ч.1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Відповідно до ст.81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
За змістом ч.1-3, ч.5 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені ст.118, 122 ЗК України.
За змістом ч.6 ст.118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства (….) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (….) органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною 7 цієї норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, обов'язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.
Частиною 7 статті 118 ЗК України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:
- невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів;
- невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;
- невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, наведеною нормою ЗК України визначено вичерпний перелік підстав, за існування яких особі, яка звертається до відповідного суб'єкта із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, може бути відмовлено, і чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень ст.118 ЗК України.
У свою чергу відмова може бути визнана обґрунтованою (вмотивованою) лише тоді, коли компетентним суб'єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому на законодавчому рівні зобов'язано орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в наданні такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови з посиланням на нормативно-правові акти.
Аналізуючи наведене можна зробити висновок, що обов'язковими умовами для акту індивідуальної дії у даному випадку є зазначення конкретних положень нормативно-правового акту, які передбачають підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та мотиви відмови.
Однак зміст спірного рішення не містить конкретну норму на підставі якої позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, а мотиви відмови, викладені у спірному акті індивідуальної дії та у відзиві, є різними, тому не можуть свідчити про правомірність рішень.
Суд встановив, що підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою відповідач вказав, що на земельну ділянку площею 14 га надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою для створення громадського пасовища з метою задоволення потреб громади.
Отже фактично позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв'язку із намірами сільської ради оформити та використовувати бажану земельну ділянку під громадські пасовища, та знаходження земельної ділянки в користуванні інших осіб.
Однак вказані підстави відмови не відповідають тим, які визначені ч.7 ст.118 ЗК України. Цей перелік є вичерпним. Наміри виділити земельні ділянки під громадські пасовища та знаходження земельних ділянок в інших осіб у користуванні без підтвердження зареєстрованого права, не є підставою для відмови особі у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Окрім того, суд звертає увагу, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування.
Отже, відповідач прийняв спірне рішення, яке по суті не відповідає фактичним обставинам, а саме, не було встановлено невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, а тому відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законом, оскільки така підстава для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, як "на земельну ділянку надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою для створення громадського пасовища з метою задоволення потреб громади ч.7 ст.118 ЗК України не передбачена, а отже є протиправною.
Разом з тим, посилання відповідача у відзиві як на правомірність підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою на те, що земельна ділянка, на яку бажає позивач отримати дозвіл на розроблення проектів землеустрою, стосується частини земної поверхні, де вже сформовані та зареєстровані земельні ділянки і накладається на вже зареєстровані земельні ділянки, що унеможливлює формування нової земельної ділянки, що підтверджує Інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 26.04.2021, яку додає до відзиву, суд відхиляє, з огляду на таке.
За приписами ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналізуючи зміст наведеної норми слід зазначити, що застосовуючи встановлені процесуальним законом правила обов'язку доказування, посилання відповідача на докази, які не покладені в основу спірного рішення, слід вважати неприйнятними.
Отже враховуючи, що у спірних рішеннях відсутні посилання на мотиви та докази, наведені у відзиві, відповідач, відповідно до імперативних вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, не може на них посилатися в обґрунтування правомірності прийняття такого рішення.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га відповідно, для передачі у власність для ведення особистого селянського господарства відповідно до заяви від 19.01.2021, суд зазначає таке.
Правова оцінка оскаржуваних рішень в частині, що стосується позивача, стосувалася лише тих мотивів, які наведені у цих рішеннях, проте ті мотиви та докази, що наведені у відзиві, суд не прийняв до уваги, оскільки останні не були покладені в основу спірних рішень. За таких обставин у суду відсутні підстави для зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення.
Підсумовуючи наведене, суд вважає, що хоч і повноваження Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є дискреційними, проте належним способом захисту, відновлення прав позивача за даних фактичних обставин, необхідно визнати саме зобов'язання відповідача повторно розглянути заяви позивача від 19.01.2021 про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову частково, шляхом визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 02.03.2021 №145-5/VIII в частині, що стосується позивача, та зобов'язання відповідача повторно розглянути відповідні заяви позивача від 19.01.2021 про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та прийняти відповідне рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У свою чергу суд звертає увагу на таке.
Частинами 1 та 2 ст.79-1 ЗК України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Згідно із ч.6, ч.7 ст.79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.
Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації.
Надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта.
Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.
Так, згідно із ч. 1 ст. 25 Закону №858-IV документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, до видів якої належить технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок (пункт "й" частини другої статті 25).
За загальним правилом, визначеним положеннями ст.50 Закону №858-IV проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Згідно із ст.56 Закону №858-IV технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає:
а) пояснювальну записку;
б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації;
в) кадастрові плани земельних ділянок, які об'єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку;
г) матеріали польових геодезичних робіт;
ґ) акт приймання-передачі межових знаків на зберігання при поділі земельної ділянки по межі поділу;
д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути;
е) нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні);
є) згоду власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем (крім випадків поділу земельної ділянки у зв'язку з набуттям права власності на житловий будинок, розташований на ній).
Зміст наведених норм права свідчить, що поділ та об'єднання земельних ділянок за свою суттю фактично є формуванням нової чи нових земельних ділянок, що передбачає певну процедуру щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, його погодження та затвердження в порядку, встановленому ЗК України, який визначає вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже земельна ділянка може бути виділена із вже сформованої земельної ділянки та їй має бути присвоєний інший кадастровий номер, за наявності документів, передбачених наведеними нормами. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.04.2021 у справі №0640/4182/18.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн суд зазначає наступне.
Так, дійсно, відповідно до положень ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Як вбачається зі змісту приписів ч.ч.1-3 ст.23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Проте, Пленум Верховного суду України у своїй постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» звернув увагу судів на те, що відповідно до ст.137 ЦПК України, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений ст.77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2019 у справі №818/1429/17, від 12.11.2019 у справі №818/1430/17.
Відповідач на думку позивача завдав позивачу душевних страждань, психологічних переживань у зв'язку з протиправними діями, що виразилось у не прийнятті законного рішення.
Разом з тим, суд зазначає, що розмір моральної шкоди має визначатись виключно залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (їхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступінь зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності (співмірності), виваженості та справедливості, однак позивачем не доведено з яких саме міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими саме доказами це підтверджується.
За таких обставин в цій частині позову слід відмовити.
Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, то суд вважає, що останнє не підлягає задоволенню, оскільки в розумінні ст. 382 КАС України зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком. Крім того, у суду відсутні підстави вважати, що рішення суду виконане не буде.
Щодо витрат позивача на правничу допомогу в розмірі 6500,00 грн, суд зазначає наступне.
Згідно з ч.4 та ч.5 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В силу ч.6 та ч.7 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
За приписами ч.9 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом даної справи, у розмірі 6500,00 грн суду надано договір про надання правової допомоги, додаткову угоду до договору, копія свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю , акт здачі - приймання наданої правової допомоги.
За умовами зазначеного вище договору, розмір гонорару адвоката за надання правової допомоги складає 6500,00 грн.
Отже, розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі про надання правової допомоги у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Суд зазначає, що дана справа відноситься до справ незначної складності, розгляд якої проводиться в порядку спрощеного позовного провадження, цей спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині ознайомлення з документами та підготовки позовної заяви до суду.
Дослідивши документи та враховуючи предмет спору, суд дійшов висновку, що вартість витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6500,00 грн, що заявлена до стягнення з відповідача, є завищеною. Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».
За таких обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об'єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у сумі 3000,00 грн.
Щодо відшкодування судового збору в розмірі 908,00 грн, суд зазначає, що у відповідності до вимог ч.1 та ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивачем сплачений судовий збір в розмірі 908,00 грн, тому з відповідача на користь позивача підлягають відшкодуванню судові витрати в розмірі 454,00 грн, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання бездіяльності протиправною та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення п'ятої сесії восьмого скликання Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області від 02.03.2021 №145-5/VIII про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.
Зобов'язати Плисківську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області повторно розглянути заяви ОСОБА_1 від 19.01.2021 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, та прийняти відповідне рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Плисківської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 454,00 грн (чотириста п'ятдесят чотири гривні), та витрати на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень).
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням п. 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу"Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 .
Відповідач: Плисківська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області вул. Незалежності, буд.33, с.Плиски, Борзнянський район, Чернігівська область,16453, рнокпп 04414885.
Повне рішення суду складено 08.06.2021.
Суддя Л.О. Житняк