03 червня 2021 року м. Одеса справа № 420/5116/21
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А.,
за участі секретаря Ягенської К.О., представників: позивача Смірнова В.С., відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу та зобов'язати вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов з урахуванням заяви про уточнення вх.28675/21 від 03.06.2021 року ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу відповідача №54 від 22.03.2021 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача.
Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 22.03.2021 року №54 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач отримав повідомлення №5/1-366 від 22.03.2021 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через відсутність обґрунтованість побоювання стати жертвою переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а також через відсутність у заяві позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом.
Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області надало до суду відзив на адміністративний позов, з огляду на який ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Ухвалою суду від 06.04.2021 року відкрито спрощене позовне провадження з викликом (повідомленням) сторін та призначено судове засідання.
Водночас вищевказаною ухвалою зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надати до суду в строк для надання відзиву належним чином засвідчену копію особової справи ОСОБА_2 .
Ухвалою суду від 22.04.2021 року провадження у справі зупинено.
Ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати від 26.05.2021 року провадження у справі поновлено.
Дослідивши адміністративний позов, відзив відповідача, інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Кот-д'Івуару, уродженцем м. Ман, за національністю івуарієць, за етнічною належністю відноситься до групи якуба, за віросповіданням мусульманин, неодружений, працює вантажником, рідна мова - якуба, вільно володіє французькою мовою.
Також ОСОБА_2 в країні громадської належності працював у Військових повітряних силах Кот-д'Івуару за контрактом. На території України працює з 2020 року вантажником на проминку « 7 км» у м. Одесі.
01.03.2021 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом встановлено, що у якості причин виїзду з Кот-д'Івуару позивач під час проведення анкетування 16.03.2021 року та співбесід оформлених протоколами 16 та 19 березня 2021 року (а.с.126-129, 170-179, 182-184) повідомив, що він 24.11.2019 року покинув країну постійного проживання, а саме зробив візу і виїхав до України тому, що відчував своє життя в небезпеці та був впевнений, що Україна - це країна, яка не пов'язана з політикою Кот-д'Івуару. Разом з тим, позивачем при анкетуванні повідомлено, що він служив в армії при ОСОБА_3 з 2009-2011 роки, проте в подальшому його незаконно усунуто з посади, та на його місце прийшов інший ОСОБА_4 . Та новий Президент всіх своїх бойовиків, які допомогли йому прийти до влади влаштував на службу в армії. Таким чином колишні бойовики та солдати були в одній армії у зв'язку з чим почалися проблеми, зокрема з заробітною платою, оскільки солдатам платили менше ніж бойовикам, а також відбувались конфліктні ситуації. Надалі як вказує ОСОБА_2 , йому порадили виїхати з Кот-д'Івуару до України, оскільки саме в цій країні з урахуванням її політики йому буде краще жити. З підстав наведеного, позивач (сержант) не вийшов на роботу (Військові повітряні сили Кот-д'Івуару за контрактом) та дезертирував. На даний час позивач (як дезертир) не може повернутись на Батьківщину, оскільки очікує на зміну влади та має побоювання про переслідування його у військовій частині де він служив, адже саме тоді його життя буде в небезпеці.
Також, як вбачається з матеріалів справи, 24.11.2019 року ОСОБА_2 виїхав з Кот-д'Івуару авіарейсом Абіджан (Кот-д'Івуар) - Стамбул (Туреччина) - Запоріжжя (Україна).
Так, позивач потрапив до України 25.11.2019 року легально на підставі туристичної візи та паспортного документу.
Надалі відповідачем складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту (а.с.191-213).
В висновку зазначено, що заява громадянина Кот-д'Івуар на установчі дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов визначених п.п.1,13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
22.03.2021 року відповідачем прийнято наказ №54 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину ОСОБА_5 (а.с.214).
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Предметом спору у даній справі є правовідносини, пов'язані з попереднім розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Для правильного вирішення оскаржуваних правовідносин необхідно з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок попереднього розгляду заяв визначений у статті 8 Закону № 3671-VI та, серед іншого, передбачає, що протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
З аналізу наведених законодавчих норм слідує, що на стадії попереднього розгляду за поданою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту можливе прийняття двох видів рішень - рішення про оформлення або рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ці рішення приймаються на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Матеріали справи, зокрема, анкета від 01 березня 2021 року та протоколи співбесід від 16 та 19 березня 2021 року свідчать, що позивач є громадянином Кот-д'Івуару, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Кот-д'Івуарі в м.Ман, має початкову освіту з 1988-1994 навчався в школі та з 1994-1999 року в коледжі, проте навчання не закінчив через брак коштів.
З 2020 року позивач працює на промринку 7км.
Виїзд з Кот-д'Івуару заявник обґрунтував побоюванням за власне життя через небезпеку, яка йому загрожувала та зміну влади, оскільки бойовики, які прийшли з новою владою навіть за маленькі помилки в роботі влаштовували конфлікті ситуації, переслідування та різанину.
Неможливість повернення до Кот-д'Івуару позивач обґрунтовує тим, що в Кот-д'Івуарі зараз новий Президент, а він не вийшов на роботу (служба в армії повітряних сил за контрактом), тобто дезертирував з підстав чого у разі його повернення його життя буде в небезпеці, оскільки його розшукують у військовій частині де він служив.
Відповідно до наказу ГУ ДМС України в Одеській області, який є предметом судового розгляду у даній справі, позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.214).
Висновок, що став підставою для прийняття оскаржуваного наказу ґрунтується на судженнях суб'єкта владних повноважень про те, що заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пунктах 1 та 13 статті 1 Закону № 3671-VI , оскільки в поданій заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань зазнати переслідуваня за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності. Також вбачається, що заявник прибув до України з метою легалізації.
Слід зазначити, що спірне рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на стадії попереднього розгляду заяви, яка передбачена статтею 8 Закону № 3671-VI.
Сама ж процедура розгляду таких заяв за Законом складається з наступних стадій:
- попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону);
- розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону);
- прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10).
Як зазначалося вище, відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Це слідує з положень частини другої статті 9 Закону № 3671-VI та пункту 5.1 Розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 та зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884 (далі - Правила № 649).
Матеріали справи підтверджують, що позивач не видає себе за іншу особу, з відповідною заявою звернувся вперше хоч із значним запізненням, проте дану обставину як і обставину його перебування на території третьої безпечної країни слід враховувати та оцінювати при вирішенні питання стосовно надання або ненадання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а не на стадії прийняття рішення щодо оформлення документів.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 3671-VI працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Згідно з пунктом 5.1 Правил № 649 після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу):- проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви;
- у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника, та встановлена загальна правдоподібність заяви.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:
- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;
- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;
- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Тобто, прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є лише попередньою стадією розгляду заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.
Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стала позиція та правовий підхід щодо вирішення аналогічних правовідносин викладена у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 815/4355/17, від 24 квітня 2020 року у справі № 820/6354/16, від 17 грудня 2020 року у справі № 420/3258/19, від 31 березня 2021 року у справі №520/12239/19.
У висновку ГУ ДМС України в Одеській області за результатами розгляду заяви позивача, на підставі якої приймалось спірне рішення, робиться аналіз обґрунтованості тих побоювань, про які вказував позивач. Тобто відповідач фактично вирішив заяву по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
За таких обставин суд дійшов висновку, що прийняте відповідачем на стадії попереднього розгляду заяви позивача рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню як таке, що прийняте усупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Слід звернути увагу, що згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Водночас, відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови:
заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву;
всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів;
твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі;
заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви;
встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Відповідачем не здійснено достатньої оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, зокрема щодо детального дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Твердження відповідача про те, що заявник прибув до України як мігрант з ціллю легалізації не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд звертає особливу увагу на те, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо нього в його країні.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Оцінивши у контексті встановлених обставин справи обґрунтованість наведених відповідачем підстав для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає, що заява ОСОБА_2 не є очевидно необґрунтованою та не носить характер зловживання.
Суд повторно звертає увагу, що прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є лише попередньою стадією розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача, суд вважає її такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Як вбачається зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, позовна вимога щодо зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_2 є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає. Крім того суд також враховує те, що відповідач, у зв'язку із необхідністю скасування його наказу №54 від 22.03.2021 року повинен буде приймати рішення з урахуванням фактичних обставин, що будуть існувати на час його прийняття.
Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Водночас, з огляду на вказану норму та на встановлені обставини справи суд вважає необхідним для повного захисту прав та інтересів позивача на підставі ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною 1 ст.90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Враховуючи вищенаведене суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 192-194, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області(65014, м. Одеса, вул. Преображенська 44) задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №54 від 22.03.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції у порядку та строки встановлені ст.ст. 295-297 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 08.06.2021 року.
Суддя Іванов Е.А.