01 червня 2021 року м. Київ № 320/2420/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., при секретарі судового засідання Повх І.С.,
за участю представників сторін:
позивача - Колісник В.В.,
від відповідача - Була Р.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач), в якому просить суд:
- визнати неправомірною бездіяльність Офіса Генерального прокурора в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні 31.10.2019 в розмірі 28241,68 грн. середнього місячного заробітку та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку;
- стягнути з Офіса Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в зв'язку із звільненням у розмірі 28241,68 грн., середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100;
- стягнути з Офіса Генерального прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належної йому вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1344,842 грн., за кожен день затримки розрахунку починаючи з 31Л 0.2019 по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що у період з лютого 2004 року по березень 2016 року працював в органах прокуратури, з 11.03.2016 призначений на посаду прокурора відділу екстрадиції управління правової допомоги та екстрадиції Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Наказом Генерального прокурора від 29.10.2019 № 1308ц його було звільнено з займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31.10.2019 та зобов'язано провести остаточний розрахунок та виплатити всі належні виплати при звільненні.
Позивач зазначив, що Генеральний прокурор при винесенні зазначеного наказу керувався положеннями ст. 9. Закону України «Про прокуратуру», пп. І п. 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора.
Разом з тим, позивач зазначив, що при звільненні його з посади на підставі п.9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» йому не було нараховано та виплачено вихідну допомогу, виплата якої передбачена ст. 44 Закону України «Про прокуратуру».
На думку позивача, звільнення позивача з органів прокуратури відбулося з підстави, визначеної п.9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», що за своїм змістом є розірванням трудового договору з ініціативи власника, а не працівника, відтак йому належить виплатити вихідну допомогу при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.03.2021 відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання.
Відповідач позов не визнав та подав до суду відзив на позовну заяву у якому просив відмовити у задоволенні позову з тих підстав що, згідно з п.6 розд. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».
За приписами п. 7 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Відповідач вказав, що ОСОБА_1 . Генеральному прокурору заява про переведення до Офісу Генерального прокурора та про бажання пройти атестацію не подавалася.
Згідно з підпунктом 1 п. 19 розділу II Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання ним чинності займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію або у разі неуспішного проходження атестації.
Враховуючи викладене, відповідачем на підставі вказаної норми було звільнено з 31.10.2019 позивача. У свою чергу, відповідач зауважив, що ст. 44 КЗпП України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». При цьому, юридичним фактом, що зумовило звільнення позивача на підставі п.9 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» в даному випадку є неподання заяви про переведення до Офісу Генерального Прокурора. Оскільки з ОСОБА_1 своєчасно проведено розрахунок при звільненні, підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, передбаченого ст. 117 КЗпП України відсутні.
Позивач не погоджуючись з доводами відповідача, викладеним у відзиві на позов подав до суду відповідь на відзив у якій зазначив, що Генеральною прокуратурою України (з 02.01.2020 Офісом Генерального прокурора) у день звільнення позивача 31.10.2019 не проведено остаточний розрахунок та не виплачені усі належні, виплати, що свідчить про очевидну бездіяльність відповідача, яка є протиправною.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.04.2021 суд відмовив у задоволенні клопотання Офісу Генерального Прокурора від 26.03.2021 № 15/1/2-13726-21 про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду.
Протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.04.2021 суд відклав розгляд справи на 11.05.2021.
Протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 суд відклав розгляд справи на 01.06.2021.
У судове засідання, призначене у справі на 01.06.2021 з'явилися позивач та уповноважений представник відповідача.
Також судом встановлено, що 20.04.2020 на адресу суду надійшла заява ОСОБА_1 про зміну позовних вимог, в якій позивачем заявлено наступні вимоги:
- визнати неправомірною бездіяльність Офіса Генерального прокурора в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні 31.10.2019 в розмірі 35081,55 грн. середнього місячного заробітку та щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку;
- стягнути з Офіса Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в зв'язку із звільненням у розмірі 35081,55 грн., середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100;
- стягнути з Офіса Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належної позивачу вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1670,55 грн. за кожен день затримки розрахунку починаючи з 31.10.2019 по день фактичного розрахунку.
Протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01.06.2021 заяву ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог прийнято до розгляду.
Присутній у судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги з підстав викладених у позовній заяві, просив позов задовольнити та зазначив, що відповідачем було допущено протиправну бездіяльність у вигляді невиплати йому вихідної допомоги при звільненні.
Уповноважений представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позов та просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 04.02.2004 року працював в органах прокуратури на різних посадах.
Згідно відомостей трудової книжки ОСОБА_1 Серія НОМЕР_1 , 15.03.2016 позивач призначений прокурором відділу екстрадиції управління міжнародно-правового співробітництва в порядку переведення з прокуратури Київської області.
Наказом Генерального прокурора України від 29.10.2019 №1308ц ОСОБА_1 звільнений з посади прокурора відділу екстрадиції управління правової допомоги та екстрадиції Департаменту міжнародного співробітництва Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 жовтня 2019 року.
Вказаним наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Судом встановлено, що 12.12.2020 позивач звернувся до Генерального прокурора із запитом про надання публічної інформації, у якому просив надати інформацію, зокрема про суму виплати ОСОБА_1 при звільненні 31.10.2019 вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України у розмірі середнього місячного заробітку; про середній заробіток ОСОБА_1 під час перебування на посаді прокурора відділу екстрадиції управління правової допомоги та екстрадиції Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України; про усі виплати ОСОБА_1 при звільненні 31.10.2019.
Офіс Генерального прокурора у відповідь на запит позивача про надання інформації з питань отримання вихідної допомоги, листом від 21.12.2019 № 27/3- 5309вих-20 повідомив позивача, що відповідно до Закону України «Про прокуратуру» у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги.
Відповідно до відомостей розрахункового листа ОСОБА_1 за жовтень 2019 року, позивачу не було виплачено при розрахунку при звільненні вихідну допомогу при звільненні.
12.12.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою до Генерального прокурора про проведення виплати вихідної допомоги в порядку статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просив здійснити виплату йому вихідної допомоги в зв'язку зі звільненням 31.10.2020 у розмірі середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 та суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Листом від 15.01.2021 № 21-92 вих-21, Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що стаття 44 КЗпП України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення з ним трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, яка полягає у невиплаті позивачу вихідної допомоги при звільнення 31.10.2019, вважаючи своє право порушеним, ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ (далі - Закон № 1697-VII, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно із статтею 4 Закону №1697-VІІ організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону №1697-VІІ визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VІІ прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
19.09.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України №1 13-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-ІХ, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора. Наведений закон набув чинності 25.09.2019.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону №1697-VІІ доповнено частиною п'ятою, такого змісту: «на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження».
Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) він регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Статтею 40 КЗпП України визначено порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Так, за змістом пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, серед іншого, у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною четвертою статті 40 КЗпП України визначено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
При цьому, Законом №113-ІХ доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року № 108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).
Так, за змістом абзацу третього пункту 2 розділ ІІ Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 4 розділ ІІІ Порядку № 100, визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов'язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов'язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об'єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо; е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов'язані з ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування; ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством); й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Спір у цій справі стосується дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні позивача з органів прокуратури у жовтні 2019 року.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
В той же час приписами Закону України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівник, є стаття 44 КЗпП України.
Внесені Законом №113-ІХ зміни до Кодексу законів про працю України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Суд зазначає, що при розгляді спору з аналогічних правовідносин, колегія суддів Верховного Суду прийшла до висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VІІ та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України . Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 11 лютого 2021 року у справі № 240/4840/20, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20 і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.
Суд зазначає, що в межах даних правовідносин, було встановлено, що Наказом Генерального прокурора України від 29.10.2019 №1308ц ОСОБА_1 звільнений з посади прокурора відділу екстрадиції управління правової допомоги та екстрадиції Департаменту міжнародного співробітництва Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 жовтня 2019 року.
Вказаним наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Водночас, судом встановлено, що при звільненні Генеральною прокуратурою України не виплачено позивачу вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України.
Враховуючи висновки викладені Верховним Судом у постанові від 11.02.2021 у справі № 240/4840/20 позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України, оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).
Таким чином, оскільки позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України.
Відтак, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні 31.10.2019 у розмірі 35081,55 грн. підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення з Офіса Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в зв'язку із звільненням у розмірі 35081,55 грн., середнього місячного заробітку, обчислення якої здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 суд зазначає наступне.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі КМУ) від 08.02.1995 №100.
Пунктом 2 Порядку №100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно із пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних дні за цей період.
Відповідно до відомостей довідки № 21-246 зп від 20.03.2021 виданої Офісом Генерального прокурора, середня заробітна плата ОСОБА_1 , яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 31.10.2019, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» складає 35081,55 грн., за серпень 2019 року 10448,40 (16 відпрацьованих днів), за вересень 2019 року 22962,50 грн. (за 14 відпрацьованих робочих дні). Сума середньоденної заробітної плати складає 1670,55 грн., сума середньомісячної заробітної плати складає 35081,55 грн. (1670,55 грн х 21 середня кількість планових робочих днів за серпень-вересень 2019 року).
Таким чином, оскільки відповідачем не виплачено позивачу вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, суд вважає за необхідне стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідну допомогу в зв'язку із звільненням в розмірі 35081,55 грн.
Отже, позовна вимога стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 35081,55 грн. підлягає до задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення з Офіса Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належної позивачу вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1670,55 грн. за кожен день затримки розрахунку починаючи з 31.10.2019 по день фактичного розрахунку.
Відповідно до вимог статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
При цьому, відповідно до вимог статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, з аналізу даної правової норми вбачається, що для встановлення судом початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку, як того вимагає стаття 116 КЗпП України, а також встановлення факту наявності вини власника або уповноваженого ним органу.
Водночас, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку буде рішення у даній справі, яким встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги.
На час розгляду справи відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за цим рішенням суду не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому права позивача в цій частині не є порушеними.
При цьому, позивач не позбавлений права звернутись до суду у разі набрання даним рішенням законної сили із відповідним позовом про стягнення середнього заробітку у разі несвоєчасного здійснення фактичного розрахунку відповідачем.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині наразі є передчасними, фактично спрямовані на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому не підлягають задоволенню.
За приписами вимог п. 4 ч.1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами ч.ч. 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч. 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду належних і достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволення частково.
Враховуючи ту обставину, що позивачем не було сплачено судовий збір за звернення з даним позовом до суду у зв'язку з тим, що останній звільнений від сплати судового збору на підставі ч.1 ст. 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1.Адміністративний позов задовольнити частково.
2.Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні 31.10.2019 у розмірі 35081,55 грн.
3.Стягнути з Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код 00034051; місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 : рнокпп НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) вихідну допомогу в зв'язку із звільненням у розмірі 35 081 (тридцять п'ять тисяч вісімдесят одну) грн. 55 коп.
4.У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Панова Г. В.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 07 червня 2021 р.