27 травня 2021 року м. Ужгород№ 260/246/20
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гебеш С.А.
при секретарі судових засідань - Гулай М.В.
та осіб, які беруть участь у справі:
позивач - не з'явилася;
представник позивача - Лучинець О.В.;
представник відповідача - Магдинець О.-Л.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії, -
Позивач - ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Державної міграційної служби України позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі того, що умови, передбачені пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Зазначене рішення вважає необґрунтованим та незаконним з огляду на те, що вона в Україну потрапила разом з чоловіком, є християнкою та проживала в мусульманській країні - Ісламській Республіці Пакистан. За останні роки кардинально змінилася ситуація в плані безпеки в Пакистані та сусідньому Афганістані, збільшилася кількість вбивств християн радикальними мусульманськими угрупуваннями, бойовики яких підривають християнські церкви, а християн вбивають. Стверджує, що не мала можливості відвідувати та вільно, відкрито сповідувати свою релігію, боїться за своє життя, у зв'язку з чим прийняла рішення тікати з Пакистану. Вважає оскаржуване рішення необґрунтованим і незаконним.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження.
Відповідачем подано відзив, в якому вказано про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що позивач під час проведеної співбесіди плуталася в своїх твердженнях, не обґрунтувала свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України, доводи ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Ухвалою суду від 05 листопада 2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Будучи належним чином повідомленою про день, час та місце судового розгляду даної справи, позивач у судове засідання не з'явилася, однак 27 травня 2021 року подала клопотання про розгляд справи без її участі.
Представник позивача у судовому засіданні підтримав позов та просив суд такий задоволити, з мотивів наведених у позовній заяві. Зокрема, вказав на те, що 26 лютого 2021 року Верховним Судом України винесено постанову у справі № 260/561/19, якою визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України № 112-19 від 28 березня 2019 року щодо чоловіка позивачки та зобов'язано ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечила проти позову, просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог, з мотивів наведених у письмовому відзиві. Заперечуючи проти позову, зокрема вказує на те, що позивач надає суперечливі свідчення з приводу того, що Таліби вбивають християн. Також звернула увагу на те, що інші родичі, які є християнами продовжують проживати Пакистані .
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан за віросповіданням християнка. До виїзду з Ісламської Республіки Пакистан проживала в місті Лахор.
29 червня 2017 року громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 звернулась до органу міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 11 в якій зазначила, що прибула в Україну через те, що в Пакистані вбивають християн.
З громадянкою Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 проведено співбесіду 13.07.2017 та 11.10.2017, в яких заявник пояснила, що є християнкою, національність - пенджабі, проживала в Карачі, три або чотири роки тому почались проблеми, таліби стріляють і вбивають християн, тому не можливо попасти в церкву, таліби лякають автоматами, перекривають дорогу до церкви та погрожують, в церкву не заходять. Вказала, що мала конфлікти з мусульманами на побутовому рівні, коли робила покупки. В державі небезпечно, тому змушена приїхати в Україну, де хоче залишитись, оскільки тут безпечно.
Державна міграційна служба України відмовила позивачу - ОСОБА_1 , громадянці Ісламської Республіки Пакистан у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що винесла рішення № 424-17 від 17 листопада 2017 року.
Позивач дане рішення оскаржила до суду. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено (справа 807/117/18), яке скасовано Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 квітня 2019 року та прийнято нове рішення, яким позов громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України задоволено та скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 листопада 2017 року №424-17. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 29.06.2017 №11.
За результатами повторного розгляду заяви громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 391-19 від 11 листопада 2019 року, яке і стало предметом розгляду даної адміністративної справи.
Вирішуючи даний спір, суд виходить з наступного.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Згідно із статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні встановлено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Відповідно до пунктів 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 5 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з статтею 2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватися наявність усіх підстав, однак немає значення, чи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування склалися за однією з наведених ознак чи за декількома.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року щодо статусу біженця), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пунктів 195-197 вказаного Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
В більшості випадків особа, яка спасається від переслідувань, приїжджає в державу у скрутному становищі і дуже часто без особистих документів. Таким чином, хоч обов'язок надати докази покладено на заявника, завдання встановлення і аналізу відповідних фактів вирішується разом з уповноваженою посадовою особою, яка здійснює перевірку заяви. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які є в його віданні, для збору всіх необхідних доказів, які підтверджують подану заяву. Таким чином, вимогу надати докази не потрібно трактувати надто буквально, як перешкоду особі, яка подала заяву про надання статусу біженця.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до положень частини 2 статті 13 Закону №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, надати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до частини 11 статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 3 статті 10 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, у спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового захисту або встановити необґрунтованість поданої заяви та відсутність правових підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
«Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від особи, так з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
При цьому інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації та відповідно до частини 3 статті 78 КАС України не потребує доказування.
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 громадянка Пакистану, пенджабка за національністю, християнка за віросповіданням. До виїзду з Пакистану проживала в місті Лахор.
Під час співбесід позивач повідомила, що три або чотири роки тому почалися проблеми. Зокрема, вибухи в церквах, які вчиняли таліби. Таліби вбивають християн, тому християни не можуть вільно відвідувати храми. Озброєні люди з бородами і в одязі, який носять представники пакистанського талібану, перекривали дорогу і не пропускали йти на богослужіння християн в церкви. До самих церков таліби не заходять, але на підступах перешкоджали входу до храму. Позивач не розповідала про факт погроз щодо неї особисто. Також вказувала, що була свідком кількох бійок між мусульманами та християнами на вулиці. В районі, де проживала, більшість проживало мусульман, з сусідами жила мирно, без конфліктів. Коли робила покупки, то власник магазину казав, щоб покупки робили окремо.
Зі змісту відзиву на позовну заяву вбачається, що причинами, за яких заява позивача про надання відповідного захисту в Україні не підлягає до задоволення, зазначено: позивач після прибуття в Україну за бажанням мала можливість звернутись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак до органів міграційної служби за захистом в Україні не зверталась, надала суперечливі пояснення під час співбесіди, не розповіла про факт погроз щодо неї особисто, надала неправдиві відомості щодо обставин прибуття в Україну.
Однак, суд вказує на те, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, мають задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Так, за інформацією з офіційного сайту Міністерства закордонних справ України у зв'язку з загостренням безпекової ситуації на території Ісламської Республіки Пакистан рекомендовано громадянам України утриматись від відвідання території Азад , Кашмір , провінції Пенджаб та Хайбер-Пахтунхва. Ісламська Республіка Пакистан є країною, де конституцією фактично є священна книга мусульман «Коран», а законодавство підпорядковується нормам шаріату. Норми поведінки в Пакистані відповідно визначаються місцевими сталими традиціями та традиціями Ісламу. Релігія завжди відігравала домінуючу роль у пакистанському суспільстві й усе ще визначає спосіб життя більшості населення. В Ісламській Республіці Пакистан заборонено будь-які публічні прояви приналежності до іншої релігії, продаж товарів з неісламською символікою, а також громадські богослужіння. В країні заборонені будь-які громадські об'єднання.
За даними, розміщеними на офіційному сайті Британської Телерадіомовної Корпорації «BBC» від 17 грудня 2017 внаслідок вибуху та стрілянини у церкві в Пакистані загинули принаймні п'ять людей. Напад відбувся у місті Кетта за 65 км від кордону з Афганістаном. Понад десять людей поранені. Один з чоловіків підірвав себе, коли зайшов до церкви, а іншого встигли зупинили під час стрілянини з поліцією. За словами міністра внутрішніх справ ОСОБА_7 , якби двох нападників не зупинили, кількість жертв сягала б сотні.
На сайті Християнський оглядач (http://catholicnews.org.ua/u-pakistani-v-zvyazku-zi-skasuvannyam-viroku-aziyi-bibi-virosli-peresliduvannya-hristiyan) в статті від 23.11.2018 зазначено, що у зв'язку з недавнім скасуванням смертного вироку пакистанській християнці ОСОБА_8 , християни почали зазнавати ще більших переслідувань з боку мусульман. Радикально налаштовані жителі перекривають вулиці, підпалюють автомобілі та створюють заворушення в містах. Вони вважають, що на Верховний Суд Пакистану чинився тиск з метою звільнити християнку і що скасування смертного вироку, винесеного в 2010 році, не має під собою підстави. Виконавчий директор Центру соціальної справедливості в Лахорі ОСОБА_11 повідомив, що спостерігаються випадки, коли організатори заворушень задають питання про віросповідання громадянам, що сидять в автомашинах. Якщо людина відповідає, що він християнин, то його «витягують з автомобіля і б'ють». Він попередив, що «рани, які залишилися в пам'яті і душі» християн Пакистану не загояться до тих пір, поки не розсіється «атмосфера страху».
Християни Пакистану стикаються з різними проявами дискримінації: вони можуть знайти тільки низько кваліфіковану роботу і до них застосовуються обмеження, через які вони знаходяться на дні суспільства. Башир, призначена Папою Бенедиктом XVI радником Комісії з релігійних відносин з мусульманами, повідомила, що довіра між мусульманськими лідерами і християнами зруйнована через суперечки про богохульство.
Згідно з доповіддю Amnesty International 2017/18: Права людини в сучасному світі ( https://www.refworld.org.ru/country,,,,PAK,,5adef3ae4,0.html) в Пакистані посилився наступ на свободу вираження поглядів. Закон 2016 року «Про попередження злочинів у електронній сфері» застосовувались для того, щоб залякувати, утискати та самовільно затримувати правозахисників за коментарі в інтернет. Насильницькі зникнення стаються практично повсякчас безкарно. Розправа з студентом, запідозреним в богохульстві, викликала рідкісний для таких випадків осуд з боку уряду. Багатолюдні демонстрації збирались в підтримку закону про богохульство, за яким людей арештовують за висловлювання думок в інтернеті. Невідомі нападали на журналістів. Меншини стикаються з дискримінацією в економічній і соціальній сферах.
Отже, існують загальновизнані офіційні документи та факти, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні громадянського проживання, в якій існує військовий конфлікт, та підтверджують неможливість безпечного повернення позивача у країну громадянської належності, оскільки у цій країні змінилася соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації.
Незважаючи на те, що інформація про положення та загрозу для життя християн в Ісламській Республіці Пакистан була доступна та відома відповідачу, належну оцінку в аспекті матеріалів особової справи позивача такій надано не було. Проведений відповідачем аналіз інформації щодо країни походження позивача є неповним та необ'єктивним, а тому висновок відповідача про відмову у визнанні позивача особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає дійсним обставинам справи, та є помилковим.
Дані обставини встановлені у судовому рішенні Восьмого апеляційного суду від 08 квітня 2019 року, яке набрало законної сили та відповідно до вимог ч. 4 ст. 78 КАС України не потребують доказування, і мають преюдиціальне значення для вирішення даної справи.
Разом з тим, суд вказує на те, що відповідач при повторному розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не враховано приписи положень п. 6.10 Правил № 649, відповідно до яких процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
Дана правова позиція викладена у Постанові ВС України від 26 лютого 2021 року у справі № 260/561/19 (провадження К/9901/15529/20).
Крім того, судом встановлено, що 26 лютого 2021 року Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду винесено Постанову у справі № 260/561/19, якою, зокрема, зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_10 біженцем, який є чоловіком позивачки.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Згідно з п. 2 ст. 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті практики Європейського суду за статтею 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод розділення сім'ї відповідача може становити порушення цієї статті оскільки видворення особи з країни, де проживають її близькі члени родини, становить порушення його права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної вище статті Конвенції, і в кожному випадку повинно розглядатися пропорційно переслідуваній меті відповідно до вимог Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Слід зазначити, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.12.2019 року справа № 826/17660/17, від 12.02.2020 у справі № 815/4398/17.
Відповідно до пункту 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та, за наявності достатніх підстав, зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене, приймаючи до уваги повторність прийняття відповідачем негативного рішення стосовно позивача на підставі матеріалів особової справи, судом встановлено достатні підстави для задоволення позовних вимог та зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, код ЄДРПОУ - 37508470) № 391-19 від 11 листопада 2019 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, код ЄДРПОУ - 37508470) прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 (громадянка Ісламської Республіки Пакистан, ІНФОРМАЦІЯ_2 ) біженцем.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 07 травня 2021 року.
СуддяС.А. Гебеш