Постанова
Іменем України
26 травня 2021 року
м. Київ
справа № 201/4738/16
провадження № 61-8676св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року в складі судді Ткаченко М. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року в складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , про стягнення суми боргу за договором позики та 3 % річних за прострочення повернення коштів.
Позовна заява мотивована тим, що 26 березня 2013 року між сторонами було укладено договір позики у формі розписки позичальника, згідно якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 25 000,00 доларів США, що на час написання розписки було еквівалентно 200 000,00 грн. Відповідач зобов'язувалася повернути позику до 01 лютого 2014 року. Позивач зазначала, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання належним чином не виконала, борг не повернула у встановлений строк.
У зв'язку із зазначеними обставинами ОСОБА_1 була змушена звернутися до суду із відповідним позовом та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила стягнути із ОСОБА_2 суму боргу 627 750,00 грн, що еквівалентно 25 000,00 доларів США, суму 3 % річних за період прострочення повернення коштів з 01 лютого 2014 року по 30 жовтня 2019 року (на дату подання заяви) у розмірі 108 093,00 грн, а також судові витрати.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 26 вересня 2013 року в розмірі 627 750,00 грн, яка станом на 30 жовтня 2019 року складає 25 000,00 доларів США, а також 3 % річних у розмірі 108 093,00 грн, а всього - 735 843,00 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення районного суду обґрунтоване тим, що позовні вимоги є доведеними і обґрунтованими. З урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, суд вважав за необхідне їх задовольнити та стягнути заборгованість за договором позики у гривнях, а саме, 627 750,00 грн, що станом на 30 жовтня 2019 року еквівалентно 25 000,00 доларів США, а також 3 % річних у розмірі 108 093,00 грн.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, 3% річних, задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 26 вересня 2013 року у загальному розмірі 29 738,35 доларів США, яка складається з 25 000,00 доларів США - суми позики, 4 738,35 доларів США - 3% річних; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що між сторонами був укладений договір позики у формі письмової розписки, з якої вбачається, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США (що еквівалентно 200 000,00 грн на дату позики) та зобов'язувалася їх повернути до 01 лютого 2014 року. Позивач просила стягнути суму боргу у гривневому еквіваленті та 3 % річних у гривні за час прострочення виконання зобов'язання. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 посилалася, зокрема, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі № 373/2054/16-ц, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд може ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, оскільки належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. У зв'язку із цим, суд вважав за можливе здійснити стягнення суми боргу в розмірі 25 000,00 доларів США та 3 % річних у валюті позики за період прострочення повернення відповідачем суми боргу (01 лютого 2014 року) і по дату ухвалення апеляційним судом оскаржуваного рішення (26 травня 2020 року), розмір яких становить 4 738,35 доларів США.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року, не погодившись із рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року та постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року, ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою суду від 22 квітня 2021 року справу 201/4738/16-ц призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що із змісту розписки про отримання коштів від позивача не вбачається отримання коштів саме у позику. Апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки самостійно визначив суму боргу в іноземні валюті, здійснивши розрахунок 3 % річних за відповідний період часу. Судом апеляційної інстанції необґрунтовано відмовлено у призначенні повторної судової почеркознавчої експертизи, що на думку відповідача є порушенням принципу рівності прав учасників справи. Апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 753/9978/15-ц, від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16-ц, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16-ц, від 29 квітня 2020 року в справі № 904/3940/18, від 11 вересня 2018 року в справі № 910/22712/17. Також скаржник вказувала на необхідність відступу від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
26 вересня 2013 року між сторонами по справі було укладено договір позики, у формі письмової розписки, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 25 000,00 доларів США, що станом на 26 вересня 2013 року складало 200 000,00 грн.
Строк повернення грошових коштів за цим договором було встановлено до 01 лютого 2014 року.
Висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз № 3878-17 від 24 листопада 2017 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 в розписці від 26 вересня 2013 року виконаний самою ОСОБА_2 .
Текст розписки від 26 вересня 2013 року, в якій немає ніяких особливих відміток про іншу природу взаємовідносин ніж боргові, є належним та допустимим доказом укладення саме договору позики грошових коштів.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об'єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
За статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно із статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).
Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Стаття 1051 ЦК України встановлює, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93) встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
Декретом № 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі вчинення правочинів, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на вчинення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від: 04 липня 2018 року в справі № 761/12665/14-ц, у постанові 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16 та у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 червня 2012 року № 6-49цс12.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц та від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц зробила правовий висновок щодо можливості відповідальності за невиконання зобов'язання, передбаченого статтею 625 ЦК України у разі наявності суми основного боргу у іноземній валюті.
Разом із цим, у вищезазначених постановах Великої Палати Верховного Суду вказано про право, а не обов'язок суду ухвалювати рішення про стягнення грошової суми (предмета позики) в валюті позики (зокрема, у іноземній валюті), а також і суми 3 % річних за період прострочення її повернення.
Як установлено апеляційним судом, між сторонами було укладено договір позики, шляхом написання позичальником (відповідачем) письмової розписки 26 вересня 2013 року, згідно якої ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у позику кошти в сумі 25 000,00 доларів США та зобов'язалася повернути їх до 01 лютого 2014 року. Цей обов'язок не був виконаний відповідачем.
Встановивши зазначені обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суми позики, однак помилково стягнув борг та 3 % річних у валюті позики (доларах США).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша і третя статті 13 ЦПК України).
ОСОБА_1 , звертаючись до суду із указаним позовом, на підставі частини першої статті 533 ЦК України визначила, що грошове зобов'язання за договором позики має бути виконане у гривнях.
Відповідно до змісту позовних вимог (заяви про збільшення позовних вимог від 30 жовтня 2019 року) ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 627 750,00 грн, що еквівалентно 25 000,00 доларів США (на дату подання заяви) та суму 3 % річних за період прострочення повернення боргу, а саме з 01 лютого 2014 року по 30 жовтня 2019 року (на дату подання заяви), у розмірі 108 093,00 грн.
Отже суд першої інстанції, стягуючи заборгованість у гривні обґрунтовано керувався статтями 524, 533 ЦК України, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено заборони на виконання зобов'язань у національній валюті - гривні.
Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Згідно із частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, перевіривши належним чином фактичні обставини у справі правильно встановлені районним судом, дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу та 3 % річних у доларах США, порушивши таким чином норми процесуального права, оскільки вийшов за межі заявлених позивачем позовних вимог у цій справі. Разом із цим, суд апеляційної інстанції при нарахуванні суми 3 % річних також вийшов за межі позовних вимог в частині періоду нарахування даної суми, оскільки позивачем було заявлено стягнення відповідних коштів за період з 01 лютого 2014 року по 30 жовтня 2019 року (згідно заяви про збільшення позовних вимог), натомість апеляційний суд здійснив відповідний розрахунок за період з 01 лютого 2014 року по 26 травня 2020 року (дату ухвалення ним рішення).
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Оскільки доказів виконання відповідачем грошового зобов'язання до суду не надано, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що борг позивачу не повернуто, і тому, позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов'язання є обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення.
Суд першої інстанції перевірив розрахунки відсотків, які долучено позивачем та прийняв їх, як такі, що зроблені фахово, відповідно до вимог чинного законодавства. На спростування зазначеного відповідач не надала будь яких своїх розрахунків.
Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, не врахував указані вище норми матеріального та процесуального права, тому дійшов помилкових висновків про стягнення коштів (суми боргу та 3 % річних) у валюті позики, а також помилився при встановленні періоду нарахування суми 3 % річних, вийшовши за межі заявлених позовних вимог у справі.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц, оскільки фактичні обставини справи свідчать про відсутність підстав для цього, а також у скарзі не наведено належні аргументи.
Безпідставні посилання відповідача у касаційній скарзі на порушення апеляційним судом норм процесуального права в частині непризначення повторної судової почеркознавчої експертизи та невстановлення дійсних обставин у справі, оскільки апеляційним судом обґрунтовано відмовлено у призначенні повторної відповідної експертизи за наявності належного висновку судового експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз № 3878-17 від 24 листопада 2017 року з цього ж питання. Апеляційним судом належним чином встановлено дійсні фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, що згідно ЦПК України, а також з урахуванням роз'яснень Великої Палати Верховного Суду, визначених у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, входить до повноважень суду цієї інстанції.
У зв'язку із вищезазначеним, безпідставні посилання скаржника щодо застосування апеляційним судом норм права без урахування правових висновків щодо їх застосування, викладених у наведених ним у даній касаційній скарзі постановах Верховного Суду, а також зважаючи на те, що в оскаржуваному рішенні апеляційного суду та в наведених рішеннях Верховного Суду встановлено різні фактичні обставини на підставі наданих доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскаржуваним рішення апеляційного суду стягнуто з відповідача на користь позивача суму боргу в розмірі 29 738,35 доларів США.
Натомість, рішенням суду першої інстанції з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму коштів у розмірі 735 843,00 грн, що по курсу НБУ станом на дату розрахунку суми боргу (подання заяви про збільшення позовних вимог 30 жовтня 2019 року) становило 29 304,77 доларів США (735 069,46/25,11).
Разом із цим, Верховним Судом у справі скасовано відповідне рішення апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції. Тобто, судом задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2 на 1,45 %.
За подання касаційної скарги відповідачем сплачено судовий збір 15 268,05 грн, а тому на її користь підлягає стягненню сума судового збору з урахуванням задоволення скарги на 1,45 % в розмірі 221,38 грн (15 268,05*1,45 %).
Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 409, 410, 413 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року скасувати.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року залишити в силі.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 221,38 грн (двісті двадцять одна гривня тридцять вісім копійок).
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук