01 червня 2021 року
Київ
справа №826/17606/14
адміністративне провадження №К/9901/32452/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Жука А.В.,
суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року (у складі судді Мазур А.С.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року (у складі колегії суддів: головуючого судді: Коротких А.Ю., суддів: Сорочка Є.О., Чаку Є.В.,),
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на протиправність оскаржуваного наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2500-ц про його звільнення з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з огляду на порушення гарантованого Конституцією України права на працю, статей 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Також позивач вказував на те, що його звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані; якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.
Крім того, на думку позивача, посада заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України, у зв'язку із зайняттям якої в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 його звільнили, передбачала виконання керівних функцій лише в рамках роботи управління, яке не є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури, що виключає звільнення позивача у в'язку із зайняттям цієї посади.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року, позов задоволено частково: визнано протиправним і скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року №2500-ц про звільнення позивача з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року та стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток в розмірі 1 176 037,50 грн. за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 03 квітня 2020 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суди попередніх інстанції, зокрема виходили з того, що в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, № 59099/16, №23231/18 та №47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента Януковича В.Ф. , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики ЄСПЛ, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що ключовим у позиції ЄСПЛ в рішенні у справі «Полях та інші проти України» є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент Янукович В.Ф .
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента Януковича В.Ф. , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
В контексті викладеного, суди попередніх інстанцій звернули увагу, що в ході судового розгляду даної справи судом не здобуто доказів, які б у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем В.Ф. , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а, відповідно, й про протиправність оскаржуваного наказу про його звільнення.
При цьому, на час початку роботи позивача не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаної ним посади, а відтак та в силу положень статті 58 Конституції України позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
А відтак, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказали, що в даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади», що зумовлює висновок суду про недоведеність відповідачем правомірності прийняття цього наказу із зазначених у ньому підстав, що є достатньою підставою для визнання його протиправним і скасування.
Таким чином, суди попередніх інстанцій вважали оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 року №2500-ц протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
30 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора, в якій касатор, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права та просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.04.2020, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2020 у справі №826/17606/14 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження позивач, зокрема посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.05.2020 по справі №800/235/17 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 30.11.2020 визначено склад колегії суддів: суддя-доповідач Жук А.В., судді: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.
Ухвалою Верховного Суду від 14.12.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2020 року у справі №826/17606/14.
Зі змісту вказаної ухвали про відкриття касаційного провадження у цій справі слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Даною нормою передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Верховний Суд зазначає, що оскільки касаційна скарга до суду касаційної інстанції надійшла 30 листопада 2020 року, то її розгляд здійснюється в порядку та за правилами КАС України в редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ», що діє з 08 лютого 2020 року.
Відповідно до статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття даного касаційного провадження, встановлені фактичні обставини справи та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду виходить з наступного.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 21.05.2012 №1176ц позивач з 21.05.2012 обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України, а відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 16.07.2014 №1521ц з 16.07.2014 - посаду заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади» (далі - Закон).
21 жовтня 2014 року позивачем подано на ім'я Генерального прокурора України заяву про відсутність підстав для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною третьої статті 1 вищевказаного Закону.
Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2500-ц відповідно до статті 15 Закону України «Про прокуратуру», пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та на підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження Офіс Генерального прокурора посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права через не врахування висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.05.2020 по справі №800/235/17 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30.11.2020 по справі №826/7001/17.
У справі №800/235/17, на висновки за результатом розгляду якої посилається касатор, предметом позову є визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради правосуддя від 23.05.2017 № 1232/0/15-17.
Із обставин зазначеної адміністративної справи випливає, що Рішенням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 23 травня 2017 року № 1232/0/15-17 визнано порушення суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Колесниченком В.М. вимог щодо несумісності та звільнено його із цієї посади.
На обґрунтування цього рішення ВРП зазначила, що перебування судді Колесниченка В.М. на посаді члена Вищої ради юстиції понад рік у період, визначений пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», неподання ним заяви, передбаченої частиною першою статті 4 цього Закону, є підставою застосування щодо нього заборони, встановленої частиною третьою статті 1 цього Закону, що є несумісним з перебуванням на посаді професійного судді і є підставою для звільнення Колесниченка В.М. з такої посади.
При цьому, як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, ВРП керувалась одночасно як пунктом 4 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на момент звернень Міністерства юстиції України від 11 серпня, 23 листопада 2015 року, 4 січня 2016 року щодо наявності підстав для прийняття подання про звільнення судді), так і пунктом 2 частини шостої статті 126 чинної редакції Конституції України, які збігаються за змістом, але після внесення змін до Конституції України відбулась зміна номерів відповідних пунктів.
З наведеного випливає, що спірні правовідносини у справі №800/235/17 регулюються не тільки Законом України «Про очищення влади», а й положеннями Конституції України, Законами України «Про Вищу раду юстиції», «Про Вищу раду правосуддя», «Про судоустрій та статус суддів» тощо.
А відтак, колегією суддів Верховного Суду встановлено, що правовідносини у справах №800/235/17 та №826/17606/14 не є подібними, а висновки Великої Палати у постанові від 21.05.2020 по справі №800/235/17 не можуть враховуватись при вирішенні даної адміністративної справи.
За правилами пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Враховуючи наведене, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття даного касаційного провадження, встановлені фактичні обставини справи та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження №К/9901/32452/20, відкритого за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.04.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2020 у справі №826/17606/14 на підставі пункту 5 частини 1 статті 339 КАС України.
Керуючись статтями 339, 355, 359 КАС України, Верховний Суд,
Закрити касаційне провадження №К/9901/32452/20 за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.04.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2020 у справі №826/17606/14.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується.
В повному обсязі ухвала виготовлена 04 червня 2021 року.
...........................
...........................
...........................
А.В. Жук
Н.М. Мартинюк
Ж.М. Мельник-Томенко ,
Судді Верховного Суду