ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
26 травня 2021 року м. Київ № 640/9183/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Аблова Є.В.,
при секретарі судового засідання Дьяченко О.В.,
за участю представників сторін:
представника позивача: Степанової О.С.,
представника відповідача: Кутєпова О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визнання неправомірної бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
На підставі частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 26 травня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач, Офіс), у якому просить суд:
- визнати неправомірною бездіяльність відповідача в частині невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу за 2020 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати;
- визнати протиправним та скасувати наказ від 25 березня 2020 року №665ц про звільнення державного службовця 8 рангу позивача з головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення (пункт 4 частини першої статті 83, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»);
- поновити позивача на посаді головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України з 25 березня 2020 року, або на рівнозначну посаду, яка буде існувати в зазначеному органі на момент такого поновлення;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимученого прогулу, починаючи з 25 березня 2020 року по дату винесення судового рішення.
В обґрунтування позивних вимог позивачем зазначено, що позивачу було вручене попередження про вивільнення з посиланням на п.4 ч.1 ст. 83, п.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а також ст. 49-2 КЗпП України у зв'язку з скороченням займаної посади та запропоновано дві наявні вакантні «декретні» посади державної служби Офісу Генерального прокурор спеціаліст», нижче за рівнем, що займала позивач. Позивачем подано заяву про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати. Проте, відповідачем не виплачена у 2020 році матеріальна допомога для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, що, на думку позивача, свідчить про протиправність дій відповідача. Крім того, позивач вказує, що подальше звільнення, у тому числі без виплати вихідної допомоги, вчинені в порушення вимог чинного законодавства з грубим порушенням прав позивача. Відтак, позивач вбачає наявність підстав для поновлення позивача на попередній посаді та зобов'язання відповідача виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2020 року відкрито провадження у справі № 640/9183/20 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Вказаною Ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
10 червня 2020 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва до суду надійшов відзив від Офісу Генерального прокурора, зі змісту якого вбачається, що відповідач вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки структура Офісу Генерального прокурора порівняно з структурою Генеральної прокуратури, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 16.07.2015 № 55шц № (зі змінами), зазнала певних змін. Зокрема, у структурі Департаменту кадрової роботи та державної служби Офісу Генерального прокурора не передбачено управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, на посаді головного спеціаліста відділу документального забезпечення якого працювала ОСОБА_1 . Відтак відділ організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України ліквідовано, посади 6 державних службовців скорочено. На думку відповідача, твердження позивача про те, що фактично скорочення штату державних службовців не відбулося, не відповідає дійсності.
Крім того, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», статті 49-2 КЗпП ОСОБА_1 23.01.2020 вручено попередження про вивільнення. Одночасно позивачу вручено перелік вакантних та тимчасово вакантних посад, які були наявні на той період в Офісі Генерального прокурора, з урахуванням кваліфікаційних вимог. ОСОБА_1 пропонувалося дві посади, які були вакантні на період відпусток працівників по догляду за досягненням дитиною певного віку, оскільки інших рівнозначних або нижчих вакантних посад державної служби, які б відповідали її кваліфікації, у штатному розписі Офісу Генерального прокурора не було. Однак заяв щодо переведення на ці посади від позивача до Департаменту кадрової роботи та державної служби не надходило. У подальшому, після закінчення двомісячного строку попередження про наступне вивільнення, наказом Генерального прокурора від 25.03.2020 № 665ц, з яким позивача ознайомлено у день видання, державного службовця 8 рангу ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу організацій діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення (п. 4 ч. 1 ст. 83, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»).
Відповідачем також зазначено, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства позовні вимоги про виплату ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.
24 липня 2020 року через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідача, в якій зазначено, що звільнення позивача відбулося з порушенням приписів КЗпП України. Разом з тим, позивач зазначає, що не заперечує, що вихідна допомога була виплачена, проте, з порушенням строків.
Крім того, позивач вказує, що йому достовірно відомо, що в період з 02.01.2020 року по 25.03.2020 року в Офісі Генерального прокурора вакантних посад, на одну з яких позивач могла б претендувати та зайняти (виходячи з її кваліфікації та продуктивності праці) було значно біліше, а ніж ті, що були запропоновані разом з попередженням про звільнення, тим самим поставивши її в нерівні умови з іншими працівниками. Позивач вважає, що повністю відповідала вимогам компетентності, встановлених посадовою інструкцією провідного спеціаліста Відділузабезпечення діяльності кадрової комісії з розгляду з розгляду дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів Офісу Генерального прокурора, разом з тим, з незрозумілих причин вказану посаду позивачу не запропоновано. Вказане, на думку позивача, свідчить про недостовірність дій Офісу Генерального прокурора у визначенні вакантних посад запропонованих позивачу 23.01.2020 року та невиконання відповідачем належним чином свого обов'язку запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року вирішено перейти до розгляду адміністративної справи № 640/9183/20 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 21 січня 2021 року об 11 год. 45 хв.
У зв'язку із перебуванням судді на лікарняному в адміністративній справі № 640/9183/20 довідкою, складеною секретарем судового засідання від 21.01.2021 року, розгляд справи перенесено на 27.01.2021 року на 13 год. 40 хв.
Протокольною ухвалою від 27 січня 2021 року суд ухвалив закрити підготовче провадження та перейти до стадії розгляду справи по суті. Розгляд справи відкладено до 11.02.21 на 10 год. 30 хв.
Протокольною ухвалою від 11 лютого 2021 року суд оголосив про відкладення розгляду справи з урахуванням клопотання про перенесення від представника позивача до 04.03.21 на 10 год. 00 хв.
У зв'язку із перебуванням судді на лікарняному в адміністративній справі № 640/9183/20 довідкою, складеною секретарем судового засідання від 04.03.2021 року, розгляд справи перенесено на 25.03.2021 року на 11 год. 40 хв.
У зв'язку із перебуванням судді на лікарняному в адміністративній справі № 640/9183/20 довідкою, складеною секретарем судового засідання від 25.03.2021 року, розгляд справи перенесено на 06.04.2021 року на 13 год. 15 хв.
Протокольною ухвалою від 06 квітня 2021року суд оголосив перерву до 20.04.2021 на 11 год. 30 хв.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року суд ухвалив витребувати від Офісу Генерального прокурора відомості щодо наявних вакантних посад головного спеціаліста відділу в Офісі Генерального прокурора станом на 23 січня 2020 року та зобов'язати Офіс Генерального прокурора надати до суду витребувані відомості до 15 травня 2021 року.
22 квітня 2021 року позивачем надано до суду додаткові пояснення по справі.
17 травня 2021 року відповідачем надано до суду додаткові пояснення по справі.
Протокольною ухвалою від 18 травня 2021 року суд у зв'язку із наданням додаткового часу представнику відповідача для з'ясування обставин справи ухвалив призначити наступне судове засідання на 19.05.2021 о 10 год. 50 хв.
Протокольною ухвалою від 19 травня 2021 року суд оголосив перерву до 25 травня 2021 року 15 год.00 хв. для надання учасникам судового процесу додатково часу для підготовлення промови в судових дебатах.
У судовому засіданні 25 травня 2021 року представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд їх задовольнити; представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував в повному обсязі.
Відповідно до протокольної ухвали від 25 травня 2021 року суд ухвалив, що рішення по справі буде оголошено 26.05.2021 о 09 год. 40 хв.
Відповідно до частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у відкритому судовому засіданні 26.05.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 15.02.2018 року наказом № 1484 призначена на посаду головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України, як переможця конкурсу, звільнивши з посади провідного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України.
23.01.2020 року позивачу вручене попередження про вивільнення з посиланням на п.4 ч.1 ст. 83, п.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а також ст. 49-2 КЗпП України, у зв'язку з скороченням займаної посади, та запропоновано наявні вакантні посади державної служби Офісу Генерального прокурора.
Позивачем 28.01.2020 року на ім'я Генерального прокурора подано заяву про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати, шляхом направлення вказаної заяви поштою.
Листом від 28.02.2020 року за №06-2114ви-20 позивача повідомлено, що вказана заява буде розглянута у разі призначення останньої до Офісу Генерального прокурора.
Наказом Генерального прокурора від 25.03.2020 року № 665ц позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення (п.4 ч.1 ст. 83, п.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»). Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності офісу Генерального прокурора провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні. В якості підстав для прийняття такого наказу було зазначено: наказ Генерального прокурора України від 21.12.2019 року №100-шц та попередження про вивільнення.
Вважаючи звільнення незаконним, проведеним у порушення вимог Конституції України, КЗпП України, а наказ Генерального прокурора № 665ц від 25.03.2020 таким, що підлягає визнанню протиправним і скасуванню, а також зазначаючи про неправомірність бездіяльності відповідача в частині невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати та про необхідність поновлення позивача на посаді головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України з 25 березня 2020 року, або на рівнозначну посаду, яка буде існувати в зазначеному органі на момент такого поновлення, зі стягненням з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимученого прогулу, починаючи з 25 березня 2020 року по дату винесення судового рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законами України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VII (далі також - Закон № 1697-VII), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 року № 113-IX, (далі також - Закон № 113), Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі також - Закон № 889-VIII).
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 2 ст. 38 Конституції України, громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом № 1697-VII.
Водночас, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначаються Законом України «Про державну службу» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:
1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;
2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;
3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;
4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;
5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;
6) управління персоналом державних органів;
7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Водночас, 02.02.2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 року № 378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.
Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 49-2 КЗпП України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
- не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 року №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми ч. 3 ст. ст.49-2 КЗпП України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Однак, суд повторно наголошує, що положеннями ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд приходить до висновку про те, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, а відтак доводи позивача з приводу невиконання обов'язку в частині працевлаштування позивача, суд вважає помилковими.
Водночас, вирішуючи вказаний трудовий спір, який пов'язаний зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов'язаний з'ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури з травня 2015 року (наказ Генерального прокурора України від 15.05.2015 № 803ц про призначення на посаду старшого інспектора відділу роботи з кадрами територіальних прокуратур управління кадрами Головного управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України).
Наказом Генерального прокурора України від 15.02.2018 № 148ц ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України.
Відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі - Закон України № 113-2019) наказом Генерального прокурора від 27.12.2019 № 358 «Генеральну прокуратуру України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора.
Одночасно наказами Генерального прокурора від 21.12.2019 № 99-шц та № 100-шц затверджено відповідно структуру та штатний розпис Офісу Генерального прокурора.
Під час дослідження матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до штатного розпису структура Офісу Генерального прокурора порівняно з структурою Генеральної прокуратури, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 16.07.2015 № 55шц № (зі змінами), зазнала змін.
Зокрема, відповідно до штатного розпису Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 21.12.2019 №100-шц, у структурі Департаменту кадрової роботи та державної служби Офісу Генерального прокурора не передбачено управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, на посаді головного спеціаліста відділу документального забезпечення якого, працювала ОСОБА_1 .
За твердженнями відповідача, відділ організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України ліквідовано, посади 6 державних службовців скорочено. Окрім посади ОСОБА_1 скорочено ще 4 посади головних спеціалістів та керівника відділу.
Підставою для ліквідації цього структурного підрозділу є положення Закону України «Про прокуратуру» (із змінами внесеними Законом України №113-2019), якими не передбачено функціонування Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
Крім того, станом на 02.01.2020 (день початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23.12.2019 № 351) кількість встановлених посад державної служби Офісу Генерального прокурора (503) зменшилася порівняно з встановленими станом на 31.12.2019 посадами державної служби Генеральної прокуратури України (544) на 41 посаду державної служби.
Станом на 24.03.2020 у штатному розписі встановлено додатково 21 посаду державних службовців. Відтак, в Офісі Генерального прокурора станом на зазначену дату встановлено менше на 20 посад державної служби.
З огляду на зменшення кількості посад цієї категорії в Офісі Генерального прокурора відбулося скорочення штатної чисельності державних службовців.
З урахуванням зазначеного, зважаючи на наявні матеріали справи, суд зазначає, що твердження ОСОБА_1 про те, що фактично скорочення штату державних службовців не відбулося, не відповідає дійсності.
Суд зауважує, відповідно до абзацу першого п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.
Водночас, суд наголошує, що на відповідача як суб'єкта владних повноважень в силу частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладений обов'язок доказування правомірності свого рішення.
Суд дійшов висновку, що відповідач на підтвердження своєї позиції в частині наявності скорочення посади позивача надав до суду належні та допустимі докази.
Також, суд повторно наголошує, що виключний перелік підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення визначений статтею 87 Закону України «Про державну службу».
Так, зокрема, в пункті 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» однією з таких підстав вказано «скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу».
Як вбачається з оскаржуваного наказу останній прийнято на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Разом з тим, суд зазначає, що згідно з ч. ч. 1, 2, 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
- не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», статті 49-2 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 23.01.2020 вручено попередження про вивільнення.
З матеріалів справи також вбачається, що одночасно позивачу вручено перелік вакантних та тимчасово вакантних посад, які були наявні на той період в Офісі Генерального прокурора, з урахуванням кваліфікаційних вимог. Позивачу пропонувалося дві посади, які були вакантні на період відпусток працівників по догляду за досягненням дитиною певного віку, оскільки інших рівнозначних або нижчих вакантних посад державної служби, які б відповідали її кваліфікації, у штатному розписі Офісу Генерального прокурора не було.
За твердженнями відповідача, заяв щодо переведення на ці посади від позивача до Департаменту кадрової роботи та державної служби не надходило.
Судом встановлено, що відповідно до наявних матеріалів справи на момент звільнення ОСОБА_1 вакантних посад, які б відповідали її професії, кваліфікації чи спеціальності («Радіотехнічні вимірювання», «Технік з метрології», «Якість, стандартизація та сертифікація»), а також посад, які б передбачали здійснення документообігу підрозділу, чим займалася ОСОБА_1 упродовж проходження державної служби у Генеральній прокуратурі України, не було.
Водночас, що у структурі Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 № 99шц, передбачено як самостійний структурний відділ забезпечення діяльності кадрової комісії з розгляду дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів, до повноважень якої входить частина функцій, які належали до компетенції Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що після закінчення двомісячного строку попередження про наступне вивільнення, наказом Генерального прокурора від 25.03.2020 № 665ц, з яким позивача ознайомлено у день видання, державного службовця 8 рангу ОСОБА_1 правомірно звільнено з посади головного спеціаліста відділу організацій діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення.
Відтак, наказ від 25 березня 2020 року №665ц про звільнення державного службовця 8 рангу позивача з головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення (пункт 4 частини першої статті 83, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу») виданий у межах повноважень та у спосіб, визначений законами України.
Окремо суд зазначає, що недоведеними та необґрунтованими є доводи позивача щодо того, що відповідач не здійснив повідомлення державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Так, згідно з ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України власник або уповноважений орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників у разі, якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України «Про зайнятість населення».
Згідно з приписами ст. 48 Закону України «Про зайнятість населення» масовим вивільненням з ініціативи роботодавця (крім випадку ліквідації юридичної особи) є одноразове або протягом:
1) одного місяця:
- вивільнення 10 і більше працівників на підприємстві, в установі та організації з чисельністю від 20 до 100 працівників;
- вивільнення 10 і більше відсотків працівників на підприємстві, в установі та організації з чисельністю від 101 до 300 працівників;
2) трьох місяців - вивільнення 20 і більше відсотків працівників на підприємстві, в установі та організації незалежно від чисельності працівників.
Показники масового вивільнення працівників, заходи з їх запобігання та з мінімізації негативних наслідків встановлюються колективними договорами та угодами, укладеними на національному, галузевому та регіональному рівнях.
Розроблення комплексу заходів щодо забезпечення зайнятості працівників, які підлягають вивільненню, здійснюється відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за участю сторін соціального діалогу.
У разі коли масове вивільнення працівників спричинило різке зростання безробіття в регіоні або на відповідній території на три і більше відсоткових пункти протягом звітного періоду, ситуація на ринку праці визнається кризовою.
Для вжиття заходів щодо запобігання різкому зростанню безробіття під час масового вивільнення працівників можуть утворюватися спеціальні комісії в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зважаючи на обставини справи, суд не вбачає правих підстав вважати звільнення ОСОБА_1 є таке не відноситься до категорії масових вивільнень з ініціативи роботодавця.
Відтак, у даній справі не є доведеними та обґрунтованими доводи позивача про наявність підстави для повідомлення державної служби зайнятості про заплановане вивільнення.
Таким чином, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 25 березня 2020 року №665ц про звільнення державного службовця 8 рангу позивача з головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України за ініціативою суб'єкта призначення (пункт 4 частини першої статті 83, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»), поновлення позивача на посаді головного спеціаліста відділу організації діловодства управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріату) кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України з 25 березня 2020 року, або на рівнозначну посаду, яка буде існувати в зазначеному органі на момент такого поновлення та стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимученого прогулу, починаючи з 25 березня 2020 року по дату винесення судового рішення не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання неправомірною бездіяльність відповідача в частині невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу за 2020 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 54 Закону України «Про державну службу», державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
У свою чергу, умови надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань (далі - матеріальна допомога) та її розмір визначені Порядком надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань затвердженим постановою КМУ від 08.08.2016 року № 500 (далі - Порядок № 500).
Так, відповідно до п. 2, 3 Порядку № 500 державним службовцям матеріальна допомога може надаватися один раз на рік у розмірі середньомісячної заробітної плати на підставі особистої заяви.
Рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.
З аналізу вищевикладених норм суд, приходить до висновку про те, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань повинна надаватися тому державному службовцю, який дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може власноруч подолати обставини, що виникли не з його вини.
Державні службовці мають право отримувати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, вказуючи при цьому будь-яку підставу, яку вони на власний розсуд віднесли до соціально-побутової.
Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових питань може виникнути у державного службовця, тому саме він має ініціювати питання про надання такої допомоги (надання допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, вияв та заявлення потреби шляхом подання заяви довільної форми), отже необхідна ініціатива особи, яка має потребу у вирішенні таких потреб і заявляє про їх наявність.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в Постанові від 18.09.2019 року у справі № 524/2278/17, адміністративне провадження №К/9901/1575/17; від 10.07.2020 року у справі 524/536/17, адміністративне провадження № К/9901/22480/18.
З матеріалів справи вбачається, що 28.01.2020 року позивачем на ім'я Генерального прокурора було подано заяву про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати шляхом направлення вказаної заяви поштою.
Разом з тим, суд зазначає, що, як вбачається зі змісту заяви позивача, позивачем не повідомлено для яких саме соціально-побутових питань необхідна матеріальна допомога та не надано доказів на підтвердження вказаних обставин.
Більше того, суд повторно наголошує, що відповідно до п. 3 Порядку № 500 рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.
Суд також визнає обґрунтованими доводи відповідача щодо того, що відповідно до ст. 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу тощо, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Одночасно, суд вважає за необхідне наголосити, що з аналізу норм Порядку № 500 суд приходить до висновку про те, що виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є правом, а не обов'язком керівника. Рішення про надання такої матеріальної допомоги приймається керівником відповідного органу, виходячи з обставин, викладених у заяві працівника, за наявності коштів на цю мету. Наявність чи відсутність обставин для надання такої допомоги є оціночним поняттям, а тому подання заяви не є безумовною підставою для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
На підставі вказаного, суд зазначає, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань не належить до обов'язкових виплат, а її виплата здійснюється на підставі обґрунтованої заяви працівника за рішенням керівника відповідного органу у межах встановленого фонду оплати праці.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що відповідачем не було допущено протиправної бездіяльності, а відтак вимоги позивача в частині визнання неправомірною бездіяльність відповідача в частині невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу за 2020 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати задоволенню не підлягають.
З огляду на викладене, розглянувши справу по суті заявлених вимог, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У даному випадку відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірність рішення, що оскаржується.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (п.3, п.4 ст. 90 КАС України).
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визнання неправомірної бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено 03 червня 2021 року.
Суддя Є.В. Аблов