03 червня 2021 року Справа № 160/3836/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Віхрової В.С.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
16.03.2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 23.10.2020 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 01.03.2018 року відповідно до Порядку №1078, з урахуванням базового місяця січень 2008 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 23.10.2020 року відповідно до Порядку № 1078, з урахуванням базового місяця березень 2018 року;
- встановити судовий контроль за виконанням судового рішення.
В обґрунтування вимог позову вказано, що позивач не погоджується з бездіяльністю відповідача щодо не виплати відповідачем індексації грошового забезпечення за час проходження військової служби у Збройних Силах України. Індексація доходів громадян, в тому числі грошового забезпечення військовослужбовців, є складовою частиною заробітку та підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті. Вказане стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Частиною 2 ст. 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
У відповідності до ч.1 ст. 262 КАС України, розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.03.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.
Оскільки, станом на день закінчення процесуального строку розгляду справи, відповідачем не було подано відзиву в обґрунтування своєї правової позиції, та з метою недопущення порушення прав учасників процесу на здійснення судочинства на засадах змагальності, свободи в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, судом було зупинено провадження у справі ухвалою від 19.04.2021 року.
01.06.2021 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування правової позиції відповідачем зазначено, що індексація грошового забезпечення не може вважатися тією складовою грошового забезпечення, в розумінні статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», так як вона не є постійною та сталою величиною, яка не змінюється, має несистематичний характер, оскільки індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, шо виключає можливість включення її до складу грошового забезпечення, яким забезпечується військовослужбовець, звільнений з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини. Відповідач зазначає, що в даному випадку відсутні підстави для визнання дій Військової частини НОМЕР_1 по невиплаті індексації грошового забезпечення протиправними, оскільки Військова частина НОМЕР_1 , відповідно до Інструкції №260 виконувала роз'яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 року №248/3/9/1/2, в якому було зазначено про ненарахування індексації грошового забезпечення. Висновок про відсутність підстав для нарахування індексації грошового забезпечення ґрунтується також на тому, що відповідно до сг.5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населенння» проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік. У межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям ЗСУ у січні 2016 - лютому 2018 року у Міністерства оборони України - не було. Що стосується виплати індексації позивачу за 2014-2015 роки, то згідно до поясненням від помічника командира з фінансово-економічної роботи начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 , індексація грошового забезпечення ОСОБА_1 нараховувалась та виплачувалась відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 року. Останнє нарахування індексації грошового забезпечення було проведено в грудні 2015 року (базовий місяць червень 2015 року, нарахована та виплачена індексація в сумі 0,00 грн., фіксована сума 913,77 грн. Разом до виплати за грудень 2015 року 913,77 грн.). Підсумовуючи вищевикладене, відповідач вважає, що будь-якої вини чи протиправних дій з боку Військової частини НОМЕР_1 стосовно позивача допущено не було.
Ухвалою суду від 03.06.2021 року поновлено провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу у лавах Збройних сил України з 01.01.2014 року по 23.10.2020 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 23.10.2020 року №671 прапорщика ОСОБА_1 , головного старшину ремонтно-відновлювального батальйону 532 окремого ремонтно-відновлювального полку з 23.10.2020 року виключено зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення з 24.10.2020 року.
Як вказує позивач, при звільненні з військової служби позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 23.10.2020 року.
У лютому 2021 року позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату індексації грошового забезпечення.
23.02.2021 року військовою частиною НОМЕР_1 надано лист за вих. №281/ФЕС, в якому повідомлено, що в березні 2018 року на підставі Постанови КМУ №704 від 30.08.2017 року було підвищено посадовий оклад та проведена індексація грошового забезпечення відповідно до Порядку. Право на проведення індексації грошового забезпечення виникло з грудня 2018 року, нараховано та виплачено по день звільнення з військової служби 28.09.2020 року.
Не погоджуючись з діями відповідача щодо невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 23.10.2020 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Згідно з ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 року № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно з частинами 1-4 статті 9 Закону від 20.12.1991 року № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Згідно з Преамбулою до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 року № 1282-XII (далі - Закон від 03.07.1991 року № 1282-XII) цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Відповідно до ст. 1 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Статтею 2 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.
Положеннями статті 4 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Відповідно до ст. 6 Закону від 03.07.1991 року № 1282-XII у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Водночас в силу вимог ст. 18, 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 року № 2017-III індексація доходів населення відноситься до державних соціальних гарантій, які є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Згідно з пунктом 4 Порядку № 1078, індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Відповідно до абзацу 8 пункту 4 Порядку № 1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Отже, індексація доходів громадян, зокрема грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних соціальних гарантій, а проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Оцінюючи підстави не нарахування та невиплати індексації позивачу суд зазначає, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (справа "Кечко проти України", № 63134/00, рішення Європейського суду з прав людини від 07 листопада 2005 року).
У пункті 23 рішення в справі "Сук проти України" (№ 10972/05, від 10 червня 2011 року) Суд зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 9-рп/2013 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.07.2019 року у справі № 240/4911/18, від 07.08.2019 року у справі № 825/694/17 та від 23.10.2019 року у справі № 825/1832/17.
Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», яка набрала чинності 01.01.2008 та втратила чинність 01.03.2018 (далі - Постанова №1294), встановлено підвищені посадові оклади військовослужбовців, які визначені Додатком №1 до Постанови №1294.
Підвищення тарифних ставок (окладів) після 01.01.2008, в тому числі в період перебування позивача на службі (зокрема до 01.03.2018), що є підставою для встановлення іншого базового місяця при проведенні індексації, не відбувалося.
Обставини справи дають змогу дійти висновку, що січень 2008 року є місяцем підвищенням тарифних ставок (посадових окладів), а тому, відповідно до Порядку №1078 січень 2008 року є базовим місяцем для нарахування індексації грошового забезпечення військовослужбовців, в якому Постановою №1294 встановлені підвищені розміри посадових окладів військовослужбовців.
Відповідач обгрунтовує невиплату індексації у період з січня 2014 року по лютий 2018 року відсутністю фінансування.
Суд зазначає, що відсутність у відповідача фінансових ресурсів для покриття витрат з індексації грошового забезпечення, не може впливати на зміст та обсяг права позивача на отримання такої індексації, оскільки відповідне право гарантується законом, а проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін є безумовним обов'язком відповідача.
Як встановлено судом та не спростовано відповідачем, індексація грошового забезпечення позивачу у період з січня 2014 року по лютий 2018 року не нараховувалась та не виплачувалась, через відсутність фінансового ресурсу.
Суд зазначає, що проведення індексації у зв'язку з зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язком для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Обґрунтовуючи правомірність своїх дій щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення, відповідач посилається на статтю 5 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та пункт 6 Порядку №1078, згідно з якими проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік.
Обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення, що є предметом спору у цій справі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №825/1832/17.
Крім цього, відсутність механізму виплати індексації за попередні періоди також не може позбавляти позивача права на отримання належних йому сум невиплаченого доходу.
Суд також враховує, при розгляді справи "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини в пункті 23 рішення від 08.11.2005 зауважив, що якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.
Наведене свідчить, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
Також, безпідставними є посилання відповідача на роз'яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04 січня 2016 року № 248/3/9/1/2 (відповідно до яких індексацію грошового забезпечення слід не нараховувати до окремого роз'яснення), оскільки військова частина має керуватися та діяти відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та Порядку №1078, які не заперечують право позивача на індексацію. Роз'яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04 січня 2016 року №248/3/9/1/2 не є нормативно-правовим актом, а має роз'яснювальний характер, дотримання якого не є обов'язковим, у випадку його суперечності Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку №1078.
Відтак, на переконання суду, позивач має право на виплату індексації грошового забезпечення як учаснику бойових дій у період з 01.01.2014 року по 28.02.2018 року, оскільки така індексація йому не виплачувалась. Доказів зворотнього суду не надано.
Що стосується періоду з 01.03.2018 року по 30.11.2018 року, за який позивачу не нараховано та невиплачено індексацію грошового забезпечення під час проходження військової служби, то суд вказує на таке.
30.08.2017 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Пунктом 4 цієї постанови встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Таким чином, постановою Кабінету Міністрів України №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» визначено інший порядок встановлення та розміру посадового окладу військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу, а також змінено (підвищено) розміри посадових окладів, окладів за військовим (спеціальним) званням відповідних категорій військовослужбовців.
Зазначена постанова №704 від 30.08.2017 року набрала чинності з 01.03.2018 року.
Відповідно до абзаців 1-5 пункту 5 Порядку №1078, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2018 за №141, чинної з 15.03.2018, у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Абзацом 2 вказаного Пункту передбачено, що обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу. У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.
Отже, з огляду на положення Порядку №1078, враховуючи постанову Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017, базовим місяцем для визначення у позивача права на отримання індексації грошового забезпечення в період з березня 2018 року по грудень 2018 року є березень 2018 року, оскільки саме в цьому місяці відбулося підвищення посадового окладу позивача. У березні 2018 року індекс споживчих цін приймається за 1 або 100 відсотків.
Суду не доведено, що в березні 2018 року розмір підвищення є меншим за суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, і відповідно право позивача на отримання індексації грошового забезпечення в березні 2018 року.
Щодо індексації грошового забезпечення в квітні-листопаді 2018 року, суд звертає увагу на наступне.
Згідно інформації Держстату України про індекси споживчих цін за 2018 рік (http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2019/zb/03/zb_ISC_2018.pdf):
- індекс споживчих цін у березні 2018 склав 101,1;
- індекс споживчих цін у квітні 2018 року склав 100,8;
- індекс споживчих цін у травні 2018 року склав 100,0;
- індекс споживчих цін у червні 2018 року склав 100,0;
- індекс споживчих цін у липні 2018 року склав 99,3;
- індекс споживчих цін у серпні 2018 року склав 100,0;
- індекс споживчих цін у вересні 2018 року склав 101,9;
- індекс споживчих цін у жовтні 2018 року склав 101,7.
Відповідно до положень Порядку №1078 розрахунок індексу споживчих цін здійснюється наростаючим підсумком, починаючи з місяця наступного за базовим.
Оскільки березень 2018 року, у якому відбулось збільшення грошового забезпечення, є базовим місяцем, індекс споживчих цін у листопаді 2018 року склав 103,7 (1,008*1,00*1,00*0,993*1,00*1,019*1,017*100).
Отже, індекс споживчих цін не перевищував 103% з квітня 2018 року до листопада 2018 року, у зв'язку з чим підстави для нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 30.11.2018 відсутні.
У листопаді ж 2018 року індекс споживчих цін за вказаний місяць складав 103,7%.
З урахуванням положень Порядку № 1078, оскільки індекс споживчих цін у листопаді 2018 року склав 103,7%, то у наступному місяці підлягало індексації грошове забезпечення позивача.
Отже, позовні вимоги в частині визнання протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 30.11.2018 року не підлягають задоволенню судом.
Доказів нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення з грудня 2018 року по жовтень 2020 року відповідач суду не надав, заперечуючи право позивача на виплату індексації грошового забезпечення за спірні періоди, зокрема і за вказані періоди.
Відтак, суд приходить до висновку про визнання протиправними дій відповідача стосовно ненархування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2018 року по 23.10.2020 року, та зобов'язання здійснити нарахуванні індексації грошового забезпечення за вказаний період.
Стосовно доводів відповідача про виплату позивачу індексації за 2014-2015 роки, суд зазначає, що на підтвердження даного факту, представником відповідача до відзиву надано пояснення помічника командира з фінансово-економічної роботи начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 капітана ОСОБА_2 .
У вказаних поясненнях помічником командира з фінансово-економічної роботи начальником фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 капітаном С.Соколовим зазначено, що індексація грошового забезпечення ОСОБА_1 нараховувалась та виплачувалась відповідно Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 року (зі змінами). Останнє нарахування індексації грошового забезпечення було проведено в грудні 2015 року (базовий місяць червень 2015 року, нарахована та виплачена індексація в сумі: 0,00 грн, фіксована сума 913,77 грн. Разом до виплати за грудень 2015 року 913,77 грн.). З 2016 року відповідно до телеграми № 248/3/9/1/2 від 04.01.2016 року на виконання вимог телеграми № 248/3/9/1/1150 від 31.12.2015 року щодо збільшення в 2016 році розмірів грошового забезпечення військовослужбовців, п.7 вказано, що у зв'язку із внесенням змін до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 року «Про затвердження порядку проведення індексації грошових доходів населення» (із змінами), індексацію грошового забезпечення не нараховувати до окремого роз'яснення.
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 ст. 72 КАС України передбачено, що ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі ст. 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд зазначає, що належними доказами підтвердження виплати позивачу сум індексації за певні періоди є бухгалтерські документи, з яких можна встановити щомісячну суму виплати індексації та підтвердити її виплату в конкретній сумі.
Пояснення помічника командира з фінансово-економічної роботи начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 капітана ОСОБА_2 із зазначенням про суму виплати індексації лише за 1 місяць - грудень 2015 року без підтвердження жодним розрахунковим документом не є належним та допустимим доказом виплати позивачу суми індексації за 2014-2015 роки.
Більше того, представником відповідача не надано жодних документів на підтвердження повноважень С.Соколова як особи, яка займає посаду помічника командира з фінансово-економічної роботи начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 . Належним доказом підтвердження повноважень ОСОБА_2 є наказ про призначення на посаду, який відповідачем не надано.
Верховний Суд в постанові від 25.06.2020 року у справі №924/233/18 зазначив, що обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справ.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 року у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Отже, з огляду на те, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів виплати позивачу суми індексації, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню судом в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення.
Проте, з метою уникнення подвійної виплати сум індексації, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення з 01.01.2014 року по 28.02.2018 року, з урахуванням вже виплачених сум індексації грошового забезпечення.
Відповідно до ч.2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Позивач зазначає, що базовим місяцем при проведенні індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 01.03.2018 року є січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 року по 23.10.2020 року є березень 2018 року, в якому постановами Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу" та від 30.08.2017 №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", встановлено підвищені посадові оклади військовослужбовців.
Так, пунктом 5 Порядку № 1078 визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
Таким чином місяць, в якому відбулося підвищення оплати праці (суми її постійних складових), є базовим при проведенні індексації.
В той же час, як зазначено вище, положеннями статті 4 Закону №1282-ХІІ передбачено, що індексація грошових доходів населення проводиться лише в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Отже, у разі підвищення тарифних ставок (окладів) значення індексу у місяці підвищення береться за 1 або 100 %, тобто місяць підвищення вважається базовим і індексація в цьому місяці не проводиться, якщо сума підвищення заробітної плати (у базовому місяці враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру) перевищить суму індексації. Починаючи з наступного за базовим місяця наростаючим підсумком розраховується індекс для проведення подальшої індексації.
Поряд з цим слід зазначити, що в даному випадку розрахунок індексації грошового забезпечення є виключною компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу та який виплачував йому грошове забезпечення. І саме на відповідача покладено обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення.
Оскільки належних доказів нарахування індексації не надано, то й підстав стверджувати про порушення відповідачем порядку її нарахування із застосуванням конкретного базового місяця наразі немає.
До того ж термін "базовий місяць" не містить законодавчого закріплення ні в Законі № 1282-XII, ні в Порядку № 1078.
Питання про те, який базовий місяць буде використаний відповідачем при нарахуванні індексації є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в своїй постанові від 15.10.2020 у справі №240/11882/19.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовна вимога про нарахування індексації грошового забезпечення із застосуванням базових місяців не підлягає задоволенню, оскільки така є передчасною.
Щодо строків звернення до суду, необхідно зазначити, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців.
Верховний Суд у постанові від 15.10.2020 по справі №240/11439/19 зробив висновок, що індексація є складовою заробітної плати.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на вищевикладене, з урахуванням ч. 5 ст. 242 КАС України, у спірних правовідносинах строк звернення до суду не є обмеженим.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Щодо вимоги про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, то суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1, 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
З аналізу викладених норм вбачається, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011).
Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002, «Ромашов проти України» від 27.07.2004, «Шаренок проти України» від 22.02.2004 зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов'язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід'ємною частиною судового процесу.
Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).
Аналіз зазначених вище рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.
Згідно із статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, рішення суду, яке набрало законної сили є обов'язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Судовий контроль у формі зобов'язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.
Суд наголошує, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).
При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України «Про виконавче провадження» врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.
Судом не встановлено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач буде створювати перешкоди для його (рішення) виконання і позивачем не надано жодних доказів на спростування зазначеної обставини.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по справі та зобов'язання відповідача подати суду звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк у цій справі.
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Розподіл судових витрат у відповідності до вимог ст. 139 КАС України, за наслідками розгляду даної справи не здійснюється, оскільки позивач у відповідності п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 132, 139, 246, 297 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 28.02.2018 року та з 01.12.2018 року по 23.10.2020 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 року по 28.02.2018 року, з урахуванням виплачених сум індексації грошового забезпечення.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2018 року по 23.10.2020 року.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.С. Віхрова