Справа № 953/10260/21
н/п 2-з/953/145/21
"02" червня 2021 р. Київський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого судді: Божко В. В.,
за участю секретаря: Чубенко А.П.
розглянувши в заяву ОСОБА_1 , подану в його інтересах та від його імені представником ОСОБА_2 , про забезпечення позову до пред'явлення позову,
31 травня 2021 року до Київського районного суду м. Харкова надійшла заява ОСОБА_1 , подана в його інтересах та від його імені представником ОСОБА_2 , в якій представник заявника просить застосувати заходи забезпечення позову у порядку ст. 149-150 ЦПК України до подання позовної заяви відповідно до ст. 152 ЦПК України у вигляді заборони будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти будь-які дії, в тому числі, реєстраційні, а також дії, направлені на розпорядження нерухомим майном, щодо квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2092011863101, до набрання остаточним рішенням у справі законної сили.
Заявник зазначає, що ним готується позовна заява до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Железняк Лариса Вячеславівна, про визнання додаткового договору про внесення змін до договору позики, договору про встановлення довірчої власності, договору про внесення змін та доповнень до договору про встановлення довірчої власності недійсними. Вважає, що мають місце обставини, за наявності яких невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав і інтересів заявника, за захистом яких він має намір звернутися до суду, а тому судом мають бути вжиті заявлені заявником заходи забезпечення позову.
Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що заявник разом із його батьком, ОСОБА_5 та племінницею, ОСОБА_4 , є співвласниками житлового приміщення: трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . 01.06.2020 р. між заявником, його батьком та плимінницею у якості довірчого засновника з однієї сторони та ОСОБА_3 у якості довірчого власника з іншої сторони було укладено договір про встановлення довірчої власності, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Железняк Ларисою Вячеславівною, зареєстрований за № 449, відповідно до якого, з метою забезпечення виконання зобов'язань довірчого засновника за основним зобов'язанням та цим договором, довірчий засновник зобов'язується передати довірчому власнику на праві довірчої власності (у довірчу власність), а довірчий власник зобов'язується отримати у довірчу власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та усі речі, які у ній знаходяться, після вилучення записів з Єдиного реєстру боржників та отримання свідоцтв про право на спадщину на ј частку вищевказаної квартири. 02.06.2020 р. сторонами укладено договір № 1 про внесення змін та доповнень до договору про встановлення довірчої власності, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Железняк Ларисою Вячеславівною, зареєстрований за № 463, яким абзаци 1 та 2 пункту 1, абзаци 1 та 3 пункту 1.2 договору про встановлення довірчої власності викладено в новій редакції, а також ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 підписано додатковий договір № 1 про внесення змін до договору позики від 01.06.2020 р.
Заявник вважає, що умови договору про встановлення довірчої власності у тому вигляді, у якому вони викладені, обставини, пов'язані із готуванням до відчуження квартири за умови невжиття заходів забезпечення позову можуть призвести до відчуження квартири, порушення прав заявника та унеможливлення виконання рішення суду у випадку задоволення позову, а також стверджує, що підписані договори мають очевидні ознаки недійсності та, взагалі, не укладення.
Дослідивши заяву про забезпечення позову та додані до неї документи, в суд вважає необхідним задовольнити заяву про забезпечення позову, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.
Частинами першою та другою статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені статтею 150 цього Кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Отже, за змістом наведених вище приписів умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
У пунктах 4, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» визначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Забезпечення позову визначається як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи.
Тобто, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
Як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх судових рішеннях (від 10 березня 2020 року у справі № 750/12430/19, від 28 травня 2020 року у справі № 211/374/20, від 30 листопада 2020 року у справі № 127/17451/20 та ін.) під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, ухваленого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.
Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення, законних прав та інтересів позивача у справі в разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа має довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведе до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об'єктивний характер (постанова Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 755/1357/18).
Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам».
Згідно із переліком видів забезпечення позову, наведених у частині першій статті 150 ЦПК України, позов забезпечується, в тому числі забороною вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання (пункти 2, 4).
Як вбачається із фактичних обставин, викладених у заяві про забезпечення позову, заявником готується позовна заява про визнання недійсним, в тому числі, договору про встановлення довірчої власності, відповідно до якого з урахуванням внесених сторонами змін, заявник разом із іншими співвласниками з метою забезпечення виконання зобов'язань довірчого засновника за основним зобов'язанням та цим договором, передав довірчому власнику на праві довірчої власності (у довірчу власність), а довірчий власник отримав у довірчу власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та усі речі, які у ній знаходяться.
Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору.
Отже між сторонами існують спірні правовідносини, предметом яких є дійсність договору, на підставі якого виникло право довірчої власності на житло, що є особливим видом права власності.
Згідно з п. 9.1. договору про встановлення довірчої власності, довірчий власник зобов'язаний звернути стягнення на об'єкт довірчої власності у разі настання однієї з таких обставин:
- державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи - довірчого засновника або довірчого власника;
- прийняття судом постанови про визнання довірчого засновника або довірчого власника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури;
- смерті довірчого засновника, визнання його недієздатним або померлим;
- якщо довірчий власник убачить ризик невиконання довірчим засновником основного зобов'язання та/або умов цього договору;
- у разі подання довірчим власником будь-якому нотаріусу заяви про порушення довірчим засновником основного зобов'язання та/або умов цього договору, та/або заяви за власним одноосібним рішенням звернути стягнення на об'єкт довірчої власності.
Пунктом 9.2. договору про встановлення довірчої власності, встановлено, що підставами, з настанням яких у довірчого власника виникає право звернути стягнення на об'єкт довірчої власності є:
- у разі порушення основного-зобов'язання та/або умов цього договору;
- у разі виникнення загрози (ризику) невиконання основного зобов'язання та/або умов цього договору;
- у разі виникнення загрози (ризику) обтяження об'єкту довірчої власності або його частини внаслідок пред'явлення будь-якою особою позову до довірчого засновника;
- у разі подання довірчим власником будь-якому нотаріусу заяви за власним одноосібнім рішенням звернути стягнення на об'єкт довірчої власності.
При цьому, звернення стягнення на об'єкт довірчої власності відбувається шляхом його відчуження довірчим власником будь-якій особі на умовах йому відомих (на його власний розсуд) (п. 9.3. договору про встановлення довірчої власності). Довірчий власник не зобов'язаний повідомляти будь-кого про свій намір звернути стягнення на об'єкт довірчої власності з моменту йому відомого (на його розсуд), про умови договору на відчуження об'єкту довірчої власності будь-якій особі (п. 9.4. договору про встановлення довірчої власності). Після звернення стягнення на об'єкт довірчої власності довірчий власник нічого не сплачує довірчому засновнику та не надсилає нікому звіт про розподіл коштів від відчуження об'єкту довірчої власності (п. 9.5. договору про встановлення довірчої власності).
Із зазначених умов договору про встановлення довірчої власності вбачається, що звернення стягнення на об'єкт довірчої власності можливе, в тому числі, якщо: довірчий власник убачить ризик невиконання довірчим засновником основного зобов'язання та/або умов цього договору; у разі подання довірчим власником будь-якому нотаріусу заяви про порушення довірчим засновником основного зобов'язання та/або умов цього договору, та/або заяви за власним одноосібним рішенням звернути стягнення на об'єкт довірчої власності; у разі виникнення загрози (ризику) невиконання основного зобов'язання та/або умов цього договору; у разі виникнення загрози (ризику) обтяження об'єкту довірчої власності або його частини внаслідок пред'явлення будь-якою особою позову до довірчого засновника.
Тобто зазначеними умовами, можливість звернення стягнення на об'єкт довірчої власності пов'язується виключно з суб'єктивною оцінкою та волевиявленням довірчого власника (убачення ризику, виникнення загрози, подання нотаріусу заяви) і не потребує для звернення на об'єкт довірчої власності наявності жодних інших обставин (порушення забезпеченого зобов'язання, тощо).
Слід зауважити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову. Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд керується тим, що у випадку задоволення позову, судове рішення має бути реалізованим, поза як це рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).
Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до п.п. 166, 168 рішення Європейського Суду з прав людини від 23.01.2014 (заява № 19336/04) «Справа «East/West Alliance Limited» проти України», перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним.
Як вбачається з п.п. 52, 53, 63 рішення Європейського Суду з прав людини від 16.05.2013 (заява № 49317/07) «Справа Максименко та Герасименко проти України», самого існування юридичної підстави у національному законодавстві недостатньо для дотримання принципу законності має значення радше якість застосованих норм. Юридичні норми, на яких ґрунтується позбавлення майна, повинні відповідати національному законодавству договірної держави, включаючи відповідні положення Конституції... Якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як ті, що стосуються власності, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і, насамперед, послідовний спосіб.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові № 6-605 цс16 від 25.05.2016 року, винесеної за результатами перегляду рішення Апеляційного суду м. Києва та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Разом з тим, суд враховує, що заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Обставини, викладені в заяві про забезпечення позову, свідчать про те, що між сторонами дійсно існує спір щодо дійсності договору, на підставі якого виникло право довірчої власності на житло, тому суд, порівнявши негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову (заборона вчиняти дії та розпоряджатися майном) із тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів (майно може бути відчужене), з урахуванням законного інтересу, за захистом якого заявник має намір звернутися до суду, та майнових наслідків забезпечення позову, вважає, що спосіб забезпечення позову, який просить застосувати заявник, а саме, заборонити будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти будь-які дії, в тому числі, реєстраційні, а також дії, направлені на розпорядження нерухомим майном, щодо квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2092011863101, до набрання остаточним рішенням у справі законної сили, є співмірними із заявленими позивачем вимогами та виправданим заходом, який забезпечить можливість реального виконання судового рішення, у разі задоволення позовних вимог, а також забезпечить ефективне поновлення порушених прав заявника.
Враховуючи пов'язаність заходів забезпечення позову з майбутнім предметом позову, то невжиття заходів забезпечення позову може призвести до порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки у разі звернення довірчим власником стягнення на квартиру, навіть у випадку задоволення позову, заявнику доведеться докласти значних зусиль для відновлення його порушених прав.
У даному випадку, такий захід як заборона будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти будь-які дії, в тому числі, реєстраційні, а також дії, направлені на розпорядження нерухомим майном є виправданим, таким, що забезпечить збереження майна та запобігатиме його продажу іншим особам.
Крім того, оскільки зазначені заходи вживаються судом як засіб забезпечення позову, тобто, виключно до набрання рішенням у справі законної сили, суд вважає не порушеними інтереси інших осіб.
З урахуванням наведених обставин, суд приходить до висновку про задоволення заяви про забезпечення позову, виходячи із засад розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, з урахуванням забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку та співмірності між конкретним видом, що застосовується для забезпечення позову, і предметом майбутньої позовної вимоги, оскільки такий вид забезпечення позову спроможний забезпечити фактичне виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Європейський Суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Як передбачено положеннями частини 7 статті 153 ЦПК України, в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, а також вирішує питання зустрічного забезпечення.
Згідно з частиною першою статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
Перелік випадків у яких, суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення визначений частиною третьою статті 154 ЦПК України та є вичерпним.
Зустрічне забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначеному судом (частина четверта статті 154 ЦПК України).
Враховуючи те, що обраний заявником спосіб забезпечення позову не спричинить не відновлюваної шкоди відповідачу чи третім особам, а також відсутність обставин визначених частиною третьою статті 154 ЦПК України, суд приходить до висновку про те, що відсутні підстави для зустрічного забезпечення.
Нормою ст. 152 ч. 1 ЦПК України передбачено, що заява про забезпечення позову до подання позовної заяви подається за правилами підсудності, встановленими ЦПК України для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо.
Згідно з ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Суд роз'яснює заявнику, що відповідно до частини 4 статті152 ЦПК України, у разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен пред'явити позов протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.
Керуючись статтями 149-154 ЦПК України, суд,
Заяву ОСОБА_1 , подану в його інтересах та від його імені представником ОСОБА_2 , забезпечення позову у порядку ст.ст. 149-150 ЦПК України до подання позовної заяви відповідно до ст. 152 ЦПК України задовольнити.
Заборонити будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти будь-які дії, в тому числі, реєстраційні, а також дії, направлені на розпорядження нерухомим майном, щодо квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2092011863101, до набрання остаточним рішенням у справі законної сили.
Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Ухвала суду про забезпечення позову є виконавчим документом та підлягає негайному виконанню. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.
Особи, винні в невиконанні ухвали про забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Харківського апеляційного суду або через Київський районний суд міста Харкова шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя В. В. Божко