Справа № 234/1635/21
Провадження № 2/234/2021/21
23 квітня 2021 року м. Краматорськ
Краматорський міський суд Донецької області в складі:
головуючого судді Лебединець Г.С.
секретар судового засідання Берліна А.Д.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Старокраматорський машинобудівний завод» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди-
Позивач ОСОБА_1 08.02.2021 року звернувся в суд з позовом до ПрАТ «СКМЗ» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.
Позов мотивує наступним. З 26.08.1976 року по 13.12.2019 року він працював у відповідача. Остання посада - економіст з матеріально-технічного забезпечення 1 категорії відділу матеріально-технічного забезпечення. Наказом № 80 від 12.12.2019 року його було звільнено у зв'язку з досягненням пенсійного віку на підставі ст.38 КЗпП України. При звільненні з ним не було проведено остаточного розрахунку. Так, в лютому 2020 року йому було перераховано 5 092,54 грн. Залишок заборгованості в сумі 17 551,66 грн. він був змушений стягувати з відповідача в примусовому порядку. Остаточний розрахунок з ним був проведений 26.10.2020 року. Просить стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 54 285,38 грн., моральну шкоду в сумі 10 000 грн., яку обгрунтував втратою нормальних життєвих зв'язків, що потребувало додаткових зусиль для організації свого життя. Також просить поновити строк на звернення в суд з даним позовом.
В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.
В судове засідання представник відповідача не з'явився за невідомою суду причиною, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином. Надав суду письмові пояснення, яких вбачається, що на підприємстві, після звільнення позивача, встановлений 2-денний робочий тиждень що просить врахувати при розрахунку середнього заробітку. Крім того, просить врахувати принцип співмірності. В частині стягнення моральної шкоди - просить відмовити позивачу у зв'язку з необгрунтованістю.
В порядку ст.223 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу у відсутності представника відповідача.
Вислухав пояснення позивача, дослідив та всебічно проаналізував обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року у справі №1-5/2012, в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
При цьому, в порядку ст.127 ЦПК України, суд вважає за необхідне поновити позивачу строк на звернення до суду з позовом, оскільки вважає, що він пропущений з поважних причин з огляду на перебування позивача за межами міста.
Судом встановлено, що з 26.08.1976 року по 13.12.2019 року ОСОБА_1 працював у відповідача на різних посадах.
Наказом № 80 від 12.12.2019 року його було звільнено у зв'язку з досягненням пенсійного віку на підставі ст.38 КЗпП України.
Як зазначено позивачем та визнано представником відповідача у письмових поясненнях, після звільнення остаточний розрахунок з робітником був проведений лише 26.10.2020 року. Вказаний факт не потребує доказування в порядку ст. 82 ЦПК України.
Статтею 116 цього Кодексу встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо в день звільнення працівник не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Положеннями ч. 1 ст. 117 КЗпП України передбачений прямий обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Отже, не проведення розрахунку з працівником у зазначені строки в свою чергу є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Ст. 27 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, згідно з п. 21 Постанови Пленуму ВСУ N 13 від 24.12.1999 року при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (з наступними змінами і доповненнями), далі - Порядок. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Згідно з п. 2 Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати позивача буде період з 16.12.2019 року (наступний робочий день після звільнення) - по 26.10.2020 року. (день остаточного розрахунку).
Згідно довідки № 285 від 26.05.2020 року, середньоденна заробітна плата позивача становить 315,12 грн. та 253,67 грн. - після утримання податків.
Суд вважає, що при розрахунку суми середнього заробітку слід використовувати суму середнього заробітку - 315,12 грн., а не 253,67 грн. - як розраховано позивачем, оскільки сплата податку є обов'язком роботодавця.
Згідно з абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян (податку на доходи фізичних осіб) є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку і інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Відповідно до пункту 3 розділу ІІІ Постанови Кабінету Міністрів України від 05 лютого 1995 року № 100, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Окрім того, у постанові у справі № 359/10023/16-ц від 18.07.2018 року, Верховний Суд виклав правову позицію щодо утримання прибуткового податку із визначених судом сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника. Відповідно до вказаної позиції - системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
При розрахунку кількості робочих днів за період з 14.12.2019 року по 26.10.2020 року, суд виходить з наступного.
В зв'язку з введенням на території України карантинних норм, на ПрАТ «СКМЗ» запроваджено особливий режим роботи. До початку введення карантину, тобто до 12.03.2020 року кількість робочих днів у березні 6, у квітні - 0, на травень 2020 року наказом № 49 від 02.03.2020 року додаткові неоплачувані дні встановлені на 04.05.2020р. - 08.05.2020р., а також з 12.05.2020р. по 15.05.2020р. Відповідно до наказу № 59А від 18.03.2020 року та постанови № 2 від 18.03.2020 року на період часу з 18.05.2020 року по 18.07.2020 року встановлено робочий тиждень з двома робочими днями. Відповідно до наказу № 134 від 30.06.2020р. на весь період дії карантину також встановлений неповний робочий тиждень по 16 робочих часів на тиждень, тобто 2 робочих дні.
Так, за період з 17.12.2019р. по 31.12.2019р. - 10 робочих днів, у січні 2020 року - 13 робочих днів, у лютому 2020 року - 20 робочих днів, у березні 2020 року - 6 робочих днів, у квітні 2020 року - 0 робочих днів, у травні 2020 року - 6 робочих днів, у червні 2020 року - 8 робочих днів, у липні 2020 року - 10 робочих днів, у серпні 2020 року - 8 робочих днів, у вересні - 8 робочих днів.
Представник відповідача у письмових поясненнях зазначає, що при розрахунку суми середнього заробітку слід враховувати робочий графік підприємства - 2-денний робочий тиждень у 2020 році.
Суд з таким твердженням представника відповідача не погоджується оскільки режим робочого часу був змінений після звільнення позивача.
Згідно листа Мінсоцполітики України від 29.07.2019 року «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 року» складає: на грудень 2019 року - 21 робочий день, січень 2020 - 21 робочий день, лютий - 20, березень - 21, квітень - 21, травень - 19, червень - 20, липень - 23, серпень - 20, вересень - 22, жовтень - 21. Сумарна кількість днів - 214 днів.
Так, розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 315,12 грн. * 214 робочих днів = 67 435,68 грн.
Саме вказана сума підлягає до стягненню з відповідача на користь позивача.
При цьому суд не застосовує принцип співмірності при визначенні середнього заробітку з огляду на наступне.
Так, міжнародними правовими актами, так і Конституцією України, законами України та підзаконними нормативними актами, рішеннями Конституційного Суду України урегульовано питання оплати праці та захисту прав найманих працівників.
Такими актами є як міжнародні акти, які передбачають захист природніх прав людини, а саме, Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Енцикліка прав людини 1963 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року тощо.
Можна навести і міжнародні акти, які безпосередньо стосуються регулювання заробітної плати, якими є Конвенція Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95 (ратифікована Україною 30 червня 1961 року), Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року (ратифікована із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року), Конвенція Міжнародної організації праці № 158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року» (ратифікована 04 лютого 1994 року) тощо.
У частині 1 Європейської соціальної хартії (переглянутій) передбачено, що кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. Усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей. Усі працівники мають право на захист у випадках звільнення. Усі працівники мають право на захист своїх вимог у разі банкрутства їхнього роботодавця.
У статті 1 Європейської соціальної хартії передбачено ефективний захист права працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; а стаття 25 вказує, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист їхніх прав у разі банкрутства їхнього роботодавця, Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб права працівників, що випливають з трудових договорів або трудових відносин, гарантувалися тією чи іншою установою-гарантом або будь-яким іншим ефективним засобом захисту.
У Конвенції про захист заробітної плати № 95 (ратифікована 04 лютого 1994 року) у статті 1 надано визначення заробітної плати, відповідно до мети цієї Конвенції термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано.
Тобто у міжнародних Конвенціях, які ратифіковані Україною, закріплені права найманих працівників не лише на оплату праці, але і гарантії такої оплати, її реальний, а не ефемерний, ілюзорний характер, що пов'язане з природою заробітної плати, як основного засобу існування не лише найманого працівника, але і членів його сім'ї, а відтак забезпечення нормального існування та розвитку суспільства і держави.
Вимоги міжнародних Конвенцій знайшли свій розвиток і закріплення у Конституції України, яка у статті 1 проголосила Україну соціальною державою, визначила обов'язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.
Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).
Право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці.
Визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Такої правової позиції, зокрема щодо права на працю, яке є невідчужуваним, Конституційний Суд України дотримувався і у своїх попередніх рішеннях (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004; підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).
Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.
Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.
Відповідно до статті 1 КЗпП України цей кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи як зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності виробництва, зміцненню трудової дисципліни, що свідчить про врахування та захист інтересів роботодавців, так і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, всемірну охорону трудових прав працівників.
Тобто у самому кодексі законодавець так урегулював взаємовідносини сторін трудових правовідносин, за яких враховано інтереси кожної із них.
Зазначений нормативний акт уточнює і розвиває конституційне право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А держава, у свою чергу, гарантує на рівні закріплення у Конституції України у статті 43, у тому числі, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, захист від незаконного звільнення та право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.
Саме на деталізацію та гарантування дотримання вказаного конституційного положення і прийнято ряд законодавчих актів, якими є як КЗпП України, так і Закон № 108/95-ВР.
У статті 25 цього Закону передбачено, що забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.
У статті 115 КЗпП України вказано, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
А у статті 116 КЗпП України прямо зазначено, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Негативні для підприємства, установи, організації наслідки невиконання вказаних вимог передбачені у статті 117 КЗпП України.
Відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Тобто із системного аналізу як міжнародних нормативних актів, Конституції України, законів України, норм КЗпП України можна зробити висновок, що на виконання своїх зобов'язань у соціальній сфері Україна урегулювала питання виплати заробітної плати, а також передбачила гарантії того, що її своєчасна і у повному обсязі виплата є реальною, оскільки гарантована негативними для власника наслідками фінансового характеру у разі порушення вказаних імперативних норм. І стаття 117 КЗпП України передбачає не санкції у розумінні ЦК України за невиконання фінансового зобов'язання, а саме гарантії дотримання роботодавцем прав найманого працівника на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати.
У даному випадку не працівник, а власник чи уповноважений ним орган не здійснив певних дій та не виконав свого обов'язку з оплати виконаної найманим працівником роботи. Іншого способу спонукати роботодавця до здійснення розрахунку з найманим працівником та гарантувати останньому право на отримання заробітної плати як встановлення суворих гарантій з негативними фінансовими наслідками для роботодавця законодавець не вбачав та реалізував саме у такий спосіб своє право на врегулювання спірних правовідносин.
У статті 117 КЗпП України законодавець установив лише одну підставу для зменшення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а саме, якщо спір вирішено на користь працівника частково.
Навіть при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене у статті 117 КЗпП України відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
У даному випадку вимоги позивача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати задоволені судом першої інстанції в повному обсязі.
У постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у цивільній справі №6-113цс16 та від 23 грудня 2015 року у цивільній справі № 6-837цс15 визначено такі критерії щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між вказаними сторонами після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні були сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при розрахунку сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Такий правовий висновок Верховного Суду України повністю відповідає вимогам статті 117 КЗпП України.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні урегульовано нормами трудового права, як у КЗпП України, так і у Законі № 108/95-ВР, і не потребує додаткового застосування норм ЦК України, оскільки правова природа такого відшкодування здійснює функцію гарантування прав найманих працівників, а не санкційну за невиконання стороною своїх зобов'язань.
До подібних висновків дійшов і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 28 березня 2019 року у справах № 569/12154/17 та № 569/14363/17.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14.
На підставі вищенаведеного, суд вважає, що позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку зменшенню не підлягають.
Щодо вимог про стягнення моральної шкоди, суд виходить з наступного.
Згідно із ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Захист порушеного права у сфері трудових правовідносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких зазнала особа у зв'язку із посяганням на її трудові права та інтереси.
Відповідно до положень ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода серед іншого полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000 грн. позивач зазначив, що в результаті протиправних дій відповідача щодо нього він зазнав душевних страждань, так як не виплата йому заробітної плати суттєвим чином вплинула на його життя, що потребувало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Як встановлено в судовому засіданні, позивачу заподіяна моральна шкода через неправомірні дії відповідача у невиплаті належних грошових коштів при звільненні, яка полягає у спричиненні душевних та моральних страждань.
Оцінивши доводи позивача про завдання моральної шкоди та враховуючи усі докази по справі суд приходить до висновку, що позивачу неправомірними діями відповідача завдана моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку з протиправною поведінкою щодо нього.
Доводи представника відповідача відносно відсутності спричинення позивачу моральної шкоди, суд вважає необгрунтованими з огляду на те, що в судовому засіданні було встановлено порушення прав позивача, оскільки само по собі порушення трудових прав позивача, яке полягало у несвоєчасній невиплаті заробітної плати, яка є власністю позивача, і спричиняло позивачу моральну шкоду.
Вирішуючи питання про розмір завданої моральної шкоди, суд виходить із характеру правопорушення і його наслідків для позивача, тривалість його страждань і переживань, беззаперечної зміни укладу його життя, оцінивши усі чинники завданої моральної шкоди, виходячи із морально-правових імперативів справедливості, розумності й добросовісності, суд приходить до висновку, що з ПрАТ «СКМЗ» на користь ОСОБА_1 слід стягнути 1 000 грн. у якості відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, позивачем сплачений судовий збір на загальну суму 1 816 грн. (908 грн. - за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку та 908 грн. - за позовними вимогами про стягнення моральної шкоди).
З урахуванням вимог ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору в загальному розмірі 998,80 грн. (908 грн. - за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку, оскільки позовні вимоги в цій частині задоволені в повному обсязі та 90,80 грн. - за позовними вимогами про стягнення моральної шкоди, оскільки позовні вимоги в цій частині задоволені частково).
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 38, 44, 47, 97, 116, 117, 235 КЗпП України, Законом України «Про оплату праці», ст.ст. 2, 12, 13, 17, 19, 23, 76-81, 83, 89, 113, 141, 178, 191, 209, 223, 235, 258-259, 263-265, 352, 354- 355 ЦК України, суд -
Поновити ОСОБА_1 строк на звернення до суду з даним позовом.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Старокраматорський машинобудівний завод» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди, - задовольнити частково.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Старокраматорський машинобудівний завод» (ЄДРПОУ 05763642; Донецька область, м. Краматорськ, вул. Конрада Гампера, буд.2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 67 435,68 грн. (шістдесят сім тисяч чотириста тридцять п'ять гривень 68 коп.) без урахування обов'язкових податків та зборів.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Старокраматорський машинобудівний завод» (ЄДРПОУ 05763642; Донецька область, м. Краматорськ, вул. Конрада Гампера, буд.2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду в сумі 1 000 (одна тисяча) гривень.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Старокраматорський машинобудівний завод» (ЄДРПОУ 05763642; Донецька область, м. Краматорськ, вул. Конрада Гампера, буд.2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені судові витрати в сумі 998,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до Донецького апеляційного суду через Краматорський міський суд Донецької області.
Повний текст рішення складений 29.04.2021 року.
Суддя Краматорського міського суду Г. С. Лебединець