Номер провадження: 22-ц/813/1795/21
Номер справи місцевого суду: 520/11690/17
Головуючий у першій інстанції Калашнікова О. І.
Доповідач Драгомерецький М. М.
12.05.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: адвоката позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
адвоката відповідача ОСОБА_3 - Левіта В.С.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Левіта Віктора Семеновича в інтересах ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування, -
28 вересня 2017 року ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування, у якому просив суд визнати недійсним заповіт, укладений батьком ОСОБА_4 на користь сторонньої особи, посилаючись на положення ч. 1 ст. 225 ЦК України. Після отримання копії спадкової справи до майна ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач надав заяву про уточнення позову і в судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним заповіт, укладений ОСОБА_4 03 квітня 2017 року на користь ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Кароєвою-Яремчук Т.М., стверджуючи, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення та не відповідає волевиявленню спадкодавця.
Представник позивача також підтримав вимогу про визнання права власності в порядку спадкування за законом на спадкову квартиру за ОСОБА_1 , посилаючись на відсутність правових підстав отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на квартиру.
Відповідач ОСОБА_3 до суду не з'явилась, про час і місце розгляду справи була сповіщена належним чином, представник відповідача за дорученням Яценко Данило Сергійович з позовом ознайомився 14 вересня 2018 року (т. 1, а.с. 136), надав відзив на уточнену позовну заяву, у якому просив суд відмови в задоволенні позову, посилаючись на те, що ОСОБА_4 проживав у АДРЕСА_1 . З кінця 2016 року ОСОБА_4 разом з ОСОБА_3 та її чоловіком ОСОБА_5 переїхали проживати до його рідної сестри ОСОБА_6 в АДРЕСА_2 . 03 квітня 2017 року ОСОБА_4 був складений заповіт на ім'я ОСОБА_3 , який був записаний нотаріусом зі слів ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської нотаріальної контори Кароєво-Яремчук Т.М., зареєстрований в реєстрі №9-249 у присутності свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Під час посвідчення вказаного заповіту державним нотаріусом була допущена помилка, а саме в тексті заповіту помилково було зазначено свідок ОСОБА_9 замість ОСОБА_7 , але в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій нотаріусом були записані та розписались свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Вказана технічка помилка не впливає на волю заповідача щодо заповідання усього майна що йому належить на ім'я ОСОБА_3 , що не може бути підставою для визнання заповіту недійсним (т. 1, а.с. 140-146).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування задоволено. Суд визнав недійсним заповіт, укладений ОСОБА_4 03 квітня 2017 року на користь ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Кароєвою-Яремчук Т.М., зареєстрованого в реєстрі за №9-249, та визнав за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 28,8 кв.м. в тому числі житловою 17,3 кв.м. в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд скасував ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 03 жовтня 2017 року про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Алексєєвій О.В. видавати свідоцтво про право на спадщину за заповітом та провів перерозподіл судових витрат.
В апеляційній скарзі адвокат Левіт Віктор Семенович в інтересах відповідача ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, допитавши в судовому засіданні свідків: ОСОБА_8 , ОСОБА_10 і ОСОБА_7 та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, а також у відзиві адвоката Вертипороха Олександра Миколайовича в інтересах позивача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Левіта Віктора Семеновича в інтересах відповідача ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
За змістом частини четвертої статті 207 ЦК України якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Відповідно до частини 1 статті 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: нотаріус; особи, на користь яких складено заповіт; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Текст заповіту має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім'я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
Згідно із вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (частини 2 статті 11 ЦК України).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Статтею 1257 ЦК України визначено вичерпний перелік підстав визнання правочину недійсним, а саме: складання заповіту особою, яка не мала на це права; з порушення вимог щодо його оформлення та посвідчення; якщо при складанні заповіту волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , актовий запис про смерть №303, вчинений Броварським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області. В лікарському свідоцтві про смерть №138 від 07.04.2017 року зазначено, що смерть настала внаслідок сепсису, що виник із-за гангрени лівої гомілки та стопи (т. 1, а.с. 126). Місцем смерті у свідоцтві вказано АДРЕСА_2 .
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_3 , що належала спадкодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна №99-252П від 20.08.1999 року (договір зареєстровано Одеською Універсальною біржою «Витязь»; у подальшому право власності на нерухомість зареєстровано КП «ОМБТІ та РОН» 27.09.1999 року - реєстровий №571, кн.304 (т. 1, а.с. 179).
Спадкодавець ОСОБА_4 постійно проживав і мав реєстрацію за місцем проживання - АДРЕСА_1 .
19 червня 2017 року ОСОБА_1 надав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, що відкрилась після смерті батька. Листом від 06 липня 2017 року приватний нотаріус ОМНО Алексєєва О.В. повідомила ОСОБА_1 про наявність заповіту, укладеного ОСОБА_4 не на його - ОСОБА_1 користь. Нотаріус пояснила заявнику, які належить надати документи у разі наявності у нього права на обов'язкову частку у спадщині і звернула увагу заявника на розбіжності у написанні прізвищ батька і сина - ОСОБА_11 і ОСОБА_11 .
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2017 року встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , як між батьком і сином.
ОСОБА_3 надала до нотаріуса заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Оскільки ОСОБА_1 28 вересня 2017 року звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 не оформлено і не видано.
Як вбачається з тексту - заповіт складено ОСОБА_4 03 квітня 2017 року 15 год. 40 хв. в м. Києві ( більш конкретно місце складання заповіту не вказано) у присутності двох свідків, обраних ОСОБА_4 особисто - ОСОБА_8 і ОСОБА_7 . На прохання ОСОБА_4 текст заповіту записано нотаріусом з його слів, зачитано вголос його свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . В зв'язку з хворобою ОСОБА_4 (слабкість рук, який не може сам підписати заповіт), на його особисте прохання та за його дорученням в присутності нотаріуса та свідків, текст заповіту підписано гр. ОСОБА_10 , яка зареєстрована в АДРЕСА_4 . Далі в заповіті вказано «нами, свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 текст заповіту прочитано вголос і відповідає дійсним намірам заповідача». Підписи на заповіті вчинено від імені ОСОБА_8 і ОСОБА_7 ..
Доводи відповідача про те, що «під час посвідчення заповіту державним нотаріусом була допущена технічна помилка, а саме помилково зазначена свідок ОСОБА_9 замість ОСОБА_7 » не містяться на вимогах Закону. Інструкція Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затверджена наказом МЮ України 22.02.2012 року за №296\5) таке поняття як «технічна помилка нотаріуса» не містить.
У спадковій справі №23\2017 до майна померлого ОСОБА_4 , заведеної за заявою ОСОБА_3 , відсутня довідки з останнього місця проживання спадкодавця. А в наданих відповідачем документах відсутні належні докази того, що сестрі заповідача на праві власності належить квартира АДРЕСА_5 .
В інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відсутні відомості про ОСОБА_6 як власника вказаної квартири (т. 1, а.с. 168).
Викликані у якості свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_8 і ОСОБА_7 до суду не з'явились. ОСОБА_12 на посаді державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори не працює (т. 1, а.с. 123).
Представник позивача ОСОБА_2 доводить, що заповіт, укладений 03 квітня 2017 року від імені ОСОБА_4 не відповідає його волі, батько ніколи не мав фізичних вад рук, не скаржився на слабкість у руках, що він до кінця 2016 року працював охоронником на автостоянці, і якби він складав заповіт, то сам би його і підписав; ОСОБА_4 не перебував на обліку в медичних закладах м. Одеси з приводу будь-якого захворювання. Згідно з відповіддю головного лікаря Броварської ЦРЛ Стадник О.В. на приймальне відділення лікарні не звертався. Розбіжності в прізвищах свідків, на думку позивача, підтверджують відсутність волі ОСОБА_4 заповідати спадкову квартиру ОСОБА_3 . В судовому засіданні сторона позивача пояснювала, що ОСОБА_4 в грудні 2016 року сповістив сина про намір поїхати у гості до родичів, але батько в м. Бровари ніколи не проживав, не мав там знайомих і друзів, і не мав наміру залишатися там проживати постійно. Окрім того, представник позивача звернув увагу суду, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Бровари від сепсису, який виник із-за гангрени ноги, а 03 квітня 2017 року в м. Києві він укладав заповіт у присутності свідків - осіб, які проживають і зареєстровані в м. Києві. Посилаючись на положення ст. 1257 ЦК України позивач вимагає визнати заповіт батька, укладений 03.04.2017 року недійсним, тому як цей заповіт не відповідав волі заповідача.
У відзиві на позов, представник відповідача за дорученням Яценко Данило Сергійович, не визнаючи вимоги ОСОБА_1 , пояснив, що ОСОБА_4 є рідним дядьком ОСОБА_3 , між спадкодавцем і спадкоємицею за заповітом були добрі стосунки, що ОСОБА_4 наприкінці 2016 року приїхав до своєї сестри ОСОБА_6 в м. Бровари. ОСОБА_4 скаржився на свого сина - ОСОБА_1 , який не відвідував батька, не надавав йому допомоги, а навпаки, звертався до батька з проханням позичити йому (синові) грошові кошти на придбання автомобіля. Сторона відповідача стверджує, що під час складання заповіту державним нотаріусом була допущена технічна помилка, а саме - в тексті заповіту «помилково зазначено свідок ОСОБА_9 » замість « ОСОБА_7 ». Оскільки в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій зазначені свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і саме вони вчинили свої підписи в реєстрі, підстави вважати, що форма заповіту не відповідає вимогам закону, відсутні. На обґрунтування своїх вимог відповідач надала довідку №3485\02-14 від 04.06.2018 року, видану завідувачем Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори (т. 1, а.с. 147).
Задовольняючи позов в частині визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що у заповіті, який складено 03 квітня 2017 року зазначено « ОСОБА_4 в присутності двох свідків обраних ним особисто: ОСОБА_8 і ОСОБА_7 на випадок моєї смерті роблю таке розпорядження…». Далі в цьому ж заповіті вказано «на моє прохання текст заповіту нотаріусом записано з моїх слів за допомогою комп'ютерної техніки, зачитано вголос свідками ОСОБА_8 та ОСОБА_9 »… «в зв'язку з хворобою ОСОБА_4 (слабкість рук), який не може сам підписати заповіт за його дорученням у його та присутності нотаріуса, текст заповіту підписано ОСОБА_10 ». Свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 «прочитали текст заповіту вголос і заповіт відповідає дійсним намірам заповідача». В заповіті вказано, що свідкам роз'яснено положення ст. 1255 ЦК України. Далі - підписи свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_7 . Нотаріус зазначає « заповіт повністю прочитаний уголос заповідачем до його підписання у присутності запрошених ним свідків ОСОБА_8 , зареєстрованого в АДРЕСА_4 та ОСОБА_7 , зареєстрованої в АДРЕСА_6 ».
В порушення вимог ст. 1253 ЦК України в заповіті відсутні відомості про особу свідка ОСОБА_13 (про дату народження, місце проживання, реквізити паспорту, не зазначено хто запросив цього свідка). Щодо свідка ОСОБА_7 з тексту заповіту не вбачається, що ОСОБА_7 читала текст заповіту, що ОСОБА_7 не є спадкоємцем за заповітом, членом сім'ї та близьким родичем спадкоємця за заповітом.
Належних і допустимих доказів того, що саме через хворобу (слабкість рук) заповідач не мав можливості підписати заповіт в матеріалах справи немає.
Отже, спірний заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення та не відповідає волевиявленню спадкодавця, що є підставою для визнання його недійсним.
Згідно із частини 1 статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця (ч. 2 ст. 1220 ЦК України).
У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Судом першої інстанції встановлено, що оформити свідоцтво про право на спадщину за законом в нотаріальному порядку ОСОБА_1 позбавлений можливості оскільки у нього відсутні правовстановлюючі документи на спадкову квартиру (т. 1, а.с. 4), але він не може виконати вимогу нотаріуса надати ці документи для оформлення права на спадщину, оскільки вони відсутні в квартирі батька. У позивача в наявності лише копія договору купівлі-продажу нерухомого майна, який зареєстрований 20.08.1999 року Одеською універсальною біржою, за яким батько набув права власності на квартиру. На договорі міститься відмітка, що право власності на квартиру за ОСОБА_4 зареєстровано КП «ОМБТІ то РОН» 27.09.1999 року за номер 571 в книзі 304 ар.179 (а.с. 35, 36).
Матеріали спадкової справи за №23\2017 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 свідчать, що інші спадкоємці за законом першої черги, крім ОСОБА_1 , відсутні.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на спадкове майно у вигляді квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 28,8 кв.м., житловою - 17,3 кв.м., в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Посилання адвоката Левіта Віктора Семеновича в інтересах відповідача ОСОБА_3 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що в судовому засіданні не доведено, що у спадкодавця було відсутнє волевиявлення на укладення заповіту, тому законних підстав для визнання заповіту недійсним немає, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, ні відповідачем ОСОБА_3 , ні її представниками ОСОБА_14 та ОСОБА_15 в судовому засіданні не доведено належним чином заперечення позову, а саме те, що укладання спірного заповіту здійснено у відповідності до вимог діючого законодавства й законних підстав для визнання його недійсним немає.
Заповіт, як односторонній правочин, має відповідати загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником тощо).
У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз'яснив, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.
Аналіз змісту статей 16, 203, 215 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;
по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
За клопотанням адвоката Левіта Віктора Семеновича в інтересах відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні суду апеляційної інстанції допитані свідки зазначені у спірному заповіті: ОСОБА_8 та ОСОБА_10 , які зареєстровані в АДРЕСА_4 , і ОСОБА_7 , зареєстрована в АДРЕСА_6 , які засвідчили обставини підписання заповіту, складеного ОСОБА_4 03 квітня 2017 року на користь ОСОБА_3 ..
Згідно із пояснень наданих свідками ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вбачається, що вони не перебувають із відповідачем у справі в родинних відносинах, із заповідачем ОСОБА_8 раніше особисто знайомим не був. ОСОБА_3 у телефонному режимі попросила у них про допомогу при складанні спірного заповіту. Також ними зазначено, що до нотаріальної контори ОСОБА_4 привезли з м. Бровари, на інвалідному візку, у нього був тремор рук, зі слів родичів останній переніс інсульт, що призвело до такого його стану, однак він усвідомлював значення своїх дій. Під час проголошення державним нотаріусом тексту заповіту були присутні: ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , після чого свідками було підписано заповіт.
Свідок ОСОБА_10 зазначила, що ОСОБА_4 самостійно подзвонив до неї та попросив бути присутньою під час складання заповіту, який вона в подальшому підписала від його імені. Покази щодо стану ОСОБА_4 були таким ж, як зазначили ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ..
При цьому, судова колегія критично ставиться до показів свідків щодо їх перебування у кабінеті нотаріуса та підписанні спірного заповіту разом із заповідачем, оскільки у тексті спірного заповіту двічі зазначено прізвище, ім'я, по-батькові «свідок ОСОБА_9 », однак, усі допитані свідки зазначили, що такого свідка, як ОСОБА_9 , яка зазначена у тексті заповіту, вони не знають та під час його складання, проголошення та підписання така особа була відсутня, а підписуючи спірний заповіт на вказане уваги вони не звернули. А тому покази допитаних у судовому засіданні свідків судова колегія не приймає як докази на спростування задоволених позовних вимог.
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз'яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз'яснення Верховного Суду України, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, у тому числі свідчення свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , допитаних судом апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з об'єктивністю та достовірністю встановлено, що під час складання спірного заповіту від 03 квітня 2017 року, відповідно до якого ОСОБА_4 заповів все належне йому майно на користь ОСОБА_3 , було порушено загальні вимоги до форми заповіту, оскільки заповіт не підписаний заповідачем особисто. Заповіт не відповідає волевиявленню спадкодавця, що є підставою для визнання його недійсним в силу частини першої статті 1257 ЦК України.
У пункті 5 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз'яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину. так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину».
Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25.05.2016р. №6-605цс16, згідно з якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав».
Згідно із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв'язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.
За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).
У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_16 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідачем порушено його права на спадщину. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач ОСОБА_16 отримав ефективний засіб юридичного захисту свого порушеного права, що передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
На переконання суду апеляційного інстанції дії відповідача ОСОБА_3 щодо оформлення заповіту, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів позивача ОСОБА_16 , що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Набуття (надання) повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою не є підставою для того, щоб вважати її повнолітньою. У зв'язку із цим вона має вважатися такою, що прийняла спадщину відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК.
Подання заяви про прийняття спадщини особами, вказаними у частинах третій, четвертій статті 1269 ЦК, слід вважати їхнім правом, здійснення якого не суперечить нормі частини четвертої статті 1268 цього Кодексу.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_16 доведено в судовому засіданні те, що він прийняв спадщину й має право на спадкове майно, оформити спадщину в нотаріальної конторі немає можливості, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України позивач має право на захист судом невизнаного права шляхом визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу адвоката Левіта Віктора Семеновича в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 27 травня 2021 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дришлюк
Р.Д.Громік