21 травня 2020 року м. Кропивницький справа № 340/975/21
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Жука Р.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного (письмового) провадження справу
за позовом доОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 )
провизнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії , -
І. Зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з дня звільнення (29.07.2016 р.) по день фактичного розрахунку (17.02.2021 р.);
- зобов'язати Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час неповного розрахунку при звільненні з дня звільнення (29.07.2016 р.) по день фактичного розрахунку (17.02.2021 р.).
ІІ. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він проходив військову службу в Військовій частині НОМЕР_2 . Наказом командира військової частини НОМЕР_2 №210 від 29.07.2016 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. Проте в день звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, оскільки не виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій. Протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації вартості встановлено рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2020 р. у справ №340/4139/20. Фактичний розрахунок відповідача з ним відбувся лише 17.02.2021 року. Таким чином позивач вважає, що в порушення норм діючого законодавства, відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок з усіх видів забезпечення в день звільнення зі служби.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву відповідно до якого позовні вимоги не визнаються в повному обсязі. Так, відповідач вказує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, Кодекс законів про працю України не поширюється. Також, зазначає, що за статтею 117 КЗпП України може вимагатися компенсація лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати та компенсацією замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. На виконання рішення суду позивачу нарахована та 17.02.2021 виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
ІІІ. Заяви (клопотання) учасників справи інші процесуальні дій у справі.
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 23.03.2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомленням (виклику) сторін (а.с.25).
21.04.2021 року відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов (а.с.32).
21.04.2021 року позивачем подано відповідь на відзив (а.с.42).
Інших заяв чи клопотань учасниками справи до суду не подано.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважав можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.
ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши подані сторонами документи, з'ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням зібраних доказів, судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 проходив військову службу у складі військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України та наказом командира цієї військової частини (по стройовій частині) №210 від 29.07.2016 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
У період проходження військової служби позивач отримав статус ветерана війни - учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 від 10.03.2016 року.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2020 по справі №340/4139/20 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016 рік. Зобов'язано військову частину НОМЕР_2 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2016 рік. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
На виконання вищевказаного судового рішення, відповідачем нарахована та 17.02.2021 виплачена позивачу на картковий рахунок грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в розмірі 6679,88 грн., про що свідчить копія виписки з розрахункового рахунку позивача (а.с.13).
Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом.
V. Оцінка суду.
Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, наведеними учасниками справи, суд дійшов наступних висновків.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі за текстом Закон №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 12 Закону №2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 р. №704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260). Цей Порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
Відповідно до п.1 розділу XXXI Порядку №260 грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади.
Згідно з п.п.3, 5, 6 розділу XXXI Порядку №260 іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які мають право на щорічні додаткові відпустки відповідно до чинного законодавства України, виплачується компенсація за всі календарні дні невикористаної додаткової відпустки, яка надається в повному обсязі або пропорційно часу, прослуженому в році звільнення.
Розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Водночас, суд враховує, що зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Таким чином, оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17, від 05.08.2020 року у справі № 826/20350/16, від 15.07.2020 року у справі № 824/144/16-а.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.2 Закону України Про оплату праці від 24.03.1995 р. №108/95-ВР додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Отже, за своєю правовою природою середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30.01.2019 р. у справі №910/4518/16.
Відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За частиною 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 р. №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 вказано, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Верховний Суд у постанові від 25.07.2019 р. у справі №2140/1471/18 (провадження №К/9901/15582/19) зазначив, що для середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення статті 233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, з огляду на зміст статті 117 КЗпП України роботодавець зобов'язаний самостійно виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, перебіг строку звернення до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні розпочинається з дня виплати суми щодо якої виникла заборгованість, за умови, якщо роботодавцем добровільно не сплачено середній заробіток відповідно до ст.117 КЗпП України.
Такі висновки не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 20.06.2018 р. у справі №823/761/17, від 25.07.2019 р. у справі №2140/1471/18, від 24.01.2019 р. у справі №802/28/16-а від 13.09.2019 р. у справі №813/1001/17, з огляду на відмінні фактичні обставини.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2020 по справі №340/4139/20, встановлено, що грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу при звільненні не нараховувалася.
Так, позивач зазначає, що розрахунок за вищезазначеним рішенням проведено 17.02.2021, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.
Таким чином, у ОСОБА_1 виникло право на отримання відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України.
Щодо посилання відповідача на те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження заробітної плати, суд зазначає.
Як вбачається із рішення Європейського суду з прав людини у справі Меньшакова проти України від 08.04.2010, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Так, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду від 26.02.2020 у постанові по справі №821/1083/17 (провадження 11-1329апп18) дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі й компенсацію за невикористані дні відпустки. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Аналогічну правову позицію з цього питання висловлено Верховним Судом України в постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Суд зазначає, що до даних правовідносин підлягає застосуванню частина перша статті 117 КЗпП України. Крім того, суд зауважує, що спір, який вирішувався судом під час розгляду справи №340/3840/20 є спором про ненараховані суми під час звільнення.
Таким чином, суд не застосовує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04.12.2019 по справі №825/742/16, а враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначені у постанові від 26.02.2020 по справі №821/1083/17, оскільки згідно п.1 ч.2 ст.45 Закону України Про судоустрій і статус суддів, Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Вирішуючи питання щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд враховує наступне.
Відповідно до Порядку №260, військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов'язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Період затримки розрахунку при звільненні потрібно розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником (з дня виключення зі списків особового складу), до дня фактичного проведення такого розрахунку.
Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні позивача розраховується з 29.07.2016 по 17.02.2021 рік.
Враховуючи зміст довідки військової частини НОМЕР_2 від 15.04.2021 №0989/10/295, відповідно до якої середньоденна сума грошового забезпечення на день звільнення позивача становить 262,99 грн. (загальний заробіток за травень, червень 2016 року - 16042,65 грн., кількість відпрацьованих днів 61, 16042,65/61=262,99 грн.) (а.с.40).
Кількість прострочених днів за період з 29.07.2016 по 17.02.2021 становить 1644.
Отже, розмір середнього заробітку ОСОБА_1 за період з 29.07.2016 по 17.02.2021 складає 437615,36 грн. (262,99х1646).
Між тим, суд звертає увагу на наступне.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
У вищевказаній постанові від 26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).
В цій справі позивач звернувся до суду з позовом у березні 2021 року, тобто зі спливом більш ніж чотирьох років після звільнення у запас з військової служби, яке мало місце 29.07.2016 року.
З матеріалів справи судом встановлено, що під час звільнення позивач не заявляв про неправильність здійсненого з ним розрахунку, невиплату їй роботодавцем на день звільнення належних йому сум, не повідомляв роботодавця про наявність підстав для виплати йому компенсації невикористані дні додаткової відпустки та про порушення у зв'язку з цим його прав.
При цьому судом не встановлено, що позивач не знав про своє право на отримання компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Сума компенсації позивачу за невикористані дні додаткової відпустки (7266,00 грн), яку нарахував та виплатив роботодавець, є більш ніж у шістдесят разів меншою, ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (437615,36 грн.).
Тому, суд при обчисленні враховує вищезазначені висновки Верховного Суду та зазначає наступне.
Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2016-2021 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Так, облікова ставка НБУ за період с 29.07.2016 по 15.09.2016 складає 15.50% річних; строк затримки виплати з 29.07.2016 по 17.02.2021 становить 55 місяців; сума, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця в розмірі 7266,00 грн., (строк 55 місяців, сума 7266,00 грн., ставка 15,5% = 9894,90 грн.) міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя складає ??9894.90 грн.
З огляду на очевидну не співмірність вирахуваної суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі ??9894,90 грн.
Де, 9894,90 грн. - розмір суми, яку працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця в розмірі 7266,00 грн., міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у вищезгаданій постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).
VI. Судові витрати.
У зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору такі у відповідності до статті 139 КАС України розподілу та присудженню не підлягають.
Керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 29 липня 2016 року по 17 лютого 2021 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 з Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 29 липня 2016 року по 17 лютого 2021 року в частині 9894,90 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя
Кіровоградського окружного
адміністративного суду Р.В. Жук