31 травня 2021 року № 320/10794/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Бучанської міської ради Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Бучанської міської ради Київської області, в якому просить суд:
- визнати протиправним рішення Бучанської міської ради Київської області від 24.09.2020 №5629-85-VII про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Київської області;
- зобов'язати Бучанську міську раду Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Київської області, згідно клопотання від 27.08.2020.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відмова відповідача у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва ґрунтується на підставі, яка не передбачена нормами Земельного кодексу України.
При цьому, позивач зауважив, що підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.11.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач проти позову заперечував та пояснив, що спірне рішення про відмову у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою було мотивовано тим, що в разі відсутності плану зонування або детального плану території, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, тому, на думку відповідача, спірне рішення прийняте міською радою відповідно до вимог чинного законодавства, а отже підстави для його скасування відсутні. Крім того, відповідач зазначив, що згідно поданих позивачем графічних матеріалів, визначена ним як бажана для відведення земельна ділянка для ведення садівництва вже перебуває у приватній власності та її цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Позивачем подано до суду відповідь на відзив. В обґрунтування заперечень позивач зазначив, що процитована відповідачем норма частини 3 статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", якою визначено що в разі відсутності плану зонування або детального плану території, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, стосується заборони передачі у власність земельних ділянок виключно лише для містобудівних потреб , натомість спірна земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення та не відноситься до земельних ділянок для містобудівних потреб. Також, на думку позивача, вказана норма стосується виключно лише заборони передачі земельних ділянок у власність чи користування, проте клопотання позивача стосується питання надання дозволу на розробку проекту землеустрою, а не питання передачі земельної ділянки у власність чи користування.
Крім того, позивач стверджує, що відповідач намагається ввести суд в оману, зазначаючи про те, що бажана до відведення ним земельна ділянка має кадастровий номер 3210945600:01:007:0012. Так, позивач пояснює, що зазначена відповідачем земельна ділянка є сусідньою ділянкою і вказана в графічних матеріалах виключно як орієнтир для місцезнаходження бажаної ділянки, що в свою чергу знаходиться поруч та виділена за допомогою інструментів кадастрової карти (позначена стрілкою та номером).
Позивач зазначає, що відповідно до офіційного урядового порталу Публічна кадастрова карта України заявлена ним земельна ділянка є вільною, жодних правовстановлюючих документів на дану земельну ділянку у встановленому законодавством порядку не зареєстровано. Просить суд позов задовольнити.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 від 20.08.2018.
З матеріалів справи вбачається, що 27.08.2020 позивач звернувся до Ворзельської селищної ради Київської області з клопотанням, в якому керуючись статтями 81, 116, 118, 121, 122 Земельного кодексу України, просить надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Києво-Святошинського району Київської області.
До вказаного клопотання було додано: копію паспорта громадянина України; графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки та позначено кадастровий номер сусідньої земельної ділянки (для орієнтації).
За результатом розгляду цього клопотання рішенням Бучанської міської ради Київської області від 24.09.2020 №5629-85-VІІ було відмовлено у його задоволенні, у зв'язку з відсутністю плану зонування території селища Ворзель та детального плану території.
Не погоджуючись з відмовою відповідача у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (далі - ЗК України).
Пунктом "в" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у розмірах не більше 0,12 гектара.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлено статтею 118 ЗК України.
Згідно з частиною першою статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Частиною шостою статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Отже, ЗК України визначає чіткий алгоритм дій розгляду заяв громадян про відведення у власність земельних ділянок та вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Таким чином, за результатами розгляду заяви позивача про надання дозволу на розроблення документації землеустрою, відповідач повинен був прийняти одне з таких рішень: про надання дозволу на розроблення відповідної документації із землеустрою, або про відмову у наданні відповідного дозволу із зазначенням причин відмови. При цьому, ЗК України зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини такої відмови.
До того ж, законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У такому випадку відмова може бути визнана обґрунтованою лише тоді, коли компетентним суб'єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування об'єкта вимогам, зазначеним у ЗК Україні, які повинні бути затверджені у встановленому законом порядку, або вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко - економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно - територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, законодавець зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17.
Як убачається зі змісту спірного рішення, відмова у наданні позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва орієнтовною площею 0,12 га, яка розташована на території селища Ворзель Києво-Святошинського району Київської області, обумовлена лише посиланням на те, що детальні плани території селища Ворзель не затверджені в установленому порядку та план зонування на бажану земельну ділянку не розроблено.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.
Суд наголошує на тому, що вказані положення частини 3 статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" забороняють до затвердження відповідної містобудівної документації саме передачу (надання) у власність чи користування земельних ділянок, проте вказана норма не містить заборони в наданні відповідних дозволів на розроблення проектів землеустрою, які є лише початком тривалої та послідовної процедури. До того ж, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.
Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №815/5987/14 та Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17, від 22.05.2018 у справі №468/1263/17-а.
Таким чином, причина того, що на земельну ділянку, на яку претендує позивач, не розроблено плану зонування, а отже потребує розроблення детального плану території, на яку відповідач посилався як на підставу прийняття оскаржуваного рішення, не може бути підставою для відмови у надані дозволу на розробку проекту землеустрою.
Відповідно до частин 1, 6, 10 статті 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.
Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада.
Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.
Суд наголошує на тому, що будь-яких доказів невідповідності спірної земельної ділянки вимогам генерального плану, відповідач до суду не подав.
Однак, така відмова відповідача, яка викладена у спірному рішенні, не містить визначених частиною 7 статті 118 ЗК України підстав для відмови у задоволенні заяви позивача про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Отже, з огляду на зазначене, суд погоджується із доводами позивача, що відмова відповідача у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва ґрунтується на підставі, яка не передбачена частиною 7 статті 118 ЗК України.
При цьому, посилання відповідача, зазначені у відзиві на позов, на те, що згідно поданих позивачем графічних матеріалів, визначена ним як бажана для відведення земельна ділянка для ведення садівництва вже перебуває у приватній власності та її цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), судом до уваги не беруться, оскільки вказані підстави не були покладені в основу спірного рішення, тому не можуть бути належним доказом в обґрунтування підстави відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.
Так, суд зазначає, що Бучанська міська рада не може посилатись на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
Крім того, судом встановлено, що вказані доводи відповідача спростовуються доказами наявними в матеріалах справи.
Так, відповідно до положень частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт існування тих обставин, які були покладені ним в якості підстави для прийняття спірного рішення, у зв'язку з чим, враховуючи вищевикладені факти, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування спірного рішення Бучанської міської ради від 24.09.2020 №5629-85-VII.
При цьому, захист порушених прав позивача також потребує зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки, що не є втручанням у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування.
Так, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Натомість, у цій справі, повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.
Дійсно, у випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання ухвалити рішення.
Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов'язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.
Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.
Зобов'язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.
Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Також слід зазначити, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18.
У цій справі відповідачем було безпідставно відмовлено позивачу у наданні дозволу на розробку землевпорядної документації, оскільки наявність тих обставин, які були покладені в основу спірного рішення про відмову, не була доведена відповідачем, а тому спростовується судом.
Враховуючи, що будь-які інші перешкоди для надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки відсутні, суд вважає, що ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу відповідного дозволу.
Таким чином позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією №66237 від 30.10.2020.
Таким чином, судові витрати щодо сплати судового збору підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Бучанської міської ради Київської області.
Щодо вимоги про встановлення судового контролю, то суд зазначає, що встановлення судового контролю за виконанням рішення суду є правом, а не обов'язком суду. Перевіривши матеріали справи, суд не вбачає підстав для застосування такого виду контролю.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним рішення Бучанської міської ради Київської області від 24.09.2020 №5629-85-VII про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Київської області.
Зобов'язати Бучанську міську раду Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Київської області, згідно клопотання від 27.08.2020.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Бучанської міської ради Київської області (код ЄДРПОУ 04360586) судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Василенко Г.Ю.