01 червня 2021 року Справа № 280/9487/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-б, м. Запоріжжя, 69057) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
23.12.2020 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Запорізькій області), в якій позивач просить: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у призначенні позивачу пенсії за вислугу років; зобов'язати відповідача зарахувати до стажу, що дає право на пенсію за вислугу років: період з 27.10.1984 по 31.12.1990 із розрахунку кожний рік роботи за один рік і шість місяців та з 01.01.1991 по 10.10.1996 із розрахунку рік за рік, як особі, що працювала в районі Крайньої Півночі, та призначити пенсію за вислугу років, відповідно до вимог п. «д» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції до 02.03.2015 з моменту звернення з 14.03.2020.
Крім того, просить визнати поважною причину пропуску строку звернення до суду із цим позовом та поновити цей строк.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що у квітні 2020 року вона звернулась до ГУ ПФУ в Запорізькій області з заявою на призначення пенсії. У червні 2020 року позивач отримала від відповідача повідомлення №84 від 06.05.2020 про відмову в призначенні пенсії за вислугу років. Відмова обґрунтована відсутністю у позивача станом на 11.10.2017 загального страхового стажу в розмірі 21 року 06 місяців (наявний стаж - 20 років 8 місяців 21 день). Позивач не погоджується з зазначеною відмовою, оскільки Рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04.06.2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII. Отже, після ухвалення Конституційним Судом України зазначеного рішення, норми статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються у редакції, яка діяла до 02.03.2015. Відповідно до приписів п. «д» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в редакції, що діяла до 02.03.2015, право на пенсію за вислугу років мають жінки - після досягнення 50 років і при загальному стажі роботи не менше 20 років. Таким чином, відповідачем було необґрунтовано та незаконно відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років. Просить суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 28.12.2020 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/9487/20. Судове засідання призначено без виклику сторін. Встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання суду відзиву на позовну заяву.
Відповідач позов не визнав. 17.01.2021 від відповідача надійшов відзив в якому зазначено, що відповідно до поданих до заяви про призначення пенсії документів, а саме архівних довідок та копій трудових договорів, страховий стаж позивача складає 21 рік 05 міс 07 днів, у тому числі пільговий стаж - «плавсклад» 11 років 3 місяці 10 днів, станом на 11.10.2017 загальний страховий стаж складає 20 років 08 місяців 21 день, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років. В зв'язку з чим, повідомленням №84 від 06.05.2020 позивачу обґрунтовано відмовлено призначенні пенсії за вислугу років. Також вказує, що позивачу стаж роботи в районах Крайньої Півночі було враховано, з урахуванням норм чинного законодавства. Проте, навіть з урахуванням вказаного стажу, загальний страховий стаж ОСОБА_1 був меншим за мінімальний стаж, передбачений чинним законодавством.
Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши наявні у справі матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією паспорту громадянина України.
14.04.2018 позивачу виповнилося 55 років.
Відповідно до п.2-1 розділу XV Прикінцеві положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Згідно з п. «д» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» право на пенсію за вислугу років мають плавсклад морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості (крім суден портових, що постійно працюють на акваторії порту, службово-допоміжних, роз'їзних, приміського і внутріміського сполучення) - після досягнення 55 років і при стажі роботи:
для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі;
для жінок - не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі.
14.04.2020 позивач звернулась за призначенням пенсі за вислугу років, відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцеві положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV та статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ.
Повідомленням №84 від 06.05.2020 позивачу було відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років, в зв'язку з тим, що станом на 11.10.2017 загальний страховий стаж роботи позивача складав 20 років 8 місяців 21 день при мінімально необхідному - 21 рік та 6 місяців.
Не погодившись з такими діями відповідача позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 46 Конституції України забезпечення громадян у разі їх повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом гарантується, зокрема, загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій.
Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ, зі змінами та доповненнями (далі - Закон №1788), який був прийнятий до прийняття Конституції України, передбачав право на пенсійне забезпечення, яке за своєю природою та принципами відрізнялось від гарантованого Основним Законом загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Водночас, принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян в Україні визначають Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - Основи).
Відповідно до статті 2 Основ Законодавство України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування складається з цих Основ та прийнятих відповідно до них законів, інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 4 Основ пенсійне страхування є одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На реалізацію положень Конституції України та Основ 09.07.2003 прийнято Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-VI (далі Закон №1058), який, серед іншого, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій.
З прийняттям Закону №1058 він набув статусу провідного закону у сфері пенсійного страхування, яким врегульовано усі правовідносини пов'язані з функціонуванням системи пенсійного страхування, призначенням, перерахунком і виплатою пенсій.
Одночасно, пунктом 16 розділу ХV «Прикінцеві положення» цього Закону передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Також цим пунктом визначено сферу застосування Закону України «Про пенсійне забезпечення», положення якого застосовуються лише в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
Аналогічного змісту положення відображено у примітці преамбули Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Таким чином, Законом №1058 передбачено його пріоритет над іншими Законами України та іншими нормативно-правовими актами у сфері пенсійного страхування, а також визначено сферу, у якій Закон №1788 продовжує діяти одночасно з цим Законом.
В іншій частині Закон №1788 втратив чинність.
В подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 №2148-VIII (далі - Закон №2148) внесено зміни до Законів №1788 та №1058, відповідно до яких питання визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугою років також передано в сферу застосування Закону №1058.
Одночасно, цим Законом внесено зміни і до пункту 16 Прикінцевих положень Закону №1058, відповідно до яких положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» з цього часу застосовуються виключно в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Фактично Законом №2148 повністю передано в сферу дії Закону №1058 регулювання правовідносин щодо визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугою років та одночасно припинено в цій частині застосування Закону №1788.
Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, яке покладено в основу обґрунтувань позовних вимог, не відновлює дію Закону №1788 і не змінює правове регулювання спірних у цій справі правовідносин. Навпаки, з резолютивної частини цього рішення вбачається, що положення ст. 55 Закону №1788 втратили чинність з дня ухвалення цього рішення, при цьому порядок виконання цього рішення не визначений (не зазначено про необхідно застосовувати цю статтю у редакції до внесення до неї змін).
Крім того, відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.
Водночас, позивач досягла 55 річного віку та набула усіх передбачених Законом №1788 необхідних умов для призначення пенсії на пільгових умовах лише у квітні 2018 року.
Однак на той час Закон №1788, як зазначено вище, уже втратив чинність, правовідносини щодо призначення позивачу пенсії на пільгових умовах виникли після втрати ним чинності і до них цей Закон не застосовується.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII.
Проте, Рішення Конституційного Суду України №2-р/2019 не містить положень щодо порядку його виконання.
Це, зокрема, зазначено в окремій думці судді Конституційного Суду України ОСОБА_2 .
Водночас, згідно положень пункту 2-1 Прикінцевих положень Закону №1058 в редакції Закону №2148 право на пенсію за вислугу років мають особи, які на день набрання чинності Законом №2148 (на 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону №1788. Пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом №1788.
Враховуючи зазначене, з 04.06.2019 право на пенсію за вислугу років згідно пункту «а» ст. 54, статті 55 Закону №1788 визначається з урахуванням вимог щодо вислуги років та стажу, які передбачені законодавством станом на 11.10.2017, щодо віку - визначеного на дату призначення пенсії.
Пунктом «д» ст. 55 Закону №1788 право на пенсію за вислугу років мають плавсклад морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості (крім суден портових, що постійно працюють на акваторії порту, службово-допоміжних, роз'їзних, приміського і внутріміського сполучення) - після досягнення 55 років і при стажі роботи:
для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі;
для жінок - не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі.
За відсутності стажу роботи, встановленого абзацами другим і третім цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року право на пенсію за вислугу років надається за наявності стажу роботи, встановленого абзацами п'ятнадцятим - двадцять третім пункту «б» частини першої статті 13 цього Закону.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними віку, встановленого абзацами третім - тринадцятим пункту «б» частини першої статті 13 цього Закону;
працівники окремих видів суден, професій і посад плавскладу суден морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості - за списком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку при стажі роботи на цих суднах, за цими професіями і посадами станом на 1 квітня 2015 року не менше 25 років у чоловіків і не менше 20 років у жінок та після цієї дати при стажі роботи на цих суднах, за цими професіями і посадами:
з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців у чоловіків і не менше 20 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років у чоловіків і не менше 21 року у жінок;
з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців у чоловіків і не менше 21 року 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років у чоловіків і не менше 22 років у жінок;
з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців у чоловіків і не менше 22 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років у чоловіків і не менше 23 років у жінок;
з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців у чоловіків і не менше 23 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років у чоловіків і не менше 24 років у жінок;
з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців у чоловіків і не менше 24 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років у чоловіків і не менше 25 років у жінок.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача зарахувати до стажу, що дає право на пенсію за вислугу років період з 27.10.1984 по 31.12.1990 із розрахунку кожний рік роботи за один рік і шість місяців, суд зазначає наступне.
Згідно з пунктом 5 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону №1058, період роботи до 1 січня 1991 року в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі колишнього Союзу РСР, а також на острові Шпіцберген зараховується до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло до 1 січня 1991 року.
Пільгове обчислення страхового стажу застосовується для осіб, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, та на яких поширювалися пільги, передбачені для працюючих в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, відповідно до Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 10 лютого 1960 року «Про впорядкування пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі», постанови Ради Міністрів Союзу РСР від 10 лютого 1960 року №148 «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 10 лютого 1960 року «Про впорядкування пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі», Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 26 вересня 1967 року «Про розширення пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі».
Пільгове обчислення страхового стажу провадиться на підставі трудової книжки, або письмового трудового договору, або довідки, в яких зазначено період роботи в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, та користування пільгами, передбаченими вищезазначеними нормативно-правовими актами.
В свою чергу, відповідно до пункту 5 Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 10.02.1960 «Про впорядкування пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі та у місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі», робітникам, переведеним, направленим або запрошеним на роботу в районі Крайньої Півночі, в умовах, які прирівняні до районів Крайньої Півночі, з інших місцевостей країни, на умовах укладання ними трудових угод про працю в цих районах на строк п'ять років, а на островах Північно-Льодовитого океану - два роки, надаються додатково наступні пільги: зараховуються один рік роботи у районах Крайньої Півночі та у місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, за один рік і шість місяців роботи при розрахунку стажу, який дає право на отримання пенсії за віком та інвалідності.
Згідно пункту 3 Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР «Про розширення пільг для осіб, працюючих у районах Крайньої Півночі та у місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі» від 26.09.1967 було скорочено тривалість трудового договору, який дає право на отримання пільг, передбачених п.5 Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 10.02.1960 «Про впорядкування пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі та у місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі», з п'яти до трьох років.
Зі змісту зазначених правових норм вбачається, що особа, яка працювала в районах Крайньої Півночі, або в місцевостях прирівняних до Крайньої Півночі не менше трьох років до 01.01.1991 має право на пільговий розрахунок її стажу. Так, підставою для отримання пільгового стажу є сам факт роботи особи на Крайній Півночі, або в місцевостях прирівняних до Крайньої Півночі на умовах укладання нею трудової угоди не менше ніж на три роки.
Пунктом 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу органами Пенсійного фонду на місцях приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
При цьому підпункт 2 пункт 2.1 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 доповнює, що за період роботи до 01 січня 1991 року на Крайній Півночі чи в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі колишнього СРСР, а також на острові Шпіцберген надаються договори або інші документи, що підтверджують право працівника на пільги, передбачені для осіб, які працювали в районах Крайньої Півночі чи місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі.
Перелік районів Крайньої Півночі і місцевостей, прирівняних до районів Крайньої Півночі, на яких розповсюджується дія Указів Президії Верховної Ради Союзу РСР від 10 лютого 1960 року і від 26 вересня 1967 року «Про впорядкування пільг для осіб, які працюють в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі», визначений постановою Ради Міністрів СРСР №1029 від 10 листопада 1967 року.
Спору стосовно того, що місцевість, де працював позивач, відноситься до районів Крайньої Півночі, між сторонами не існує.
Відповідно до наданих позивачем трудових договорів виданих Мурманським морським пароплавством від 28.10.1984 року таб. №3674/0 та від 21.03.1988 таб. №3859 строки дії цих договорів з 27.10.1984 по 27.10.1987 року та з 21.03.1988 року по 21.03.1991 року відповідно.
Також, згідно з архівною довідкою Мурманського морського пароплавства від 27.11.2017 №А-1043, далі мовою оригіналу: « ОСОБА_3 за время роботы в пароходства заключал, перезаключал и продлевал срочные письменные трудовый договоры:
С 27.10.1984 по 27.10.1987;
С 21.03.1988 по 21.03.1991.».
Відповідно до витягу розрахунку стажу з програми ППВП періоди роботи з 27.10.1984 по 27.10.1987 та з 21.03.1988 по 31.12.1990 зараховані до страхового стажу із розрахунку кожний рік роботи за один рік і шість місяців з урахуванням пункту 5 Прикінцевих положень Закону №1058.
В той же час період роботи з 28.10.1987 по 20.03.1988 зарахований як один рік за рік, відповідно до записів трудової книжки, оскільки цей період не підтверджено трудовими договорами.
При цьому суд зазначає, що навіть якщо період роботи з 28.10.1987 по 20.03.1988 був зарахований як один рік і шість місяців за рік, то цього б не вистачило для необхідного мінімального страхового стажу для призначення пенсії за вислугою років - 21 рік 6 місяців.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача зарахувати до стажу, що дає право на пенсію за вислугу років період з 01.01.1991 по 10.10.1996 із розрахунку рік за рік, суд зазначає наступне.
Як вбачається з розрахунків наданих відповідачем, період з 01.01.1991 по 15.06.1992 зараховано до стажу роботи як особі, що працювала в районах Крайньо Півночі на підставі довідки від 24.11.2017 №А-1041 виданої Мурманським морським пароплавством (далі - Довідка А-1041);
Період з 11.07.1992 по 31.07.1992 зараховано до стажу роботи як особі, що працювала в районах Крайньої Півночі на підставі Довідки №А-1041 ;
Період з 14.08.1992 по 07.07.1993 зараховано до стажу роботи як особі, що працювала в районах Крайньої Півночі на підставі Довідки №А-1041;
Період з 15.03.1995 по 28.06.1995 зараховано до стажу роботи як особі, що працювала в районах Крайньої Півночі також на підставі Довідки №А-1041.
Позивач бажає зарахувати до стажу роботи як особі що працювала в районах Крайньої Півночі і інші періоди страхового стажу: з 16.06.1992-10.07.1992, з 01.08.1992-13.08.1992, з 08.07.1993-14.03.1995 та з 29.06.1995-10.10.1996, однак документально не підтвердила факт роботи яка носить особливий характер, та яка би підтверджувала постійну зайнятість на пільговій роботі за цей час. Крім того, в довідці від 24.11.2017 №А-1041 виданої Мурманськім морським пароплавством ці періоди виключені.
При цьому всі вищезазначені періоди зараховані до стажу із розрахунку рік за рік, що підтверджується розрахунком ППВП ПФУ наданим відповідачем.
Таким чином позивачем не доведено обгрунтованість заявлених вимог.
Щодо інших доводів позивача викладених в позовній заяві, то суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
В зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судовий збір позивачу не повертається.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 158-б, м. Запоріжжя, 69057) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення в повному обсязі виготовлено та підписане «01» червня 2021 року.
Суддя Р.В. Кисіль